Геннадій Христокін, релігієзнавець, теолог, доктор філософських наук, професор, член Софійського братства. Джерело: Софіївське Братство.
Питання переходу, ширше зміни юрисдикції для православної людини є дуже складним правовим і психологічним питанням. Бо в православ’ї не існує богословського вирішення і навіть серйозного обговорення питання про зміну юрисдикції. Вся еклезіологія побудована так, що зміна юрисдикції не вітається. Це ніби нонсенс. Окремі приклади є, певні ситуації трапляються, рішення приймаються, але богословського обгрунтування і канонічного виправдання немає.
Особливо в ситуаціях, коли існує взаємне не визнання юрисдикцій, коли питання стоїть про канонічність/не канонічність юрисдикції. Або питання про перехід пов’язане з громадянсько-політичним, а не канонічним рішенням. А зміна юрисдикції в Україні – це переважно наслідок громадянсько-політичного і особистого самовизначення та ідентичності.
Тому в кожному конкретному випадку ми зустрічаємося з екзистенційним рішенням, неповторним, складним, часом драматичним, коли єпископ, священник чи вірянин мають покладатися на власну совість, волю, інтуїцію, мати сміливість і мужність піти на ризик. Тут православний зважує на терезах власного розсуду – що і як для нього важать канонічне, громадянське, особисте, церковне, корпоративне, національне…
Тобто, треба думати над чинниками, які для цілком канонічної православної свідомості (а саме цим і відрізняється православна свідомість) не є унормованими та очевидними. В православ’ї мало по серйозному обговорювалося питання взаємодії і цінності національного, політичного, громадянського, екзистенційного як факторів зміни юрисдикції. Політики і політизації було багато, державного було занадто багато, але обговорення важливості альтернативних чинників, які б довели, що зміна юрисдикції не є зрадою, не є чимось страшним і є правом, яке виправдовує канонічне право і церковна мораль. І що кожен, хто вирішив це зробити не втратить благодатності, не виставить себе на церковний і суспільний осуд.
А поки у нас так і є. Людина, що змінює юрисдикцію фактично відчуває себе на Хресті, ставить все своє життя на кін, ніби все починає з початку. Ось в цьому і є головна причина вагання багатьох братів з УПЦ. Бо змінити юрисдикцію – це ніби визнати, що все, що ти робив, знав, переживав в цій юрисдикції ти маєш переосмислити, поставити під сумнів. Ти маєш фактично визнати, що твій попередній досвід був не повним і що ти тепер отримаєш цей більш вірний і повний досвід.
І ти маєш бути впевнений, що нова юрисдикція краща, повноцінніша, і тому цей перехід виправданий і необхідний. А якщо ти не бачиш такої новизни і повноти, то чи варто переходити? Я вже не кажу про матеріальні та інші питання, що ускладнюють перехід.
Отож, відсутність необхідної канонічної культури та церковного права, які б захищали особу, що наважилася на зміну юрисдикції є важливою причиною ситуації в яку потрапляє священство і віряни. І зміни в церкві, які так необхідні, мають зачепити і це важливе питання. Бо кожен священник має право самостійного і неосудного рішення де він буде служити Богу. І нажаль це питання перетворилося в вибір між свій/ чужий, наш/не наш. Але поляризація свідомості не є вірним християнським рішенням.
