У четверту неділю після П’ятидесятниці, Свята Церква вкотре акцентує нашу увагу на силі віри. У запропонованому євангельському оповіданні перед нами постає римський сотник, що прийшов до Спасителя, з проханням зцілити його слугу, який тяжко страждав.
Таке піклування воєначальника за своїм підопічним є свідченням великої любові до ближнього, яку мав у своєму серці цей сотник. У його розпорядженні були ще інші слуги та воїни та, ймовірно, що у разі смерті і цього хворого, йому було б знайдено достойну заміну. Проте, сотник не полишає його у біді сам на сам, а шукає спосіб його оздоровлення. Така поведінка, без сумніву, заслуговує на повагу та є прикладом для наслідування.
Тому, Господь не відкидає його прохання і говорить: «Я прийду і зцілю його». І саме в цей момент сотник проявляє ще дві найбільші чесноти своєї душі – смирення та віру. Усвідомлюючи власну недостойність, він говорить: «Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою». Таке дуже рідко можна почути із уст вельмож різного рангу, як тоді, так і тепер.
Досягаючи певного суспільного статусу, титулу або керівної посади багато людей переповнюються гординею, пишаються своїми успіхами та переоцінюють свої особисті можливості. На додаток римським солдатам прищеплювали високу самооцінку та впевненість у вищості завойовників над підкореними народами.
Проте, сотник був виключенням. Його слова відкривають глибину смирення, після яких виявляється сильна і непохитна віра у могутність Господа. Опираючись на власний досвід він говорить Спасителю: «промов тільки слово, і видужає слуга мій». Як свідчить євангелист Матфей, це здивувало навіть самого Ісуса Христа. Тому Господь ставить в приклад цього римлянина перед своїми учениками, кажучи: «істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри».
Нагородою ж за таке істинне смирення і тверду віру Спаситель виконує його прохання. Примітно, що Господь не сказав: «слуга твій одужав», а сказав: «іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі». Цим Євангеліє вкотре зосереджує нашу увагу на великій силі віри людини, яка здатна творити чудеса, долати різні життєві труднощі та випробування. Саме така віра за словом Спасителя є ключем до вічного і блаженного життя.
Ця історія стосується кожного із нас. Адже не має такої людини, яка б коли-небудь не зверталась до Бога у молитві, і не просила у нього чогось необхідного для себе, для своїх рідних та близьких. Та не завжди таке наше прохання супроводжувалось такою ж непохитною вірою. Дуже часто ворог людського роду змушував нас сумніватись у отриманні очікуваного. І тоді багатьом із нас доводилось із розпачом помишляти: «Бог не чує мене». Проте, така думка, яку навіює диявол, є хибною. Адже, Господь завжди чує плач нашої душі і сокрушення серця. Причиною ж не отримання бажаного є лише наша слабка віра, відсутність смирення перед Богом, та любові до ближніх.
Тому, звернімось до Всемилостивого Бога і попросімо Його дарувати нам таку ж непохитну і сильну віру, яку мав цей сотник. Принесімо йому в дар наше смирення та щиру любов. І тоді, неодмінно почуємо від Нього: «іди, і як вірував ти, нехай буде тобі»!
