Священник ПЦУ з Прикарпаття о. Юліан Тимчук — відомий християнський блогер у різних соціальних мережах. Його молитовні стріми, дописи, тематичні відео збирають сотні лайків та переглядів. Нещодавно отець підбив своєрідні підсумки своїх чотирьох років священичого служіння. На цей період припали чималі випробування — пандемія COVID-19, повномасштабна війна, а також отцю Юліану довелося підтримувати власного батька, який також є священником, у боротьбі з онкологією. Втім отець впевнений, що з вірою та молитвою можна перемогти навіть смертельні хвороби, а у своєму служінні вбачає Божу руку.
О. Юліан підкреслює, що блогерство для нього — не про кількість підписників, а про можливість крокувати зі своїми читачами (яких називає друзями) разом до спасіння. Цікаво, що дружина о. Юліана Євгенія також є християнською блогеркою, а познайомилися вони разом навчаючись на філологічному факультеті.
Про дивовижне Боже втручання у життя, вміння розпізнати Його руку та творчу “блогерську кухню” о. Юліан розповів “Духовному фронту України”
-Отче Юліане поділіться як Вам вдалося розпізнати покликання до священства?
-Мій батько також є священником. У його покликанні вбачаю Божий промисел, адже раніше представників духовенства у нашій родині не було. 17 років служіння з 27-ми мій батько не мав парафії, а лише був помічником. Водночас він завжди працював як і моя мама. Напевно так є, що коли твій тато кондитер, то ти хочеш бути кондитером, коли лікар — прагнеш його наслідувати. Тому я думав про священство, Втім вже у старшій школі хотів обрати інший шлях. За кілька днів після випускних іспитів відчув, що щось зі мною відбувається. Цей досвід можна порівняти із jps-навігатором, який вказує нам шлях. Ось так рухаємося певною дорогою і jps мовчить, тільки коли потрібно повернути, то подає нам певний сигнал. Так само і Господь. Він втручається у наше життя, коли є для цього потреба. Тоді я зрозумів, що хочу навчатися саме у духовному закладі. Вже за місяць був в аудиторіях Чернівецького університету. Але й тоді ще не планував відразу по закінченню вишу ставати священником. Це змінив один момент наприкінці першого курсу.
“На світле свято Христового Воскресіння я відчув “народження згори””
І що це був за момент? Ви відчули Боже втручання у своєму житті?
-Так. Це було те, що Біблія називає “народженням згори”. І до цього я жив християнським життям, відвідував храм Божий, сповідався, приступав до Таїнства Причастя. Але йшлося про звичайне життя християнина, ведучи яке, не обов’язково потрібно ставати священником. Втім на світле свято Христового Воскресіння я відчув оце “народження згори” і руку Господню, коли усвідомив, що хочу служити людям у Церкві. Тому це є абсолютно Божа воля. Потім було чимало недоспаних ночей за книжками, постійний час у бібліотеках, літургії та молитва. Цікаво, що за другою освітою я філолог. Була змога здобути цей фах, навчаючись на священника. Іноді я запитував себе — навіщо мені ще філологічна освіта. Але саме на цьому факультеті зустрів свою майбутню дружину Євгенію. Тож усвідомив, що Господь не просто так мене туди привів. І не випадково складалися усі моменти мого життя. Це все сприяло для того, щоб я був священником. Розумію, що ця відповідальність покладена на мене не людьми, не лише владикою, а реально Богом. Тому щодня звершую служіння з трепетом, з відповідальністю за те, що я говорю.
“Бог відкрив мені, що через велику віру можна долати навіть смертельні хвороби”
4 роки Вашого священства припали на випробування повномасштабною війною та COVID-19. Як знаходили у собі духовні сили на цьому шляху?
– 4 роки це насправді ще дуже мало. Бо що може сказати священник за чотири роки? Але коли у житті зустрічаєш велику кількість людей, то чотири роки можуть бути як і 20, і 30 у служінні. У 2020 році, коли я став священником, був розпал пандемії COVID-19, а мій батько занедужав на онкологію. Тож моє життя після студентства кардинально змінилося. Я мусив стати сильним сином, чоловіком, сильним вірою, наставником, духівником. Це, до речі, дало свої поштовхи у душпастирській опіці над людьми. Бо згодом люди зверталися із дуже різними запитами і Господь відкривав як їм послужити. За день набиралося досвіду більше, аніж за роки. Це були сльози, був біль. Але Бог відкрив мені, що через велику віру можна подолати навіть смертельні хвороби. І зараз мій батько уже краще почувається. Слава Господу. Але ми не перестаємо дякувати Богові і підтримувати людей, які з цим стикаються. У період повномасштабної війни особливої ваги набули слова з Першого Послання апостола Павла до Солунян 5:17-18 «Безперестанку моліться! ! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі». Адже доводилося безперервно молитися, підтримувати людей не лише у молитовному ключі, але й волонтерити, відкривати збори, робити це швидко. Багато осіб і сьогодні звертаються за допомогою, духовною опікою. Це воїни, їхні дружини, діти. Зараз є також проблема масової міграції. Чимало вірян ПЦУ перебувають за кордоном. Там у них часто немає можливості похрестити дитину, приступити до Таїнства Сповіді та Причастя, поговорити з духівником. Парафії, якщо вони є, то їх одиниці. Це виклики, які лягають на плечі будь-якого священника. Бо чимало й парафіян може бути за кордоном. Ідеться про дітей, жінок.
