Диякон Андрей Кураєв, колишній клірик РПЦ, а віднедавна клірик Екзархату Вселенського патріархату в Литві, за великим рахунком, не потребує представлення. В 2014 році він засудив анексію Росією Криму, в 2018 позитивно розцінив дії Вселенського патріарха по наданню томосу ПЦУ, в 2022 році виступив проти російської агресії, був позбавлений сану Московським патріархом та відновлений Вселенським патріархом, через свою антивоєнну позицію був вимушений емігрувати в Прагу.
Теплим осіннім празьким вечором «Релігія в Україні» зустрілась з отцем Андреєм, який люб’язно погодився поспілкуватись про найбільш актуальні для українців питання поточної церковної ситуації. В першій частині ми говорили про те, як війна змінює свідомість, в чому причини жорсткої реакції українського суспільства на УПЦ, які помилки робила УПЦ в минулому і продовжує робити сьогодні. Але також отець Андрей дав дуже розгорнутий богословський коментар про те, що стоїть за православною традицією «політичних» канонізацій, чому «чистота хіротоній» – абстрактне поняття та як Константинопольські патріархи реагували на самочинну «автокефалію» РПЦ.
Ви стежите за тим, що відбувається в Україні?
Не зовсім.
Ну, остання історія, наприклад, із «деокупацією від Москви» храму УПЦ.
Якщо це про Черкаси, то відео я дивився.
Глобально, як ваші враження – це «хвороба росту», чи щось іще?
Ну, якщо «глобально» здійнятися над подробицями, то мені здається, що в моральному відношенні майбутнє України важче, ніж Росія.
Чому?
Тому що вчать зазвичай не перемоги, а поразки. І тому, що ця путінська авантюра настільки протиприродна, що я переконаний, що рано чи пізно і ставлення до неї навіть у російській самосвідомості встановиться негативне. І зрозуміло абсолютно, що чим би не закінчився цей конфлікт, обидві сторони оголосять себе переможцями. Пропаганда підкаже, чому.
Але в України є вищий і очевидний критерій для визначення своєї перемоги: збереження її самої. Навіть якщо зміняться її кордони, але українська державність збережеться, українська мова не просто виживе, а зміцниться.
Російська пропаганда цього не помітить і в будь-якому разі бубонітиме про свою велику перемогу. І все ж у більш далекій перспективі ці барабани стихнуть, відбудеться якась нормалізація свідомості, і в Росії громадська думка і самосвідомість будуть негативно, із соромом згадувати про ці роки.
А з Україною важче. Україна відстоює свою свободу, і тому для неї ця війна визвольна, вітчизняна, а її воїни – герої. Отже, через сто, скажімо, років, сучасні нам українці сприйматимуться як покоління батьків-засновників, героїв і захисників. І, відповідно, вони будуть канонізовані. Я говорю не про церковну канонізацію, а про інститут національної пам’яті.
І ось у цьому-то сенсі небезпечні події в Черкасах: інцидент стане сприйматися як святий прецедент. І в такому разі рамки дозволеного стають стертими. Меседж, що посилається в майбутнє зі стартового майданчика генезису української державності, може бути прочитаний як відмова держави від монополії на насильство. Легендарні Батьки-засновники справою показали, що до того, хто мені здається ворогом, можна застосувати моє особисте насильство. Ті давні герої ось так, на свій смак виявляли і били москальських агентів. А хто комусь здасться ворогом віри і країни через сто років? І тоді теж громадянський діалог вестиметься штурмами і штурмовиками? У «країні козаків» дуже небезпечно заохочувати таку вольницю.
Вибачте, але жодні погроми мені не здаються романтичними і морально-нормальними.
Друга виразка – це пристрасть до динамітного гасла «Україна понад усе». Це динаміт, що підриває всю християнську аксіологію (систему цінностей). Той, хто кричить «Росія понад усе» або «Дойчланд убер аллес», по суті відрікається від Бога. Можна порівнювати дівчат і літаки («насамперед літаки, ну а дівчата потім»). Але в релігійній свідомості Бог Пре-високий. І горе тому, хто хоч увесь світ здобуде, але душі своїй зашкодить.
У недавньому минулому сербський патріарх Павло застерігав: «Я заявляю – якби заради збереження Великої Сербії був потрібен злочин, я ніколи не дав би на це згоди. Нехай зникне тоді Велика Сербія. Якби таким чином вимагалося зберегти і малу Сербію, я не дав би згоду і на це. Нехай зникне і мала Сербія, тільки щоб не було крові. Ні, такою ціною – ні! Якби такою ціною треба було б зберегти останнього серба і я сам був би цим останнім сербом, не було б моєї згоди. Нехай ми зникнемо, тільки в цьому зникненні залишимося людьми Христовими. Інакше ми не згодні жити».
