Геннадій Христокін, доктор філософських наук, професор Державного університету «Київський авіаційний інститут»
Джерело офіційний сайт “Софійського братства”
Резонанс від подій навколо Чернівецького храму не вщухає. Те, що ми побачили, для багатьох стало шоком і викликало бурю емоцій. Звісно, що ми всі знали про непросту ситуацію з «переходами» храмів, і кожен випадок ще залишав простір для пояснень і виправдань того спротиву, який чинили вірні УПЦ. Але це завжди виглядало як спротив доволі невеликої купки людей, які вочевидь йшли проти більшості сільської громади.
Але в Чернівцях ми побачили принципово іншу ситуацію, на яку неможливо закривати очі. Тут ми бачимо на відео, як «професійні» молодики без сумління трощать храмові приміщення та б’ють священників, вочевидь не з метою «помолитися українською мовою». Це просто жах і сором. Все це спровокувало вірних УПЦ на рішучі дії, повстали тисячі людей, які виступили на захист свого храму. Вони вирішили повернути його в силовий спосіб, застосовуючи протиправні дії, прориваючи кордони поліції та зламуючи двері. Ми бачили роль поліції в цьому. Ми також бачили митрополита Мелетія на чолі багатотисячного натовпу, з появою якого починалися штурми храму, прорив кордону поліції, в якому брали участь миряни і священники, чоловіки й жінки. Вражає настрій натовпу, прокльони, знецінення, образи правоохоронців, нехтування порядком, спів церковних піснеспівів російською та багато іншого. І все це подавалося як боротьба добра із злом. В усіх релігійний азарт, священний екстаз, ненависть до ворогів. Храми для християн виявилися важливішими за мир, релігійні святині важливіші за любов. В чому тут правова, моральна чи навіть християнська свідомість? Це типове і непримиренне зіткнення релігійних організацій та груп, які розколюють українське суспільство.
Отож маємо констатувати, що соціальний і медійний вибух стався. Розділення між православними посилилося, всі залишилися при своїх переконаннях, активно коментують, звинувачують іншого у провокаціях, сваряться, доводять власну правоту. Новим є масштаб протистояння і рівень конфліктності. Ця ситуація стала взірцевим прикладом деструктивного антагонізму між двома православними юрисдикціями в Україні, з якого почнеться або заспокоєння, або, навпаки, посилення ворожнечі. Не будемо додавати масла у вогонь, спробуємо виявити реальний стан справ і можливі наслідки цієї події.
По факту перед нами суспільне протистояння на релігійній основі, що в черговий раз спалахує в Україні та кожен раз лише поглиблює конфлікт між УПЦ та ПЦУ. І щоб виправдати свою позицію, і щоб засудити опонента, обидві сторони породжують наративи – свою правду, релігійні сенси і політичні ідеї, риторику нападу/захисту, тактику оборони/агресії, яку кожна сторона нав’язує суспільству через мас-медіа. Очевидно, що ПЦУ обрала стратегію поступового витискання опонента формально-юридично і одночасно силовим шляхом з акцентом на досягнення історичної справедливості, а УПЦ наголошує на порушенні релігійних прав і свобод, законному спротиву «рейдерам» та канонічній правді. Ці риторики повністю несумісні не лише між двома юрисдикціями, але навіть в середині однієї юрисдикції важко поєднати вимоги одночасного дотримання Закону та історичної (канонічної) справедливості. Тобто, навіть натяку на можливість діалогу між юрисдикціями не існує, бо очевидно немає ні бажання, ні навіть можливості для діалогу.
