Доповідь на Міжнародній науково-практичній конференції «Державно-конфесійні відносини в Україні: стан та виклики»
Драгоманова пройшла Міжнародна науково-практична конференція «Державно-конфесійні відносини в Україні: стан та виклики», в якій взяли участь представники ГО «Софійське братство» (професор Юрій Чорноморець та священник Олександр Сорокін).
«Релігія в Україні» з дозволу авторів публікує деякі доповіді, які присвячені критиці стосунків та поведінки двох конкурентних церков – ПЦУ та УПЦ. В запропонованій доповіді автор – релігієзнавець Олександр Сарапін ставить під сумнів ефективність політики керівництва ПЦУ, яка не сприяє єдності православних в Україні.
Редакція може не поділяти точки зору авторів повністю або частково, тим не менш, вважає за корисне час від часу публікувати такі позиції, які підштовхують сторони конфлікту до відкритого публічного обговорення важкого стану українського православ’я.
Олександр Сарапін, доцент кафедри релігієзнавства Філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка
В православній конфігурації сучасної України домінантним видається статус ПЦУ, яка вже звикла до позитивних «одобрямс» і любʼязностей з боку владних структур, ЗМІ й особливо соціальних мереж. Утвердженню позитивного іміджу ПЦУ в суспільстві побіжно посприяли її патріотична позиція в роки російсько-української війни і декларативна підтримка політики уряду. До того ж у ЗМІ постійно наголошується на конструктивних зусиллях керівництва ПЦУ, її духовенства і мирян в їхніх спробах реалізації установки, направленої на єдність православних спільнот в країні. Принаймні, в суспільстві переважають схвальні відгуки з приводу діяльності ПЦУ і, відповідно, окреслюються її райдужні перспективи.
Проте спроби керівництва ПЦУ, направлені на демонстрацію привабливості своєї юрисдикції приводять, з одного боку, до возвеличення релігійної складової в суспільстві, яка по суті ототожнюється з духовністю, а з іншого, – видається гальмом на шляху досягнення реальної єдності нині конкуруючих між собою православних спільнот. Своєрідне підтвердження тому можна знайти в непродуктивних підсумках переговорів з приводу питання єдності українського православʼя делегації Константинопольського Патріархату з очільниками ПЦУ, УПЦ та УПЦ КП в серпні 2024 р.
ПЦУ офіційно позиціонує себе як «державницька Церква». Свідченням тому є неодноразові декларації митрополита Епіфанія. Для прикладу, він стверджував: «Помісна Українська Православна Церква ніколи не була, не є і не бажає бути «державною церквою», але ми с «державницькою Церквою», тобто як громадяни у країни та патріоти ми відстоюємо свободу, незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої країни» 2, с. 21. Судячи з контексту, митрополит Епіфаній мав на увазі опікування інтересами держави, або ту діяльність, яка направлена на сприяння у справі зміцнення держави. Проте в подібних деклараціях відчутним є погодження з політикою латентного етатизму, до якої вдається влада.
Причому митрополит Епіфаній неодноразово наполягав на існуванні звʼязку між єдиною Церквою і сильною державою. Для прикладу, під час урочистого молебну у Воскресенському соборі м. Рівне 22 жовтня 2024 р. він наголошував: «Без сильної, єдиної Української Церкви ми не збудуємо сильну, єдину українську Державу. Ці речі дуже взаємоповʼязані. Ось чому ми створюємо нашу помісну Православну Церкву».
ПЦУ також ідентифікує себе як єдина канонічна православна інституція в Україні. Словами митрополита Епіфанія: «З канонічної точки зору період розділення українського православʼя завершився у 2018 році завдяки рішенням Вселенського Патріархату та Обʼєднавчому Собору, підсумком чого стало отримання Томосу про автокефалію. З того часу Православна Церква України – єдина канонічно сформована православна юрисдикція в Україні» [1, с. 20]. Проте очільник ПЦУ видає бажане за дійсне. Оскільки претензії на канонічну територію також висувають УПЦ та УПЦ КП. Остання de jure ліквідована, але de facto все-таки існує. Крім того, під сумнів слід поставити декларації митрополита Епіфанія про ПЦУ як найбільшу конфесійну організацію в Україні саме за кількістю громад. Для прикладу, він стверджує: «Православна Церква України відбулася й успішно утверджується: адже нині вона є найбільшим релігійним обʼєднанням в нашій державі, в першу чергу – за рівнем самоідентифікації з нею наших співгромадян та суспільної довіри, але також і за кількістю громад, які складають нашу єдину духовну родину» [1, с. 22]. Хоча за даними ДЕСС на 1 січня 2024 року нараховувалось 8295 релігійних організацій ПЦУ і 10919 релігійних організацій УПЦ (МП).