Не всі зобов’язані з цим погоджуватися, так як не всі зобов’язані бути християнами. Але вже якщо ти таким себе вважаєш, то прийми це як частину свого християнського хреста. І у вірі в те, що ніхто і ніщо не може бути вищим за нас Розіп’ятого Христа, не може бути винятку для жодної нації чи групи.
Коли ти якусь земну ідентичність, і не просто земну, а цілком партійну – навіть не національну, не державну, ставиш вище за все, то ти дозволяєш собі або своєму фюреру все: «мета виправдовує засоби».
Але після смерті патріарха Павла Сербією покотилася хвиля встановлення та освячення пам’ятників покидьку на ім’я Гаврила Принцип. Ну, подумаєш, терорист застрелив вагітну жінку (чешку). Але зате він надихався Національною Ідеєю!
І знову, слідуючи кантівському моральному імперативу, я проектую цей прецедент у майбутнє. І боюся, що коли аналогічний моральний вибір поставатиме перед нащадками в майбутньому, вони згадуватимуть: «наші діди у москалів віднімали храми», і тому недругів, яких ми призначимо такими, можна бити палицями по голові, і можна розганяти їхні зібрання, і руйнувати або відбирати побудовані ними ж їхні святині.
Для мене це сумно. Тому що будь-яка війна – це порушення законів життя. Не буває війни без насильства, зокрема й щодо свого ж населення. І коли сама сторона-переможець не проводить чіткої межі – ось це було подвигом, а ось це було підлістю, хоча і те, й інше робили люди в одній і тій самій формі, – то є небезпека, що і негідники вважатимуться героями.
До речі, «Дойчланд убер аллес» досі в гімні Німеччини. Але слова гімнів мають усе ж таки символічне значення, такі собі фігури мови державної самосвідомості. Зрозуміло, що для богослов’я всі символи – відображення якоїсь активної, принципової позиції. Але для сучасної людини навіть «Православ’я або смерть» звучить більше як фанатська кричалка, ніж як декларація життєвого принципу. До речі, у тому багатополярному світі, якого так домагається Путін, за замовчуванням передбачається, що «убер аллес» – найвища цінність кожної окремої держави. Є тільки ми і наші національні інтереси, а решта світу – лише склад запчастин для наших потреб.
Маячня оточуючих не означає дозвіл маячні для мене самого. Я християнин і гуманіст. Ніяких «убер аллес» вище за людину у видимому світі для мене просто не може бути. Слов’янські книжники розуміли слово «людина» («человек») як чоло, звернене до вічності (ну, і грецьке «антропос» розуміли як звернене вгору). А при погляді вгору я не бачу в Небі ні небесної Німеччини, ні райської України, ні обітованої Росії. Охочі можуть поїти себе цим самогоном (буквально: продуктом власного виготовлення). Мене до цього не примушуйте. П’яницям ще сто з гаком років тому відповів Володимир Сергійович Соловйов: «Національна ідея це не те, що народ думає про себе в часі, а те, що Бог задумав про нього у вічності». Ви впевнені, що в задумі Бога Німеччина, Україна, Росія, Зімбабве понад усе? Щось таке Він Сам говорив тільки про Ізраїль. 🙂
У Росії, до речі, в цьому контексті спостерігається манія величі. Перший рядок гімну РФ звучить так: «Россия – священная наша держава». Чи не занадто це амбітна заявка з точки зору православної свідомості? Або «Одна ты на свете! Одна ты такая – Хранимая Богом родная земля!». Це з богословської точки зору декларація ексклюзивності? Того самого «убер аллес»? Між іншим, гасло «Україна понад усе» такої сакральності Україні не привласнює, тож, у принципі, його можна віднести до того, що називається «кесареве – кесарю», і не більше того. Наприклад, на римських монетах писали AETERNITAS POPULI ROMANI («Безсмертя римського народу») або GLORIA EXERTVS («Слава війську») на центеніоналії Костянтина I – для християн же це не було предметом для богословських суперечок.
І що мені з цих прикладів? Тричі гімнотворець Сергій Михалков ну ніяк не може бути для мене орієнтиром. Реалій, іменованих священними, існує безліч. І за Бога вирішувати, чи одну країну він зберігає, чи багато і навіть усі (і взагалі – чи цікаво це Йому, який допустив загибель Єрусалима і Трьох Римів) – це нахабство. Будь-яка людина може вірити у своє безсмертя. Славити можна будь-яку з футбольних команд. Але той, хто кричить «Спартак вищий за все!», не зможе вставити цю тезу у свою дисертацію з етики і потім обґрунтувати її на вченій раді. Якщо ж він скаже, що це він просто особисто про себе так вирішив – що ж, я висловлю співчуття його дружині, батькам і дітям. А за нагоди скажу знайомому психіатру – «зустрівся мені тут один цікавий випадок».
