17 серпня виповнюється 9 років від тоді як УПЦ (що в єдності із МП) очолив митрополит Онуфрій Березовський. Йому довелось стати біля штурвала церковного корабля у доволі непростий, але водночас епохальний час. Адже саме за ці 9-ть років в Українському Православ’ї відбулось чимало важливих подій історичного масштабу. Разом з цим на долю України випало багато випробувань. Про роль Церкви, здобутки і промахи Онуфрія на посаді очільника поговоримо у цій статті.
Онуфрія було обрано предстоятелем у 2014 році, хоча вже і до цього він тривалий час обіймав посаду місцеблюстителя, при живому тодішньому предстоятелю Митрополиті Володимирі Сабодані. Без перебільшення Митрополит Володимир передав своєму наступнику доволі сильну церковну структуру, яка мала вагомий вплив на суспільство, і кількісно переважала всі інші православні юрисдикції в Україні. Внутрішньо у ній поєднувались два різних табори, які в самому церковному середовищі отримали назву проукраїнського (проавтокефального) крила і промосковського (архаїчно-консервативно).
Саме до останнього, промосковського крила належав митрополит Онуфрій Березовський. З його приходом до влади це крило стало переважати. Воно за підтримки очільника Церкви взяло курс на зближення із рпц, борючись із всілякими проявами незалежності. Якби не політичні події в Україні, імовірно ця мета була повністю досягнута. Проте не так сталось як згадалось.
Анексія Криму, війна на Донбасі вносили свої корективи у церковне життя. Суспільство чекало від Церкви сміливого голосу гіркої правди, що перш за все мало виходити з перших уст, тобто від її очільника. Утім сам Онуфрій замість того, щоб свідчити істину і називати речі своїми іменами всіляко намагався уходити від відповіді. «Я не політик…» – відповів він в одному із перших своїх інтерв’ю журналістам. Відтоді це стало його девізом, яким він лукаво оминав гострі кути.
Його ж оточення і вся придворна свита із церковними ЗМІ малювали йому образ ченця-молитвеника, який не розбирається в політиці, не дивиться навіть телевізор, але лише молиться. Саме на цей образ списують всі промахи Онуфрія, а їх було чимало.
Одним із перших, який найбільше запам’ятався і викликав шалену хвилю обурення в народі, був випадок у Верховній Раді. Коли у травні 2015 року, при зачитуванні імен полеглих українських захисників у війні з російським агресором, коли весь зал вшановував їх стоячи із оплесками, Онуфрій разом зі своїм супроводом показово не підвівся зі свого місця. Цей жест засвідчив відношення Онуфрія до України та українських героїв. І як далі Онуфрій і його підопічні не намагались виправдатись, їх дій і вчинки свідчили протилежне.
Найбільшим провалом Онуфрія можна вважати свідоме ігнорування Об’єднавчого процесу в Українському Православ’ї. Не зважаючи на численні заяви про готовність до діалогу та об’єднання, Онуфрій насправді був не готовий від слів перейти до реальних дій. Хоча йому випадав шанс, який випадає раз на мільйон, чи взагалі на все життя. Він на відмінно від інших глав православних юрисдикцій мав можливість висувати свою кандидатуру на Предстоятеля об’єднаної Церкви і мав всі шанси її очолити. Проте все це він свідомо відкинув. Чому? Тому що пропонований варіант об’єднання не був погоджений у Москві. Тому його і не міг підтримати слухняний монах.
Скоріш за все він і би далі смиренно виконував би все, що йому повелівали із Москви, як би не повномасштабне російське вторгнення. Це ж стало як для Онуфрія так і для всієї його структури ще одним важким випробуванням. Після 24 лютого 2023 року, єдине на що спромігся Онуфрій це вичавити з себе одну стислу заяву, на яку і досі посилаються всі його прибічники. Бо ж іншої просто нема.
Загалом війна показала всьому світу численні проблеми в середовищі УПЦ (що в єдності з МП). Часті випадки колабораціонізму, виправдування російської агресії, розповсюдження проросійської пропаганди, поминання на богослужінні ім’я московського патріарха – все це викликало недовіру до цієї релігійної спільноти в українському суспільстві і водночас розхитували саму УПЦ (що в єдності із МП). Така ситуація вимагала від Онуфрія сміливих кроків і рішучих дій.
Великі надії покладались на Собор у Феофанії. Багато хто, зі середовища адекватного духовенства і віруючих УПЦ (що в єдності із МП), сподівався, що на цьому Соборі Онуфрій покаже себе як справжній монах, який бореться за правду та свідчить істину, а не як смиренний послушник московської патріархії. Затамувавши подих усі очікували, що зараз Собор під головуванням Онуфрія засудить російську агресію; викриє брехню московського кривавого патріарха, який благословляв російських вбивць; і руками Онуфрія нарешті буде повністю перерізано московську пуповину.
Проте сам Собор став лише черговим окозамилюванням. Він проста ширма, за якою смиренний монах Онуфрій і його друзі намагаються пересидіти страхіття війни, яку росія розв’язала в Україні. Єдине що стало дієвим із його рішень, так це ухвала про можливість єпархіям самим вирішувати своє майбутнє. Це дало можливість рпц одна за одною анексувати українські єпархії.
Таким чином уся каденція Онуфрія – це суцільний провал. За його правління колись сильна структура стала сипатись і розколюватись. Та і сам Онуфрій показав себе доволі некомпетентним керівником. І порівняння з ченцем-молітвенником аж ніяк не може слугувати виправданню його недолугого предстоятельського служіння. Адже монах повинен боротись за істину, і істину Христову. Онуфрій же смиренно служить російській церкві і її «істині». Вочевидь бути предстоятелем в Україні, йому не під силу. Йому б ідеально підійшла роль очільника Церкви в Білорусії, чи де інде де спокійно можна молитись і смиренно виконувати розпорядження із москви.
Автор тексту: Духовний Фронт України