Подібні твердження приховують в собі вказівку на винятковість ПЦУ як єдиної канонічної юрисдикції в Україні. Звісно, що з такої позиції видається неможливим конструктивний діалог з питання єдності українського православʼя. До того ж навряд чи будуть продуктивними переговори з позиції демонстрації зверхності над конкурентами з УПЦ.
Для прикладу, митрополит Епіфаній стверджував: «Присутність на території українських єпархій структур Московської патріархії – як у вигляді так званої Київської митрополії, очолюваної митрополитом Російської Церкви Онуфрієм (Березовським), так і у вигляді єпархій на окупованих Кремлем територіях півдня і сходу України, прямо підпорядкованих Москві – є аномалією, порушенням канонічного порядку» [3, с. 10].
В такому разі проблематичними слід визнати твердження про перспективи існування в конфесійному полі України єдиної православної структури в особі ПЦУ. Принаймні на засіданні Священного Синоду Константинопольського Патріархату (25 листопада 2024 р.), на якому відбулося обговорення звіту тих трьох ієрархів, які зустрічалися з очільниками православних структур в Києві, пролунали не досить обнадійливі пропозиції й навіть критичні зауваження. Зокрема, члени Синоду узагальнили про відсутність усіляких перспектив для діалогу між двома сторонами в Україні, оскільки і митрополит Еліфаній і митрополит Онуфрій «не бажають відступати від своїх позицій, щоб знайти спільну мову для порозуміння» [4]. Між іншим, очільник ПЦУ часто використовує ту саму риторику, яка тривалий час була характерною для керівництва УПЦ. Йдеться про реалізацію установки, в основі якої полягає приєднання, а не воззʼєднання.
Насамкінець, згадаю про повчальну сентенцію Кипріана Карфагенського: «Христова Церква єдина, бо один є Бог.. І один є Ісус Христос – Будівничий Церкви» (Листи, 69, б).
Тільки з метою адміністративного упорядкування вона поділяється на патріархати, митрополії, архієпископії, тощо. Чи варто тоді вдаватися до конфесійної боротьби за території, які визнаються канонічними з погляду якоїсь однієї церковної структури?
З іншого боку, чи доречно ПЦУ дотримуватися курсу на канонічний унітаризм? Небезпеку реалізаці такого курсу вбачаю у сковзанні в тенета церковного авторитаризму. На мою думку слід зважати на наявність своєрідного православного плюралізму сучасної України. Історичні метаморфози, які сталися з українським православʼям незалежної України і спроби його політизації на різних етапах її розвитку дозволяють узагальнити про подальше функціонування кількох православних юрисдикцій. В якому форматі вони будуть функціонувати – покаже час.
Література:
1. Епіфаній, митрополит. Епіфаній. Відкрита, правдива, рідна – такою є і буде наша Церква. Помісна Церква. Український церковний вісник. 2023 Nº 12 (39). С. 20-23
1. Епіфаній, митрополит. Доповідь Митрополита Київського і всієї України Епіфанія. Помісна Церква. Український церковний вісник. 2020. Nº 12 (16). С. 12-23.
2. Епіфаній, митрополит. Доповідь Предстоятеля на Помісному соборі 27 липня 2023 р. Помісна Церква. Український церковний вісник. 2023. Nº 10 (37). С. 8-19.
3. Disappointment at the Phanar over the «Ukrainian issue». URL: https://orthodoxtimes.com/disappointment-at-the-phanar-over-the-ukrainian-issue-upd/