Ваша позиція зрозуміла. Якщо ж повернутися до проблеми «деокупації храмів». Ця аберація свідомості, вона не могла не бути?
В умовах, коли війна на порозі твого дому і навіть більше – руйнує твій дім – така аберація неминуча. Але навіть в умовах війни мають бути люди, які думають про те, що буде після неї. І це не тільки плани параду перемоги або відновлення економіки чи населення. Потрібна буде демобілізація свідомості та суспільства. І вже зараз потрібні люди, які нагадували б «про Вічне».
У 1985 році вийшов фільм за повістю білоруського письменника Алеся Адамовича «Іди і дивись». Він про підлітка-партизана. Його сім’ю спалили карателі. У фіналі Фльора стріляє в портрет фюрера. І в тій самій рамці одне фото змінюється іншим: Гітлер стає молодшим. Ще постріл – і це вже молодий єфрейтор Шикльгрубер. Ще постріл – і це вже немовля Адольф… І в немовля Фльора вистрілити не може. Щось у ньому виявилося вище навіть праведної ненависті.
А був, на вашу думку, в українців якийсь інший варіант рефлексії щодо УПЦ Московського патріархату? Чи це єдина можлива реакція?
Ну, звісно, можливість була, якби, звісно, УПЦ очолював не пріснійший Онуфрій, а більш жива людина, здатна не тільки перебирати вервиці, а й вести чесну рефлексію і розумну аналітику.
Сучасність присутня в промовах Онуфрія лише одним аспектом: «нас ображають». Питання «за що?» не ставиться. Але якщо немає визнання своєї хвороби і немає аналізу її історії, то й вилікувати її такий лікар не зможе. Причому тут навіть не потрібно якихось акцій покаяння.
Можна ж сказати апологетично: просто ми довго жили в чорнобильській зоні й отримали заряд радіації. «Ми, як і вся наша країна, потрапили в зону імперського перформансу. Ну, так, ми завжди в зоні впливу сусідніх імперій – Візантійської, Монгольської, Османської, Австрійської, Польської, Російської… Так, наша стратегія виживання, напевно, була й мала би полягати у лавіруванні, у взаємній нейтралізації цих притягань.
Але в 21 столітті ми, як і більшість і людей, і аналітиків у країні й у світі, не помітили, що начебто сусідня зірка, що притихла, готова знову вибухнути і поглинути весь навколишній простір. Але ми тепер бачимо цю небезпеку і розуміємо, як багато її ізотопів усередині нас і починаємо скринінг нашого церковного організму для виявлення вогнищ ураження і каналів впливу».
Так, питання не тільки в тому, є чи ні адміністрування української церкви з Москви. Річ у спільних окулярах, якими дивилися на історію і світ чада Моспатріархії як у Москві, так і в Києві.
І це те, що не можна просто обрубати адміністративно, навіть оголошенням автокефалії. Це був єдиний організм із величезним саме імперсько-центричним зарядом, що позначалося і в пантеоні святих, і в календарі свят. Це взагалі розуміння того, що таке «ми», що вважати «нашими перемогами», «нашими невдачами», які засоби прийнятні заради «торжества православ’я». І ось про це можна було б говорити всерйоз.
Причому з багатьох питань ці окуляри були однакові і в офіціозу, і в його критиків у лавах право-чернечої опозиції. Мрії про прихід Православного Царя хіба були чужими Почаєву чи Одесі? І хіба омріяна коронація цього Царя передбачалася в Києві, а не в Москві? Звернення до адміністративно-поліцейського ресурсу для усунення конкурентів хіба було табу для сучасного покоління українських єпископів?
Ось тема, яка не має жодного стосунку до питання про адміністративне підпорядкування Москві. Наведіть довідки в українській митній службі про напрямок експорту-імпорту книжок церковних книжок. Мої книжки постійно піратськи видавалися в Україні. Але я не знаю, щоб у Росії видавали піратські книжки українських авторів. Хіба що маячні книжечки з пророцтвами старців і стариць. Але, до речі, і в них була тема неминучого відродження Великої Православної Російської Імперії.
Буваючи в Києві, я завжди просив: «Допоможіть завантажити мою валізу книжками, нехай українською мовою, із сучасною богословською та церковно-історичною думкою». Не було таких. Потім з’явився отець Кирило Говорун, слава Богу, людина європейського рівня. І ще в Харківському університеті склався цікавий візантологічний гурток, який з 2012 року видає дуже гідні книжки в серії Byzantina Ukrainensis.
Але довгі роки, на мій погляд, Україна виступала в ролі реципієнта літератури та ідей, які народжувалися десь у Росії.
З пресою те саме. Є два винятки: дніпропетровський журнал «Спасите наши души» був популярний і в Росії (але він був імперським і просто божевільним на двісті відсотків). Ну і деякі церковні естети в Москві читали журнал владики Іони Черепанова «Отрок.uа».
