Тривають пристрасті у Києво-Печерській Лаврі. Представники УПЦ (що в єдності із МП) ніяк не хочуть звільнити українську святиню. Для них, як і для всієї російської церкви, утримання Лаври у своїх руках є справою принциповою і завданням №1. І діло тут вже не стільки у грошах, а скільки у принципі і страху остаточно втратити вплив в Україні.
Віддати Лавру – це фактично визнати свою слабкість, і погодитись на поразку. Адже Лавра – це одна із найдревніших святинь світу. І саме Лавра основа чернечого життя Русі, адже саме тут воно і зародилось. Тому її втрата означатиме для рпц і своєрідну втрату історії. Саме через це рпц та її частина в Україні не хочуть її відпускати.
Обрана ними тактика стоїть на обмані і підміні понять. Адже більшість людей, які зараз там забарикадувались, вважають себе новітніми сповідниками, які нібито захищають святиню, але насправді вони перебувають у простій омані, в яку їх ввели їх же пастирі. Від малого і до старого усі захисники Лаври заявляють, що вони стоять за Христа і боронять Церкву. Проте ж насправді, вони боронять не Спасителя, а інтереси москви. Хтось це робить свідомо, а хтось навіть не усвідомлює цього.
З іншої ж сторони з уст тих же захисників лине чимало докорів і образ в бік Православної Церкви України, Національного Заповідника, Української Держави. Найбільше ж доводиться терпіти наміснику Лаври від ПЦУ архімандриту Авраамію. Ось хто справжній сповідник.
На його адресу линуть численні звинувачення, його називають зрадником, Юдою, тощо. Утім кого він зрадив, і чи зрадив взагалі? Йому дорікають порушенням чернечих обітниць і священичої присяги на вірність Церкви. Та чи порушив він дані Богові і Церкві обітниці?
Аж ніяк ні! Бо присягав на вірність Церкві Христовій, а не російській заполітизованій релігійній структурі. Складав обітниці служити Богові, а не московській патріархії і кремлю. Тому всі галасливі образи і докори є безпідставними і абсурдними. Адже сам намісник поступив як справжній чернець, що покликаний завжди і в усьому служити Христу і боронити власним життям його істину.
Зрадниками ж є самі служителі УПЦ (що в єдності МП). Адже саме вони у 1991-му році на догоду москви зрадили свого предстоятеля і Церкву, яка соборно обрала шлях до своєї повної незалежності. Як би ж тоді не сталось б цієї зради, то наврядчи ми б сьогодні мали війну, а з Лаври б «висиляли монахів».
Чи розуміють це вони, які тепер носять білі клобуки? Звичайно, що розуміють. Проте і далі свідомо боряться за ідею руського міра, зберігаючи «єдінство руской цєркві», і змушують робити це довірливих вірян. Проте прийде час і ця омана розвіється, і настане час гіркого розкаяння. Та чи не буде тоді пізно?
Текст: Духовний Фронт України
