Ігор Бондаренко став священнослужителем понад 25 років тому. З 2014 року на волонтерських засадах допомагав українським військовим. Після початку повномасштабної війни взяв на себе місію військового капелана. Про сповіді під обстрілами на передовій та чи є атеїсти в окопах Ігор Бондаренко розповів в інтерв’ю Суспільному.
Я священник Православної церкви України вже 25 років.
І коли почалася війна у 2014 році, наші військові капелани, тоді ще на волонтерських початках, стали допомагати нашим хлопцям. Хто з чим міг. Я з 2015 року допомагав як капелан у морських силах нашої Одещини, коли прийшов Сагайдачний в Одесу. Потім стали уже ставати на посади цивільних капеланів. Але оскільки цивільний капелан не може потрапити на передній край, де відбуваються зіткнення, було прийняте рішення стати військовим капеланом.
Я подав документи, став офіцером і майже з перших днів війни являюся капеланом. Бо не можна дивитися на те, як загарбують твою державу, як вбивають невинних людей. Це дуже б’є по душі, бо нам Господь дав землю, нам дав життя, нам дав майбутнє. І всі, хто приходять до нас зі зброєю, кажучи, що ми неправильно живемо, прикриваючись хрестами православними, — лжепророки. Священник не може на це дивитися. Підтримати своїх побратимів, хлопців, українців, які захищають нашу державу, — не просто наш обов’язок, це наше життя. Тому ми і є священниками, щоб підтримувати правду, життя, мир, злагоду, вести людей до спасіння.
Запити військових до капелана після боїв на передовій
Коли почалась повномасштабна війна, я був в стрілецькій бригаді Повітряних сил, ми були з 35 бригадою на Донецькому напрямку, і, коли ми проходили навчальні центри, були інші справи й інші запитання. Ми відвідували храми, розмовляли, десь шуткували. А коли вже були перші бої, хлопці виходили звідти, їхні очі, їхні питання були зовсім іншими. Бо вони вже не сумнівалися ні в чому, вже не з’являлось жартів щодо священнослужителів. Всі питали одне: “Отче, за що нас так Бог покарав? Отче, коли це закінчиться? Чому ці люди, які на нас йдуть з неправдою та вбивають нас, кажуть, що вони роблять добру справу? Вони що, не розуміють, що вони не просто грішать, вони смертельно грішать. Вони є загарбниками. Вони вбивають і не розуміють, за що”. І ось всі ці питання…
Дуже важко бачити навколо себе кров, ці руйнування, не спалити свою душу. Перше завдання священника — підтримувати наших хлопців, бо дуже важко лишатися тим хлопцем, тим батьком, тим братом чи сином, який пішов воювати. Людина вигорає на війні. І священник повинен з молитвою, з поясненнями, як батько духовний, доносити це нашим воїнам, щоб вони разом шукали цю точку зв’язку з Богом. Щоб ми не просто були воїнами, які тримають зброю, а були воїнами миру і добра. Бо, на жаль, добро повинно бути з кулаками.
Чи суперечить заповідь “не вбий” діям українських військових
Є “Не вбивай”, а тут війна, і тут повинні вбивати. Як таке можна? Закон Божий каже “Не вбивай”, а ти зі зброєю в руках, ти в армії, ти повинен захищати свою державу. Ми нікого не вбиваємо, ми захищаємося, ми захищаємо наших рідних і близьких. Ми не грішимо, ми захищаємо життя. Ми ж не кажемо, ідіть до нас, ми будемо вас вбивати. Ми кажемо, ідіть від нас, ми захищаємось. Тому ми не є вбивцями, ми не порушуємо цей закон.
Є такий канон, що священник, який взяв зброю, потім три роки не причащається. Немає права, бо він спокутується. Але це для священників. І тому є священник-капелан, який пояснює цим людям, воїнам, всім тим, хто йде зі зброєю захищати нашу державу, що це наш святий обов’язок. Я ще раз кажу, що Господь нам дав цю землю. Він дав нам життя. Він дав нам родини. Це його талант, даний нам людям. Якщо ми його не будемо захищати, то це заберуть. І кров наших хлопців буде марною.
Найскладніше в роботі військового капелана
На Донеччині, куди я приїхав для проведення сповіді, щоб хлопці мали можливість поспілкуватись з Богом, все відбувалось під обстрілами. Знаходили час, коли вони припинялися, спеціальним чином робили літургію, причащалися, сповідалися хлопці в окопах. І в кущах була така сповідь, де завгодно, скажімо, де це можливо було.
Для чого ми вділи форму військову? Для того, щоб могли бути там з хлопцями на передовій, бо цивільний там бути не може. І тому виконуємо це і під обстрілами, бо на війні інакше не може бути. І наших хлопців гине багато, і вже капелани є, які загинули.
Завжди важко бачити загиблих побратимів, очі хлопців, які проводжають їх, ховати наших загиблих хлопців, бачити матерів, діточок, дружин.
Про сімейні питання військових
Військовий капелан є священником не тільки для воїнів, а і для членів їхніх сімей. Ми так само проводимо і молебні, бесіди, і просто спілкуємось з родинами військових, і офіцерів, і рядових, без різниці. Той, хто на передовий, той, хто вже проходить реабілітацію. Хлопцям потрібно це, бо війна знищує найцінніше, що в нас є — духовність.