З України в Росію завозилися тільки книжки ультраправого змісту, які не дозволили б до друку навіть російські єпископи.
Ну, така взагалі природа глобалізму – хоч економічного, хоч церковного: всі ємні виробництва виводити назовні. Навіщо винаходити богословські велосипеди, якщо в Москві над цим працюють спеціально відібрані та/або обдаровані люди. У вас нафта – у нас труба, цілком робочий симбіоз у рамках міжнародного поділу праці. Навіщо нам займатися розробкою обладнання для нафтовишок, якщо у нас немає нафтопокладів (тобто, цивілізаційних смислів, які всі на умовах ексклюзиву створювалися в Москві)? Такою була ціна грамоти патріарха Алексія на лейбл УПЦ. Тому все звелося до простого: ви нам матчастину, а ми вам конспірологічну надбудову до неї. І всі задоволені.
Не зрозумів. Яка «матчастина»? Церковні гроші з України перетікали в Москву тільки одним шляхом: через закупівлю книжок і церковного начиння. Але це саме торгівля, а не «податки». Останні 30 років кадри витікали скоріше з Росії в Україну: величезна кількість українських священиків служила в РРФСР, але коли з’явилася можливість відкрити або прикупити парафію на батьківщині, вони повернулися. А богослов’я це якраз не конвеєр, а інтелектуальні ноу-хау. Тож Ваше порівняння некоректне. А охочих створювати «цивілізаційні смисли» і в Україні вистачає. Згадайте медійне виганяння «трипільської культури» або байки про Київ, заснований за часів Римської імперії або навіть до неї.
Це одна із загадок української церковної історії: як і чому Українська церква, яка була культурним лідером (для Московії) у XVII столітті, навіть у XVIII-му, стала провінцією у ХХ столітті, причому ще навіть до революції? Цей український церковно-богословський провінціалізм лише посилився в 1990-ті, в епоху Сабодана. І це прямий і особистий гріх як самого митрополита Володимира, так і протоієрея Миколи Забуги, який був ректором Київської Академії в 1994-2007 роках. Дрібна корупція та інші «особливості» кадрової політики зжерли все.
Загалом, якби на чолі церкви була людина досить розумна, аналітична, вона могла б перехопити порядок денний дискусій, а не просто повторювати «нас кривдять, а ми невинні, але зате унікально канонічні».
Але річ у тім, що не можна відокремлюватися від Москви, не відокремлюючись від Візантії, від візантійської моделі, коли церква була «вівтарним хлопчиком імператора». Це не формула Гундяєва-Путіна. Це давня і «свята» формула візантійського «симфонізму» і навіть цезарепапізму. Подивіться, скільки святих візантійських царів у святцях. І німб на них одягла зовсім не сучасна російська пропаганда.
До речі, так, чому в святцях російських стільки воєначальників, князів, людей при владі?
Це не цілком правильна постановка питання. Перша російська канонізація – святі князі Борис і Гліб. І вони у Путіна не в честі. Зате в народі є їхнє щире і давнє шанування. Але це образ ухилянта, людини-без-рушниці.
Те ж саме стосується святих князів, теж беззбройних і вбитих в Орді.
Культ князя Олександра Невського еволюціонував від схимника до озброєного військового вождя (вже за Петра Першого). Цей культ завжди нав’язувався згори, особливо в XIX столітті, коли три імператори носили це ім’я.
Культ князя Дмитра Донського просто з радянської пори і радянських шкільних підручників (канонізований 1988 року).
При цьому жоден із московських царів і петербурзьких імператорів не був канонізований. Зате є дуже стійка й улюблена в народі церковна розповідь про імператора Олександра I, який, каючись у батьковбивстві, імітував свою смерть у Таганрозі і став старцем Федором Кузьмичем у далекому Томську. І знову ж таки в народі був зовсім неофіційний культ убієнного імператора Павла. Як і у випадку з єдино канонізованим імператором Миколою Другим, тут шанується не царювання, а щось зовсім протилежне: це цілком християнський культ жертви.
Царевич Дмитро, знову ж таки, у святих.
Але це хлопчик з уже відтісненої династії, а не цар. Яка б не була причина його смерті, його канонізація була політичною і пов’язана із самозванцями. Саме, щоб припинити самозванство, Дмитра (насправді Уара – його таємно хрестили з цим ім’ям) оголосили святим. Мовляв, він уже у святих, і тому повернутися на землю, а тим більше на трон він не може.
Утім, найприголомшливіша історія з юним святим принцом сталася набагато раніше.
Учні парафіяльних шкіл знають історію «Трисвятого».
