Попри публічну критику війни та путінського режиму очільник РПЦвУ Онуфрій не вийшов із московського патріархату. Текст заяви Священного Синоду від 12 травня приголомшив не лише мільйони звичайних українців, а навіть священників Московського патріархату в Україні. Вони кажуть, що їх підставили.
Нагадаємо, Синод УПЦ МП назвав дії Порошенка та ПЦУ причинами війни й проігнорував злочини Путіна і їх благословення московським патріархом Кірілом. Натомість єрархи РПЦвУ просили генпрокурора і президента втрутитись, щоб місцева влада не примушувала їх розірвати зв’язків із Росією.
До редакції «NaПарижі» звернувся священик Вінницької єпархії УПЦ МП, який попросив опублікувати його лист-звернення, але за умови, що не вказуватиме ім’я. Редакції він представився, розповів про себе, вірян, храм, але… Хоча це не за правилами, проте робимо виключення, тому подаємо звернення отця без жодних правок чи редакційних пояснень. Сподіваємось, що наступного разу він власну думку висловлюватиме відкрито.
«Я один з тих священників УПЦ на Вінниччині, якому болить, коли його називають «московським попом», якому соромно за те, що він досі належить до церковної структури, яка називає своїм «великом господіном» московського патріарха Кирила. Як і інші мої брати-священники, в публічних суперечках я довожу своїм парафіянам, що в нас лише духовне єднання з московським патріархатом. Але сам себе не обманеш.
Я ж читаю документи, зокрема статути УПЦ і російської церкви, де чорним по білому написано про залежність УПЦ. Зрештою, не лише я, а й всі притомні і думаючі люди можуть робити висновки з того, що бачать. А бачать вони, наприклад, те, що наш митрополит Київський Онуфрій є членом російського Синоду, – говорячи просто, є чиновником московського патріархату. Це все одно, що наш президент говорив про свою незалежність і їздив на роботу у раду федерації в Москву.
Чому я пишу про це? Ці рядки – це крик моє душі – душі священника, який щиро любить свою Батьківщину Україну, в якого болить серце за загиблими мирними жителями Бучі, Ірпеня, Маріуполя, Харкова і інших міст, містечок і сіл, якому доводиться відспівувати наших воїнів і який від всього серця молиться за перемогу Українського Війська і України.
При цьому я змушений залишатися в московському патріархаті в надії, що моє церковне керівництво, як на рівні нашої єпархії, так і на рівні Київської митрополії скаже своє сміливе слово, якого чекають без перебільшення тисячі священників і мільйони мирян в усій Україні, і нарешті повністю вирветься з тенет московського патріархату. І вийде з під влади патріарха Кирила, який не зморгнувши оком каже, що Росія ніколи ні кого не нападала та благословляє руських солдатів на вбивство українців, на руйнування наших будинків і святих храмів на нашій землі.
Із замиранням серця і з величезною надією я чекав на Синод УПЦ, який би мав розставити крапки над «ї» і, якщо не вирішити проблему одразу, то хоча б покласти початок її вирішенню. Разом зі мною таку надію мали мої друзі-священники, з якими ми, буває, ділимося своїми думками при зустрічах.
Окремі з нас підписали відоме звернення з вимогою церковного суду над патріархом Кирилом і щиро вірили, що синодали хоча б звернуть увагу на думку понад 400 священників нашої Церкви. Але, як виявилося, наші прохання для членів Синоду, що писк комара – неприємно, але жити не заважає. А щодо рішень Синоду, які були прийняті 12 травня, то сказати, що вони мене розчарували, це – нічого не сказати!
Від самого початку війни багато священників і вірян вимагали від вищого керівництва Церкви та безпосередньо від Блаженнішого Онуфрія підняти питання про проведення Священного Синоду для прийняття ним рішення про скликання Архієрейського Собору та винесення його розгляд питання – автокефалії УПЦ. Адже не можна на одній Літургії просити про мир в Україні та перемогу нашого війська і разом з тим величати «господіном» того, хто благословляє вбивати наших воїнів і мирних українців – тих, кого він вважає своєю паствою!
Натомість на Синоді оголосили не про Собор, а про якесь зібрання з невизначеними повноваженнями і сумнівними наслідками у плані того, що хтось взагалі його буде серйозно сприймати у православному світі, а особливо в патріаршій резиденції Кирила. На що я також звернув увагу, так це на зауваження Синоду, що всі процеси, які будуть відбуватися під час майбутнього зібрання і навколо нього, мають проходити виключно в канонічному полі. Але ж відомо, Москва і Константинополь розуміють канони щодо надання автокефалії, м’яко кажучи, по-різному.
Чи це просто сигнал для Москви? Мовляв, все буде добре. Не переживайте, патріарх і «іже с нім», – зібрання проведемо, пар випустимо, єдність не порушимо? Щось дуже на це схоже. І саме оголошення зібрання мені здається черговою спробою наших, на жаль, промосковських керманичів виграти час і призупинити процес переходу парафій і навіть вже священників до ПЦУ, який набирає оберти по всій Україні.
В цій ситуації я хочу запитати нашого Предстоятеля Блаженнішого митрополита Онуфрія і всіх синодалів: чому ви не думаєте про нас, простих священників, яким не вистачить на довго вашої відстрочки, яким паства задає питання все голосніше і гостріше. І нас вже не врятують казки про нібито лише духовну єдність з московським патріархатом, про те, що ми «кривавого патріарха» (а так його називають люди) вже не поминаємо.
Нас просто винесуть з наших храмів після чергового вбитого героя, якого ми відспіваємо у цьому ж храмі. Бо скажуть, і справедливо, що ми одна єдина організація в Україні, яка в умовах війни і вбивств наших людей росіянами, не соромиться триматися за Росію руками і ногами.
Вам, Владико, легко, бо ви крутите руль корабля, а рятувальні човни собі підготували і готові, в разі чого, бігти з України, а нам, простим священникам, тікати нікуди. Як і нашим парафіянам. Як жаль, що у нашого Синоду не вистачило духу назвати Путіна і патріарха Кирила винуватцями війни і через вольове рішення вирватися з їхніх липких обіймів. І в той же час не було навіть натяку на те, що хоча б теоретично в умовах війни заради духовного єднання українців можна було б почати діалог з ПЦУ.
Можливо, ці питання будуть підняті на майбутньому зібранні. Хоча віриться в це дуже слабо. Як і в те, що рішення зібрання будуть мати силу і, як говорять світські люди, легітимність.
Кажуть, що під час війни багато питань не на часі. Так говорять і про церковне питання. Але, на мою думку, саме такий час випробувань вимагає мудрих рішень, сміливих вчинків і конкретних дій. Бо їхня ціна – майбутнє України загалом і Української Церкви зокрема. Тому не час зволікати з такими рішеннями і відкладати їх на потім. Їх треба приймати сьогодні і зараз – державним мужам і військовим у їхніх сферах, а нам, священнослужителям і вірянам – у своїй, церковній сфері.
То ж не гаймо дорогоцінного часу, бо Бог довірив нам жити у такий непростий час, а значить Він хоче творити історію України і Української Церкви нашими руками. А сили Він дасть! Із зрозумілих причин я не називаю свого імені, але ці думки, які я записав, розділяють і мої друзі священники. І я вірю, що скоро ми разом з ними та нашими парафіянами, і, звичайно, архієреями, будемо справді незалежними від московського патріархату – і канонічно, і юридично».