Побачивши навколо себе кров, смерть своїх побратимів, руйнування, цю неправду війни, яку нанесуть росіяни, людина починає вигорати. І коли повертаються додому… Вони ж проводжали іншого хлопця, а прийшов чоловік військовий, у нього вже інші якісь критерії, ставлення. І люди сприймають це як, скажімо так, психологічний розлад, що може бути. І тому ми повинні розмовляти з родинами, разом з ними спілкуватися з хлопцями, приводити їх знову до мирного життя. Нагадувати, що війна там і тут трохи різна. Тому що наші рідні і близькі чекають миру і злагоди. Вони чекають, щоб хлопці повернулися здоровими, цілими і духовно тими, якими вони уходили.
Коли хлопці виходять із бою, перші два-три дні, вони майже нічого не розповідають в очах, як випалене поле. Бо смерть, жах, воно все відкладається в душі. І тому спілкування з капеланом, молитви, читання Євангелія, просто духовне спілкування відкриває душі. Священник чує те, що не розповість нікому. Оці страхи, якісь переживання… Тайна сповіді є законом і для військового капелана. Тому хлопці відкриваються нам щиріше.
Про атеїстів в окопах
Чи буває так, що хлопці військові кажуть: “Я не вірю в Бога, але чи можу я взагалі з вами поспілкуватися?”
Так. Без проблем. Різні конфесії, без проблем. Капелан в цьому плані «полегамний», скажемо так.
А які слова ви можете знайти для таких людей, які кажуть: “Я не вірю в Бога”.
Є слова совісті, є слова людяності, є слова просто життєві, необхідні людські слова. Я ж кажу, капелан є людина. Знати закон Божий, знати і жити по Євангелію – це одне. Для мене це є життя. Але є ще життя, в якому живуть інші люди. Кожна людина, не військова, приходячи до церкви вперше, вона потребує уваги. Вона задає питання. І каже, що я не вірю, але щось відчуваю. Бо якщо людина нічого не відчуває, вона ніколи не підійде і нічого не спитає. А підходять всі.
Я вам скажу більше, що немає атеїстів. Бо якщо людина відкидає Бога, то значить вона в щось вірує інше. Якщо каже, що я не вірю в Бога, то значить, що вона про це думала. Думала – значить шукала, правда? Коли людина каже: “Да мені все одно” — це більше схоже на атеїста. А людина, яка заперечує повністю, значить, вона чомусь бореться. Значить, щось в своїй душі бореться з правдою і неправдою. І тому задача капелана, любого священика – знайти цю… благу точку, цей росточок, роздмухати його, щоб душа жила знову, щоб вона вибрала з цієї багнюки. Багнюки образ, може таких несправедливостей, які були в цьому житті, і людина обвинувачує тепер Бога, і всіх навколо.
Чи потрапить Путін до пекла
Як людина, просто людина… Мені дуже хочеться, щоб Господь на йому прикладі показав, що таке зло, щоб люди побачили, що воно буде покарано при житті. Але це я, як людина. Як священик, я хочу, щоб наш мир побачив, що правда непереможна. І любим чином це зробив. Як це зробить Господь? Я не маю права йому указувати. Хто може сказати Господу, яким чином Він це зробить.
Попаде Путін до пекла? Я думаю, що він вже в пеклі живе. Бо людина з такою душею черною пекло роздмухала сама собі. Ми уявляємо пекло якімсь котлом, чи якимсь вогнем невгасимим, чи холодом. Але пекло починається як рай – в душі. Як людина живе, вона там починає свій шлях, до того місця свого вічного перебування. Якщо в нього в душі пекло, куди він потрапить ще? Він уже там, просто поки що на землі.
Про завершення місії військового капелана
Як ви бачите завершення своєї місії військового капеланства? Як вона може виглядати і коли цей етап може настати?
Скажу без пафосу, але це я так в дійсності думаю. Як Господь мене призове, так воно і буде. Бо я священик, я завжди буду допомагати і військовим, і сім’ям, і людям — всім, хто до мене буде звертатися. А священик – це і після смерті священик.
Тобто це точно не завершується кінцем повномасштабної війни?
Ні. Бо хлопці будуть потребувати і реабілітації, і будуть приходити, і їм буде треба з кимось поговорити. Не просто поспілкуватися з побратимами з якими кров проливали, але і приходити до батька духовного, який розуміє їх, і поговорити, щоб і свою душу полікувати. Це буде дуже довгий процес.
Поради капелана для військових
Я можу порадити вам, хлопці і побратими, завжди пам’ятати, для чого ми воюємо, за що ми воюємо, чого ради ми живемо в цьому світі. Пам’ятати, що Господь нікого ніколи не лишає. Це ми можемо відійти. І тому, щоб не загубити Бога в душі, треба завжди пам’ятати своїх рідних і близьких. Треба пам’ятати, що в дійсності ми заходимося тут. під тілом души. Це дійсності ми. Єдине, що у нас є цінного – це те, що дав нам Бог. Це душа і все, що від неї залежить. Любов, злагода, мир. Все, що ми захищаємо. Все, що є цінним во всесвіті, що ніколи не мене.
І тому я бажаю всім хлопцям скорішої перемоги. Не загубити себе. І якщо навіть не буде поруч людини, з якою можна поговорити, не буде капелана… Просто пам’ятайте, що є проста молитва, яку нам Христос лишив. Просіться просто: “Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного”. І просто вірте, що він буде поруч і буде в душі. Ніколи Господь нікого не лишає. Просто від нього не треба відходити. І перемога буде за нами. Бо за нами правда, за нами Бог. Як написано в псалмі, якщо зі мною Бог, то хто на мене? – Дякую вам за цю розмову. – Спаси Господи, мир вам.