«За переказами, коли в Константинополі правив Феодосій із царицею Пульхерією, був страшний землетрус. Усі молилися на полі Кампус. І під час вигуку народу “Господи, помилуй” один малюк із присутніх був піднесений на небо невидимою силою. Через годину дитина була повернута на колишнє місце і розповіла, що на небі бачила ангелів Божих, які оспівували: Святий Боже, Святий Міцний, Святий Безсмертний». Патріарх наказав повторювати цю ангельську молитву, додавши: “Помилуй нас”. Землетрус припинився. А самий хлопчик тут же помер і тіло його було покладено в храмі святої Ірини».
У найдокладнішому вигляді так це читається в «Хроніці» Ченця Амартола (IX століття); більш стисло і вперше – у листі римського папи Фелікса до єпископа Петра Антіохійського, що зберігся в Діяннях Константинопольського собору 536 року.
Але в істориків свої перекази і свої пазли. Вони нагадують, що в імператора Феодосія II була дружина Євдокія Афінаїда. Після багаторічного очікування у них, нарешті, народився син. Сам Феодосій II був проголошений августом у віці 10 місяців, тож природно припустити, що його син Аркадій II отримав цей титул у тому ж віці. Проголошення співправителем – це публічний ритуал. А малюк тут же помер. Це не просто династична криза. Це могло бути прочитано як знак того, що Богу неугодна і ця династія, і особисто імператор Феодосій. Напередодні цих подій 28 січня 438 р., відбувається реабілітація і перенесення мощей св. Іоанна Златоуста. У ту пору це було спірне ім’я і неоднозначна подія (згадаймо гнівну реакцію св. Кирила Олександрійського – «якщо Іоанн у святих, то чому Іуда не апостол?!»).
Історики (причому я говорю про професора Свято-Тихонівського Православного Університету) бачать у цій розповіді опис церемонії проголошення нового августа. Дитя, що підноситься в повітря, – царське немовля, яке піднімають на щиті. Кампус – поле на південь від Константинополя, де якраз і проголошували імператорів. На цій церемонії співали «Свят, Свят, Свят». Поховання в церкві Ірини (миру) свідчить про його приналежність до царської сім’ї. Так церковна публіцистика перетлумачила смерть царевича зі знака Божого гніву на знак Божої милості: Господь забрав до себе маленького тайновидця і посередника1. Цариця створила культ свого померлого синочка, який було скасовано після смерті її царственого чоловіка.
Та все ж святих князів у святцях дуже багато.
Ну, москвичем серед них був хіба що Данило Московський. Але і він прийняв схиму, як і його батько Олександр Невський. Що якраз означає знецінення князівської влади, а не її звеличення. Більшість же святих князів належать до періоду Київської Русі, і, отже, питання не до Москви. Москва відповідальна лише за канонізацію князя Андрія Боголюбського на початку X століття.
Так, але це Російська церква канонізувала Олександра Невського в 1547 році.
Ну, його перше житіє було написано у 80-х рр. XIII ст. у володимирському монахі Різдва Богородиці з благословення Київського митрополита Кирила II.
Взагалі, канонізація князів – це примітивне і загальноварварське сприйняття християнства для Північної та Східної Європи. Святими князів оголошували єпископи у своїх власних інтересах: він давав нам гроші й владу та будував храми і тому він спасенний і став святим; ви ж, його спадкоємці, так само будьте нашими послушниками і теж станете святими. Для інстанції, що здійснює канонізацію, князь, навіть убитий, це все одно не стільки воїн, скільки її спонсор.
Другий мотив масової княжої канонізації – пристосування до релігійних уявлень вікінгів: воїн, який упав із мечем у руці на полі бою, йде в рай. Така собі «інкультурація місії».
А сьогодні?
Сьогодні ми бачимо, як усі українські церкви наввипередки канонізують усіляких гетьманів. Це московська інерція чи візантійська? (у ПЦУ та УПЦ канонізовані тільки дві людини – гетьман Сагайдачний і кошовий отаман Калнишевський. Останньому обидві церкви зарахували до праведності відмову від оборони фортеці, обложеної російським військом генерала Текелі – ред.).
Утім, настільки нав’язливе випинання і створення культу святих князів-генералів-адміралів – це особливість саме путіно-гундяєвського православ’я, а не традиційно-російського.
Це бажання здаватися затребуваними і своїми загалом уже постхристиянській цивілізації з її суто світським порядком денним.
А в самій православній традиції все ж є щось, що спонукає до масової канонізації земних владик?
Богослов’я влади як церковної, так і імператорської, це окремий розділ нашого богослов’я (сподіваюся, що це розділ все ж історичний, а не догматичний).
У Константинополі в першому тисячолітті з цим було дуже просто: якщо патріарх помирав на посаді на робочому місці, значить, святий (якщо тільки не був єретиком). Головне – померти на посаді. Усі Константинопольські патріархи, з IV по XI століття, які померли на роботі – святі.