З позиції соціальної психології, перед нами наративний конфлікт церковних ідентичностей. «Успіх» повернення храму під контроль УПЦ (хоча юридично цей храм вже в ПЦУ) є символічним актом спротиву УПЦ, і він лише посилить в ній вневненість у власній правоті та політизованості ПЦУ, посилить віру, що згуртованість представників УПЦ – це сила, а значить, за ними і правда. А ПЦУ в революційному ажіотажі «звільнення храмів з московського полону» ще сильніше вірить, що вона рішучіше має «перемогти москву не лише на фронті, але й у тилу». Це конфлікт, учасники якого вірять, що боряться за священну правду, за святині (храми), володіння якими як сакральними місцями сили (і прибутку) приносить удачу і спасіння їхнім володарям. Одні вірять, що перемога України у війні можлива лише через перехід всіх «московських» храмів до ПЦУ, а інші переконані, що на «ні в чим не повинну» УПЦ нападають політичні рейдери, які це роблять огульно і безпідставно.
Такі конфлікти можуть тривати десятиліттями і переростати у громадянські протистояння, бо кожен учасник відстоює сакральну для нього правду, а за святиню люди готові віддавати життя. Дуже погано те, що цей конфлікт нав’язується суспільству, переноситься на громадянський ґрунт. В суспільстві формується думка, що Церква – це політична організація, яка відстоює майнові та політичні інтереси. Суспільні емоції, на тлі війни, шукають вихід в простих сценаріях, бачать ворогів серед громадян власної країни, яких звинувачують в пособництві РФ. Насправді, конфлікт в Чернівцях – це результат попередньої непродуманої та ізоляціоністської політики єпископату УПЦ та нетерплячої, немудрої активності ревних прибічників ПЦУ. Ми маємо визнати, що ПЦУ тут обрала невірний формат дій і використала заборонені методи – насиллям в сфері релігії оперувати заборонено. Загалом, позиції обох юрисдикцій розколюють суспільство, створюють інфоприводи для ворога, дискредитують Україну. Насправді, ці конфлікти не про віру, і не про Христа, а про майно, про інтереси структур та про конфлікт сакральних наративів.
Хочеться, щоб керівництво обох юрисдикцій дослухалося до спокійних і мудрих порад. З одного боку, жодна кількість переведених (захоплених) храмів не додасть ПЦУ авторитету серед православних, і не прибавить Україні правди у боротьбі з РФ, але, навпаки, лише посилить і організує спротив вірних УПЦ та послабить міжнародні позиції України. ПЦУ може перевести до себе ще якусь кількість храмів, але втратити авторитет Церкви. З іншого боку, жодна ізоляція від суспільства, виправдання себе канонами і заперечення канонічності ПЦУ не надасть більшої легітимності УПЦ в очах розчарованого і втомленого війною суспільства, не скасує необхідності йти на домовленості та поступки. УПЦ може виграти битву за храм, але програти своє майбутнє. Всі сторони мають власну правду, але усі сторони помиляються в тактиці і стратегії, шукають внутрішнього ворога, переносять війну в середину суспільства, нав’язують церковно-політичну риторику країні.
І останнє: конфлікт в українському православ’ї є конфліктом проти Христа та Євангелія. Місія Церкви в примиренні, а не в розпалюванні ворожнечі. Від цих конфліктів програє Україна, постраждає довіра з боку Вселенського патріарха, який дав Томос Українській Церкві з метою єдності, а не протистояння. Від протистояння програють обидві юрисдикції, неодмінно падатиме авторитет Церкви в суспільстві. І ми бачимо, що молодь вже не сприймає Церкву як духовний авторитет, а середнє покоління дивиться на неї як на організацію, що в найкращому випадку згуртовує націю чи в найменшому надає ритуальні послуги. Навіщо продовжувати конфлікт, якщо для обох юрисдикцій не буде майбутнього? Зрештою, протистояння православних в умовах війни має катастрофічні наслідки в сфері безпеки, бо розгортає лінію боротьби в середині країни і формує поляризоване мислення українців. Але реальність в тому, що громадяни України представляють вірних обох юрисдикцій, і конфлікт між церквами є основою громадянського конфлікту. З цього церковного протистояння вихід лише в зусиллях керівництва юрисдикцій зупинитися і вести діалог заради Христа, в служінні ближньому та Україні.