“Друзі жартують, що я “народився з камерою в руках”
Отче, неможливо оминути увагою і Ваше блогерство. Як наважилися почати свій блог та ще й на християнські теми?
– Мої друзі жартують, що я народився з “камерою в руках”. Насправді все розпочалося вже у 2007 році, коли з’явився Youtube. Я тоді ще був дитиною та у різдвяний період багато колядував, щоб згодом мати змогу придбати комп’ютер. Тільки-но це вдалося, а то було вже десь у 2010 році, то в мене вже була і невеличка камера на яку також самостійно заробляв. Отож ми з друзями знімали короткі відео, я їх монтував та ввечері викладав на Youtube. У ще одній популярній на той час соціальній мережі ми створили з однодумцями багато груп. На різні теми: спортивні, розважальні, блоги. Також була християнська колонка. Завжди коли в Інтернеті з’являлася якась соціальна мережа, я там реєструвався і вів свої сторінки. Мені було цікаво поширювати, знімати, монтувати, комунікувати з людьми. Це було у ті часи, коли слова “блогер” ще не існувало в українському контексті, а популярність збирали закордонні автори. У 2011 році, якщо не помиляюся, з’явився Instagram, ще раніше Twitter. Там я також заводив акаунти, залишав якийсь слід. Щодня любив щось публікувати. Коли вже став студентом семінарії, то вже з новими друзями відкрили на Youtube відео-журнал “Богословський вісник”. Він і досі існує, але зараз вже не оновлюється. Там розповідали про студентське життя і про нашу університетську церкву. Знімали відео, намагалися удосконалюватися, створювали тексти, позичали техніку для цієї мети. Тому для мене блог — це не одномоментне рішення, він постійно був частиною мого життя. Це моє хобі. І воно у мене з дитинства. Я просто його люблю.
“Хочу творити блог на який підписався б сам”
– Як знаходите теми? Адже Ви публікуєте нові дописи чи відео чи не щоденно.
-Теми черпаю з трьох джерел. Перше джерело: це те, що мені підказують люди довкола мене. Наприклад, моя дружина, духівник, підписники. Йдеться про злободенні суспільні питання. Друге джерело — це тематика на яку ще не висловилися інші блогери чи священники. Вірю, що мене завжди вів Бог. І іноді трапляється так, що Він підказує мені на яку тему створювати відео у блог. Бувало таке, що тема не прив’язана ні до якої події, а згодом людина пише: “Знаєте, я шукала відповідь і дякую Господу, що я її знайшла”. Тому впевнений, що це Господь так діє. В мене є кредо: ”Я хочу створити блог на який би сам і підписався”. Не хочу копіювати теми, які вже були кимось піднятими. Тому збираю довкола себе своїх людей. Моїм пріоритетом є не підписники і їхня кількість, а спільно рухатися з ними до Спасіння. Саме тому називаю читачів блогу своїми друзями.
– Ваша дружина також є блогеркою. Розкажіть чи є у вашій родині особливі традиції?
– Моя дружина вела свій блог до ще до зустрічі зі мною. Вона писала гарні дописи. Це окрема тема як ми з нею познайомилися. І цій темі ми присвятили відео на Youtube. Вона велика молодець. Моя дружина — це моє натхнення і людина якою я пишаюся. Вона вміє щодня відкривати для себе нову грань духовності. Я з Івано-Франківщини і ця область наповнена великою кількістю традицій і сімейних цінностей. Ми маємо чудові традиції на Різдво та світле Христове Воскресіння.
– Ви є представником молодого покоління священників Православної Церкви України. Але від сучасної молоді часто можна почути про те, що віра це щось неактуальне. Чому віра залишається важливою особисто для Вас?
– Тому що Бог вчора сьогодні і завтра той самий. Людина змінна. Можливо через декілька років будуть блогери у якійсь новій віртуальній реальності, але це все існує тільки тому, що людина навчилася спаювати плати, але не щось більше. Ми не можемо дослідити дно океану чи космос повністю. Так само ми не здатні до кінця осягнути вектор духовного життя. Але чомусь для нас усе світське, яке можемо побачити своїм оком, стало важливішим за те, чого ми не можемо побачити фізичним зором. І, на жаль, іноді сучасні батьки недостатньо приділяють часу духовному розвитку дитини. Я у цьому переконався і зруйнував для себе цей шаблон після того як відкрив християнську школу. До нас почало ходити 10-20, а потім і 40 діточок. Цьогоріч ми провели один із найбільших християнських парафіяльних таборів в Україні на 120 дітей. Спілкуючись із дітьми та юнацтвом я зрозумів, що вони поділяються на 3 основні групи. Є ті, які хочуть пізнати, але не знають звідки, є ті, які не хочуть і у них немає змоги щось пізнати і ті, хто хоче пізнати і мав таку нагоду. Думаю, що ми зараз маємо максимально присвятити сили майбутнім поколінням. Саме вони будуть знати або не знати українську мову чи історію України. Так само і Біблія. Треба зробити так, щоб ця велична і свята книга була завжди для них актуальною. Ми творимо майбутнє і сучасне покоління. Тому обов’язково треба навчитися переосмислювати наше духовне життя. Повернути відчуття трепету, яке було у наших батьків до Церкви. Господь завжди актуальний.
Світлини надані співрозмовником
Спілкувалась з отцем Оксана Бабенко