У Москві це вже не тотально, але все одно вражаюче-масово: московською єпархією за всю її історію керували 50 осіб. З них канонізовано 15.
Житія ж святих візантійський царів і цариць краще взагалі не звіряти з історичними хроніками. Якщо під час читання джерел вставляти слово «святий» щоразу, коли згадується ім’я канонізованого царя, то когнітивно-моральний дисонанс буде неминучий.
У сенсі?
Беремо «Історію» Льва Диякона і робимо вставку слова «святий» перед ім’ям імператора:
«…варварське військо, що складалося із сорока тисяч, стало жертвою ромейських списів і було повністю винищене. До цього нового трофею святий Никифор приєднав ще й інший трофей: він наказав відрубати голови у всіх убитих і нести їх у похідних сумках у табір; кожному, хто принесе голову, він обіцяв грошову нагороду. Усі воїни з радістю стали виконувати цей наказ. Вони відрізали голови варварів і укладали їх у сумки. Наступного дня, щойно променисте світило піднялося над обрієм, святий Никифор наказав насадити частину варварських голів на списи і розташувати рядами на спорудженому ним валу, іншу ж частину кидати каменеметами в місто. Коли критяни побачили стрій списів, встромлених головами, і переконалися, що ці голови та інші, що летіли у напрямку до міста й билися об зубці стін, належали їхнім співвітчизникам та родичам, їх охопив жах та божевілля: вони заціпенівши від неочікуваного несамовитого несамовитого видовища. Лунали крики чоловіків і ридання жінок, і здавалося, що місто, де всі рвали на собі волосся і оплакували гаряче улюблених близьких, уже взяте».
961 року, після взяття цієї головної фортеці арабів на Криті – Хандака (нині Іракліона), «святий Никифор наказав зруйнувати стіни, що оточували його, і вивів своє військо в нові області. Розграбувавши їх, звернувши жителів у рабство, він без кровопролиття придушив будь-який опір» (кн.1,8 і кн.2,8). Пам’ять святого Никифора II Фоки у греків звершується 11 грудня.
До речі, це той імператор, що вимагав від патріарха прийняти догмат про автоматичне потрапляння до раю всіх убитих солдатів. А святий патріарх Полієвкт, який йому в цьому відмовив – це той, хто хрестив київську княгиню Ольгу. Але і він же придумав помазувати імператорів на царство – причому тільки тих, які зійшли на трон незаконно, убивши своїх попередників. Ну, для прощення їхніх гріхів. Пізніше на підставі цього рішення найбільший грецький тлумач церковних канонів антіохійський патріарх Іоанн Вальсамон пояснив, що і єпископам під час хіротонії прощають узагалі всі гріхи. Як він дізнався думку Бога про це – науці невідомо.
При цьому нерідко цар і в греків, і в росіян на фресках, мозаїках, іконах, у літописах зображується з німбом незалежно від його церковної канонізації. Іноді це підкреслюється тим, що німб не круглий, а квадратний. Це святість функції, а не обличчя. Але богослов’я, яке сакралізує владу кесаря – це візантійська спадщина, а не московська творчість.
Ніколи жоден Вселенський Собор не засудив жодного імператора. І це попри те, що серед них було чимало єретиків. Прот. Валентин Асмус у своїй статті «Сьомий Вселенський Собор 787 р. і влада Імператора в Церкві» писав:
«VI Вселенський Собор зайвий раз продемонстрував те, що можна сміливо назвати імператорською непогрішимістю: Констант II, явно винний у єресі, не був засуджений. І річ, звісно, не в одному лише «сервілізмі» та славнозвісному «візантизмі»: засвоєне Церквою теократичне розуміння значення царів не допускало анафематствування кого б то не було з них, у той час як єпископи і патріархи, зокрема й римські, бували відлучені й анафематствувані».
Монархіст Асмус із цього приводу радіє. Моє ставлення до цього факту інше. Але це факт.
Ну, а в Київській Русі князів канонізували здебільшого загиблими (Михайли Чернігівський і Тверський). Просто «благовірних» не так уже й багато.
Крім того, для російської церковної свідомості аж до XVI століття була характерна абсолютно дивовижна танатологія та есхатологія. Вважалося, що Страшний суд проводить поділ за принципом був хрещений чи ні. Якщо хрещений, то в рай, є язичник – у пекло, яке тільки для язичників. І навіть святий Кирило Туровський (це за нинішніми поняттями білорус), святий єпископ XII століття, у своїх проповідях саме так і говорив. «Хто ці мертві? – Усі народи, які не прийняли Божого закону, які не пізнали хрещення. “Хто ж, – йдеться, – беззаконно згрішив, той беззаконно загине”. Живими ж християн називає він» (Притча про людську душу).
