Півтора року повномасштабної війни росії проти України по-особливому відзначились на житті російської церкви. Яка тепер все більше розкриває своє справжнє обличчя і відкрито позиціонує себе як ідеолога і натхненника імперіалістичної шовіністичної політики Кремля.
Власне, сама московська церква бере у цій війні активну участь, хоча і подекуди, намагається це приховати, принаймні на офіційному рівні. Така активність зумовлена зацікавленістю самої церкви у цій війні, на яку російське священноначаліє ставить велику ставку, про що ми зазначали у наших попередніх публікаціях.
Для неї це можливість відігратись з одного боку за численні поразки, а з іншого – це шанс нарешті втілити концепцію «руського міра» в життя. Кремль і російська церква насаджували її різними методами, без перебільшення, упродовж усієї новітньої історії України.
Коли ж у 2014 році «безболісні методи» втратили свою силу, то кремль став використовувати зброю, але приховано, заявляючи на увесь світ про свою непричетність. Церква послідувала тим же шляхом. Підтвердженням цьому стали численні випадки благословення російськими священнослужителями сепаратистів, освячення зброї, переховування бойовиків в монастирях і храмах, тощо. Хоча всі ці факти так само російські церковники намагались приховати.
Проте із початком так званої спецоперації, а насправді повномасшатбного російського вторгнення, методи церкви стали більш відкритими. Зараз від верху до низу, від патріарха і до рядового пересічного священника, простежується чітка позиція підтримки злочинних дій російської влади.
Від першого дня російського вторгнення, московський патріарх Кіріл Гундяєв розгорнув цілу кампанію виправдання російської війни, яку подавав як священну війну добра і зла. Чого варті його благословення очільника нацгвардії Віктора Золотова в Храмі Христа Спасителя, часті богослужіння в головному храмі армії росії в перші місяці війни, тощо. Хоча сам Кирило, правди ради, все таки намагається тримати себе в рамках дозволеного і обережно висловлюватись, хоча йому це не завжди вдається.
Така «обережність» в діях і словах очільника рпц часто зумовлена піклуванням Кирила про свої єпархії в Україні, які іменуються УПЦ. Проте чим довше продовжується війна, тим меншою стає така турбота. Бо тепер рпц безцеремонно одна за одною анексує українські єпархії і робить це без найменшого «угризєнія совєсті».
Якщо на початку війни вислови священнослужителів більш-менш проходили своєрідну цензуру, то тепер з усіх усюд з церковних амвонів лунають полум’яні проповіді про захист «атєчества» від підступних сил НАТО, «асвабаждєнія ісконно руских земель от націстов і вліянія демоничєскіх сіл запада», та багато іншого.
Якщо раніше участь рядових священників, капеланів рпц у війні приховувалась, то тепер вони подаються російському суспільству як герої. Яскравий приклад це відспівування самим Кирилом священника Михайла Васильєва, який, нагадаємо, загинув в Україні в ході так званої «спецоперації». Він і його колеги приїхали в «зону боєвих дєйствій» не для того аби спинити російських терористів, а навпаки підтримати їх «бойовий дух» і благословити на вбивство мирних українців. Закономірно, що все це відбувається із благословення священноначалія.
Примітно, що такі священники-агітатори є доволі цінними кадрами для російської церковної і світської влади, адже вони забезпечують мотивацію російських злочинців. Тому їх одними із перших подають в списки на обмін. Чого варта лише історія з Андрієм Павленком, якого особисто зустрічав донедавна герой, а нині бунтар Євгеній Прігожин. Сам же священнослужитель частий гість пропагандиських передач на російському телебаченні. Тепер він в тилу продовжує свою діяльність, розповідаючи з екранів телевізорів про страшних «українських нацистів».
А нещодавня історія із участю рпц в передачі «українських військових угорщині» лише підтверджує участь цієї релігійної організації в цій війні.
Все це свідчить, що рпц виконує особливу функцію, і, по-суті, є таким собі ідеологічним «отрядом» міністерства оборони рф. Бо ж, імовірно, не просто так московський патріарх сидить в перших рядах на військових зборах, приховуючи за чернечою рясою і білосніжним куколем генеральські погони.
Таким чином стає очевидним, що чим довше буде тривати війна, тим більше, чіткіше і ясніше буде проявлятись участь рпц у ній. Сором же і бажання російських церковників приховати ці факти – зменшуватиметься в геометричній прогресії. Адже для них це справа честі і можливість вислужитись перед своїм безпосереднім державним керівництвом. Мабуть, так вони бажають розділити із кремлівськими вбивцями лаврові вінки переможців, проте в кінці розділять з ними лаву підсудних в Гаазі…
Матеріал редакції Духовного Фронту України
