Щорічно у четверту суботу листопада українці вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 та масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років. Цьогоріч подія випадає на 23 листопада.
Унаслідок Голодомору та масових штучних голодів померли мільйони українців.
Указ про запровадження дня вшанування підписав другий президент України Леонід Кучма у 1998 році як “День пам’яті жертв голодоморів”. У 2000 році Кучма перейменував указ на “День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій”. У 2004 році Кучмою втретє запроваджено нову назву – “День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій”.
Водночас у 2007 році третій президент України Віктор Ющенко указом встановив “День пам’яті жертв голодоморів”, а зар рік до цього, у 2006 році, Законом України Голодомор 1932–1933 років визнаний геноцидом Українського народу.
У квітні 2010 року ПАРЄ ухвалила постанову, в якій привітала рішення Української влади встановити національний день пам’яті жертв голодоморів, та закликала влади інших постраждалих країн встановити аналогічну пам’ятну дату для вшанування жертв режиму.
Частина українських істориків та громадських діячів вважає за доцільне відзначення четвертої суботи листопада як “Дня пам’яті жертв Голодомору”, адже на сьогодні в Україні на юридичному та законодавчому рівні статус “Голодомор” має лише геноцид 1932—1933 рр.
Події 1921—1923 рр. та 1946—1947 рр. кваліфікуються як масовий голод, геноцидний характер якого поки не доведено, відтак, від вживання слова “голодомори” в множині нівелюється поняття Голодомору 1932—1933 рр. як геноциду.
24 вересня 2003 році на 58-й сесії Генеральної асамблеї ООН у зв’язку 70-ми роковинами Голодомору 1932–1933 років в Україні відбулося обговорення питання оцінки штучно організованого радянською владою голоду та вшанування пам’ять жертв злочинних дій.
7 листопада 2003 року Генеральна Асамблея ухвалила “Спільну заяву з нагоди 70-ї річниці Голодомору – Великого голоду 1932–1933 років в Україні”.
“ГОЛОДОМОР — ВЕЛИКИЙ ГОЛОД 1932–1933 РОКІВ В УКРАЇНІ — ЗАБРАВ ЖИТТЯ ВІД 7 ДО 10 МІЛЬЙОНІВ НІ В ЧОМУ НЕ ВИННИХ ЛЮДЕЙ ТА СТАВ НАЦІОНАЛЬНОЮ ТРАГЕДІЄЮ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ”, – МОВИТЬСЯ У ТЕКСТІ ЗАЯВИ.
З 2005 року в Україні, представництвах України у світі, та країнах, де проживають українці, було на практиці запроваджено щорічне проведення скорботних заходів до Дня пам’яті жертв Голодомору.
Цього дня о 16:00 пам’ять про мільйони українців, вбитих під час геноциду, вшановують хвилиною мовчання та запаленням свічок.
Традицію запалювати свічки у вікнах своїх будинків, так звану акцію “Свічка у вікні”, у 2003 році запропонував дослідник Голодомору Джеймс Мейс.
Історія голодомору 1932-1933
У 1928 році керівництво СРСР оголосило курс на колективізацію — об’єднання індивідуальних приватних селянських господарств у колективні господарства державної власності.
Тоді кожному селянину нараховували певну кількість трудоднів, за відробіток яких платили натуральним продуктом. Однак переважно трудодні були настільки мізерними, що позбавляли селянина можливості прохарчувати себе і свою родину.
В українців же колективізація викликала спротив. Зокрема у 1930 році Україною прокотилась масштабна хвиля масових протестів і збройних виступів проти насильної колективізації селянських господарств. Того року в УСРР було зафіксовано понад 4 000 масових протестних виступів, у яких брало участь до 1,2 мільйона селян.
Відтак селян насильно заганяли у колгоспи шляхом терору та пропагандистської війни з незгодними, на яких режим вішав ярлики “куркулі”, “буржуазні націоналісти”, “контрреволюціонери” та знищував цих людей.
Побоюючись повстань та не бажаючи втратити Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, замаскований під плани здавання хліба державі.
Мовилось про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна як штрафи за невиконання плану.
У 1932 році для України було встановлено нереальний до виконання план хлібозаготівель у 356 млн пудів хліба.
Для затвердження цього плану до Харкова прибули найближчі соратники Сталіна — Каганович і Молотов, добре проінформовані про розпал голоду вже в першій половині 1932 року в Україні, оскільки у 1931 році у селян забрали майже весь зібраний урожай.
Оскільки така політика колективізації в Україні зазнала краху, селяни масово покидали колгоспи та забирали своє майно: худобу, інвентар, зароблене збіжжя. Для збереження колгоспів і майна у руках держави сталінський режим 7 серпня 1932 року прийняв репресивну постанову, яка в народі отримала назву “закон про п’ять колосків”.
Постановою ЦВК і РНК СРСР “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності” все колгоспне майно прирівнювалося до державного, а за його розкрадання було встановлено жорстоке покарання.
Згідно з цим законом держава карала голодних селян за збирання в полі залишків урожаю ув’язненням на 10 років з конфіскацією майна або розстрілом. Було організовано спеціальні групи людей, які обшукували населення, аби силою вилучати зерно. Такі обшуки супроводжувалися терором, фізичними та моральними знущаннями з людей.
Наступним геноцидним рішенням стало встановлення натуральних штрафів — права держави забирати у селян не лише зерно, а й інші продукти харчування та майно, яке можна було продати або обміняти на їжу.
Під тиском Молотова 18 листопада 1932 року було ухвалено постанову, якою запровадили специфічний репресивний режим — “чорні дошки”. Занесення на “чорні дошки” означало фізичну продовольчу блокаду колгоспів, сіл, районів: тотальне вилучення їжі, заборону торгівлі і підвозу товарів, заборону виїзду селян та оточення населеного пункту військовими загонами, ГПУ, міліцією.
У 1932–1933 роках режим “чорних дошок” діяв у 180 районах УСРР (25% районів). Такий репресивний режим було застосовано лише в Україні і на Кубані, тобто в місцях компактного проживання українців.
22 січня 1933 року за підписами Сталіна і Молотова українців фактично заблокували у межах голодуючої території, заборонивши виїзд з УСРР і Кубані по хліб. До жодного іншого адміністративного регіону СРСР чи республіки подібного рішення не було застосовано.
Сталінський режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовився від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади та Міжнародний Червоний Хрест.
Навесні 1933 року смертність в Україні набула катастрофічних масштабів. Пік Голодомору припадає на червень. Тоді щодоби мученицькою смертю помирало 28 тисячі осіб, щогодини — 1168 осіб, щохвилини — 20.
Жертви Голодомору обчислюються мільйонами. Страшні обставини злочину роблять неможливим встановлення і точної кількості викликаних голодом смертей невинних людей, і вичерпного поіменного списку.
Однак у 2000-х роках Інститут демографії і соціальних відносин ім. М. Птухи Національної академії наук України спільно з університетами США створили спецгрупу зі вченими, які підрахували приблизні демографічні втрати України унаслідок Голодомору.
Фахівці дійшли висновку, що шляхом Голодомору радянська влада знищила понад 3,9 млн українців, а втрати ненароджених оцінили у 0,6 млн. Відтак сукупні демографічні втрати оцінюють у 4,5 млн життів.
Геноцид було організовано і вчинено шляхом узаконення насильницьких дій та масового вбивства українців. Близько 400 архівних документів це підтверджують.