Змінилося все пізніше і у зв’язку з очікуванням кінця світу 1492 року. Тогочасні мудреці визнали, що виповнилося сім тисяч років від створення світу, і тому седмиця світової історії завершена. Близькість Страшного Суду змусила тривожитися, бо люди вже розуміли, що хрещення не дає праведності, що можна одночасно бути і негідником, і християнином. З’явилася думка, що Божий суд приймає до розгляду і справи християн, зокрема й князів, і може їх засудити разом із язичниками. Принижені й ображені в цьому бачили розраду. А хтось почав тривожитися за свою посмертну долю. І ось тоді ті люди, які цим стурбовані, стали питати попів: «Як нам бути?». Ті ж це питання вирішили дуже просто і на свою вигоду: несіть нам гроші за ваш помин. Ось звідси і виникла суперечка іосифлян і нестяжателів.
Адже як було раніше? Ну, ось я боярин, і в моєму лісі з’явився якийсь Сергій Радонезький. Мені він сподобався, і я кажу своєму прикажчику: давай-но ось це село вважатиметься монастирським. Ні, воно залишиться моїм, але доходи з цього з нього я велю віддати монастирю. Як князь Володимир, який десяту частину своїх доходів віддав на Десятинну церкву. (Часто люди плутають і вважають, ніби з киян брали десяту частину їхнього майна на цю церкву; насправді князь Володимир лише від своїх прибутків віддав цю десятину).
Ці доходи кілька років ішли монастирю, але потім боярин помирав, «монастирське» село лишалося у спадщині його дітей, і тепер це було їхнє рішення – продовжувати ці виплати чи ні.
Але напередодні кінця світу благочестиві феодали стали віддавати села на вічний помин своєї душі. І ось тут почався конфлікт між боярськими спадкоємцями та ігуменами. Попи кажуть: це назавжди наше, на вічний помин. А діти кажуть: вибачте, дідусь з глузду з’їхав, хіба мало, що він вам сказав. Це наше село! Ця суперечка і стала економічним базисом конфлікту іосифлян і нестяжателів.
Це теж було за часів Константинопольського патріархату?
Ні. Це кінець 15 століття, коли Руська церква вже була у відколі.
У відколі? Не в розколі?
Ну, і те, і інше. Відкол був дуже своєрідний, дуже схожий на нинішній київський. Не було жодної декларації про автокефалію, з Москви до Константинополя не пішло жодного листа з повідомленням про те, що ми з вами тепер рівні і вашу владу більше не визнаємо.
…Тому що Константинопольський патріарх «впав у єресь»…
Це була секунда історії. Між оголошенням унії в Царгороді (не у Флоренції) та його падінням і появою нового православного патріарха (св. Геннадія Схоларія) минуло лише кілька місяців. Москва за відсутності інтернету і VPN навіть не встигла про це дізнатися. Вона була далеко, там не були в курсі поточних змін у Константинополі, і після 1441 року (року унії) московський князь і той самий митрополит Іона продовжували писати цілком улесливі листи до Константинополя. Наприклад, 1443 року він пише імператору Іоанну: «Мы от святейшего патриарха благословения и молитвы требовать хощем желати, земля наша доколе имат стоять, и никакоже не имат от вас разлучно быти до века» (Повне Зібрання Руських Літописів, т. 20, ч. 1, с. 251).
Тобто політика Москви в реально уніатський період полягала в тому, щоб усю провину за унію покласти на Київського митрополита Ісідора, Іона сварить уніатського патріарха Григорія Мамму, але того прогнали самі константинопольці ще 1450 року, і він доживав свій вік у Римі.
У липні 1453 року, тобто через два місяці після падіння Царгорода, князь пише до нового й останнього імператора – Костянтина. Він ще не знає, що і цей його адресат помер, а Царгорода більше немає… Тут імператора-уніата іменують «православної віри теплий і безперестанний істинний поборник» (Російська Історична Бібліотека, т. 6. стб. 575). Князь сповіщає адресата про самостійне обрання Іони і просить за це вибачення («Просим святое ты царьство да не помолвиши о том на нас, яко дерзостне сие сотворихом, не обослав великого вашего господьства») і стверджує, що в принципі цей казус нічого не змінив:
«А сами мы якоже преже быхом, тако и будем и до скончания века. И церковь наша русская от вселенския церкви цареградскыя благословения требует и ищет, во всем по древнему повинуется ей, и митрополит Иона всячески требует оттоли благословения и съединения… Хотехом же о сих всех делех церковных писати к святейшему патриарху, требующее о всем благословения».
