Запропонований Верховною Радою законопроект No8371, що має на меті припинення впливу РПЦ в Україні, може стати лише презентацією політичних амбіцій, а не ефективним інструментом боротьби.
Експерт, філософ, перекладач і громадський діяч Олексій Панич в своєму блозі на РІСУ розбирає ключові недоліки тексту: логічні суперечності, норми неможливі до виконання і такі, що провокують конфлікти. На його думку, закон не захищає національні інтереси, а може стати важелем тиску на владу.
Детальний аналіз законопроекту №8371 дозволяє зробити висновок, що поки що він не здатний ефективно боротися з ворожим впливом РПЦ, а лише створює ґрунт для подальшого протистояння. Чи вдасться усунути ці недоліки під час подальшої роботи над текстом?
Законопроект 8371 покликаний розв’язати нагальну і справді дошкульну проблему: зупинити ворожий вплив в Україні Російської православної церкви. На жаль, редакція цього законопроекту, підготовлена для другого читання (текст тут) викликає багато питань. Зокрема, свою критику – і, як на мене, цілком слушну – оприлюднила Державна служба України з етнополітики та свободи совісті.
Можу підтвердити, що законопроект в нинішньому вигляді містить і деякі алогічні, і деякі безглузді норми, а також написаний так, що його частково не буде, а частково не може бути виконано.
1. Приклад алогічної норми.
Законопроект встановлює (стаття 2) заборону на діяльність в Україні “іноземних релігійних організацій, які відповідають одночасно таким критеріям:
1) знаходяться в державі, яка визнана такою, що здійснила або здійснює збройну агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України;
2) прямо або опосередковано (в тому числі через публічні виступи керівників або інших органів управління) підтримують збройну агресію проти України.”
Здавалося би, все цілком ясно. Але законодавцям цього здалося замало і вони взялися далі в тексті цього ж закону… тлумачити власну (щойно процитовану) норму.
Тому в статті 3 написали “для тих, хто не зрозумів”: “діяльність Російської православної церкви в Україні заборонена”.
Але якщо закон про РПЦ і прямо забороняє РПЦ (і лише РПЦ), навіщо загальний опис? А якщо є загальний опис, навіщо тут же в законі наголошувати, що цьому опису відповідає виключно РПЦ? Виглядає як шкільний приклад логічної помилки: “ми сьогодні поговоримо про фрукти і яблука”.
2. Приклад безглуздої норми.
Законопроект встановлює (стаття 4), що будь-які “Відносини та/або зв’язки, та/або комунікації” будь-яких українських релігійних організацій, у тому числі релігійних громад… з іноземними релігійними організаціями, діяльність яких в Україні заборонена”, забороняється, але винятки допускаються… за погодженням з ДЕСС (!).
Ну тобто захоче, наприклад, митрополит Онуфрій написати електронного листа патріарху Кирилу. Будь-якого змісту. То має звернутися до ДЕСС із заявою, пояснити необхідність цього листа, а ДЕСС розглядає і каже: “дозволяємо надіслати” або “не дозволяємо”.
Буде таке Онуфрій робити? Певно, що ні.
А якщо ні, закон передбачає за це якесь окреме покарання? Також ні.
То навіщо вимагати робити те, чого можна і не робити і за це нікому нічого не буде?
3. Приклад норми, яку технічно неможливо виконати.
Законопроект забороняє в Україні РПЦ, але залишає відкритим питання, які саме українські юридичні особи афілійовані з РПЦ. Відповідно до законопроекту, це, за наданими в законі критеріями, має встановлювати Державна служба України з етнополітики та свободи совісті. Тобто створити перелік і вивісити його на своєму сайті. Такий собі “проскрипційний список”.
От як це буде працювати?
Або ДЕСС внесе у список лише керівні органи УПЦ, а громади не чіпатиме. Тоді “владі” можна буде закинути, що вона “лише імітує боротьбу”.
Або ДЕСС внесе у список всі юридичні особи, включно з парафіями, які визнають свою належність до УПЦ. І отримає… не сотні, а тисячі судових позовів по всій країні. Окремо від кожної парафії, яка буде оскаржувати саме своє місце у цьому списку. А юристів у ДЕСС на все це вистачить? І знову вийде, що “влада саботує виконання закону”.
4. Ще безглуздіші норми, на щастя, в текст не увійшли.
Для повноти картини додам, що депутати пропонували набагато безглуздіші норми, причому у великій кількості. Один приклад: пропонували встановити, що будь-яка релігійна організація в Україні може мати в своїй назві слово “православна” лише… з дозволу ПЦУ. У разі ухвалення ця норма, наприклад, на рівному місці провокувала жорсткий конфлікт між ПЦУ та Древлеправославною Церквою України (ДЦУ): адже друга, звісна річ, не стала би звертатися до першої за дозволом, а отже порушила би цю нісенітну норму.
Загалом з порівняльної таблиці, підготовленої до другого читання, видно, що закон намагалися чистити від найбільш одіозних пропозицій та відвертого законодавчого спаму. Але пристойного результату досягти так і не змогли.
А чи бажали?
5. Боротьба з РПЦ чи піар опозиції?
Зі всього сказаного може скластися враження, що в своєму нинішньому вигляді цей законопроект, на превеликий жаль, має своєю головною метою не боротьбу з РПЦ в Україні, а подвійний піар опозиції:
– по-перше, що “домоглися заборони РПЦ попри опір влади”,
– по-друге, що “влада все одно не виконує цей закон” (адже він так написаний, що це насправді неможливо).
Якби законопроект ухвалили в його нинішньому вигляді, це єдиний його практичний результат, який можна було би гарантувати.
Але чи варто перетворювати справді серйозну проблему – боротьбу з ворожим впливом ворожої нам іноземної церкви – на політичний піар?
Залишається сподіватися, що нинішня пауза піде законопроекту 8371 на користь і його все ж таки доведуть до ладу.