У серпні 1453 року (у Москві все ще не знають про падіння Царгорода), митрополит Іона складає свій заповіт:
«А как ныне слышим, что Божьею благодатию и его неизреченною милостию в Цариграде дал Бог святый царь Костянтин православен, а и патриарха собе такова же православна поставити хочет, а и весь Царьствующий град во изначалном православном христианстве живет, а окааннаго Исидора изгнаша. А о Цариграде яко же слышахом, аще есть ныне в древнем благочестии, ино и сын нашь, великый князь, а и наше смирение по изначальству хочем и требуем благословения от святейшиа зборныа апостольскыа церкве Святыа София и от святаго православнаго патриарха и от всего о нем же освященнаго сбора».
(Російський Феодальний Архів, вип. 3, № 23, с. 651)
1454 року митр. Іона пише православному святому цареградському патріарху Геннадію Схоларію:
«Благословения от твоей великой святыни мы требовать хочем, равно и ото всех, кто ни будет патриархом на патриаршестве, соблюдая Церковь Христову и держа истинное православие. И когда что у нас найдется, то за Христову любовь посылать к вам хочем. Ныне, господине, сын мой великий князь послал к твоей великой святыне своего посла, человека честного и близкого к нему, Ивана Владимировича, по твоему к нам приказу и писанию; и что, господине, у нас нашлось, то от веры, за духовную великую любовь мы послали к тебе с тем же великокняжеским послом. И ты за те наши малые поминки на нас не помолви, ибо и наша земля по грехам от поганства и междоусобных браней весьма истощала и истомилась».
(Акти історичні, т. 1, № 263 (136) с. 495)
А потім уніатів на царгородському патріаршестві вже не було. То від чого ж відкол від неї? Чому обіцяна вірність прийдешньому православному патріарху («аще є нині в древньому благочесті») відкидається?
Але і в цьому листі Іони немає ніякої декларації автокефалії! А після він ніяких листів до Царгорода не посилав. І, значить, це міф московської пропаганди про те, що св. митрополит Київський Іона проголосив автокефалію Москви.
І ось ключова особа в цій історії – святий патріарх Діонісій. Він учень св. Марка Ефеського, тобто головного противника латинян на Флорентійському соборі. У 1455 р. його висвятив у єпископи теж святий патріарх Геннадій II Схоларій.
І 1467 року цей святий патріарх пише2:
«Лист Дионисия патриархи Константинопольского до Москвы писаныи… А што зделали на Москве, аж бы того перестати делати, как же указует и приказует святая головнея великая церков соборная, бо то ест против правил и против закону божиего; елико именовали на Москве от Ионы и до сих часов митрополитов, тых всих великая зборная наша святая церков не имает, а ни дръжит, а ни именует за митрополитов. А про тоже бы есте вси приняли, и держали бы есте, и послушнии были его и имели его правого и истинного митрополита, предреченного преосвященного митрополита Киевского и всеа России кир Григория о святом дусе возлюбленного брата и сослужителя нашего смирения.
А хто бы хотел свою волю деяти, а не бытии послушон нешее святое великое соборное церкви, а не восхочет принятии, а ни имети его, а ни послушон бытии во всем деле духовном, тот имает бытии вине подлуг правил и приказаниа святых отец. Достойно есть всякому стеречися от тое вины, абы не впасть в тую вину».
І лише після цього московська пропаганда починає розкручувати тему царгородської єресі. Але лише для своєї внутрішньої аудиторії. Причому це не головний аргумент. Головний – що негоже підкорятися туркам, які контролюють патріарха. У роки ж формальної унії (1441-1453) Москва не робить НІЧОГО для напоумлення заблукалих. Ні гінця, ні листка на захист православ’я до Константинополя з Москви не надсилається. Москва не закликає східних патріархів на боротьбу зі столичними уніатами. Її «боротьба за православ’я» набуває лише однієї, суворо корисливої форми. До вже виправленої помилки патріархії Москва ставиться як домашній ельф до кинутої шкарпетки: «Яке щастя! Господар подарував мені шкарпетку! Я вільний».
Ну, а докладніше історія московського автокефального розколу описана в моїй книжці «Візантія проти СРСР».
Продовження слідує
Примітки Андрія Кураєва до зацитованих документів
1 Александрова Т. Л. Візантійська імператриця Афінаїда-Євдокія; Спб., 2018 C. 148-150. Вона ж: Дитя, піднесене в повітря (до питання про існування Аркадія II, сина Феодосія II і Євдокії / Cursor mundi. Людина Античності, Середньовіччя та Відродження. Науковий альманах, присвячений проблемам історичної антропології. Вип. 8. Іваново, 2016, сс. 67-85.
2 Публікація: Східнослов’янські та південнослов’янські рукописні книги в зібраннях Польської народної республіки / Упорядник Я. Н. Щапов. М., 1976. ч. 2. с. 146. Про визнання цього документа сучасною церковною російською наукою див. коментарі у виданні: митр. Макарій. Істория Російської Церкви. Кн. 5. М., 1996, сс. 425-426
