Розглянувши у попередніх публікаціях відношення рпц до своєї філії в Україні під назвою УПЦ, а також відношення самої УПЦ (в єдності з МП) до рпц, ми спробуємо спрогнозувати їх відносини одна до одної у майбутньому.
Як зазначалось в попередніх публікаціях, московський патріархат не хотів, не хоче і не збирається відпускати свою українську частину у «вільне автокефальне плавання». Принаймні, у найближчому майбутньому цього аж ніяк не станеться. Адже утримання України у сфері свого впливу є для рпц завданням №1 через низку причин: ідеологічних, історичних, політичних. Церковна москва готова терпіти будь-які іміджеві втрати, аби лише зберігати свою владу над українськими єпархіями.
Сама ж УПЦ (в єдності з МП), а вірніше її нинішнє керівництво, теж через низку причин не здатне остаточно і безповоротно розірвати стосунки із білокам’янною. Іншими словами вона не опирається амбіціям данилового монастиря. З боку це виглядає ніби ієрархи УПЦ (в єдності з МП) обрали таку собі вичікувальну позицію, чекаючи, чим завершиться нинішня війна. Фактично священноначаліє цієї релігійної спільноти діє за принципом: «Добре, що наші виграють? А хто наші? Як хто? Ті, що виграють».
Як не дивно, але всі майбутні взаємозв’язки рпц і УПЦ (в єдності з МП) будуть залежати саме від політичної ситуації. Фінал війни остаточно розставить всі крапки над «і».
Крах імперії зла і тріумфальна перемога України змусять УПЦ (в єдності з МП) відкрито офіційно і остаточно розірвати московську пуповину, як би їм того не хотілось. Та ж частина затятих любителів «руського міра» послідує прикладу своїх співбратів і доволі швидко втече «за порєбрік».
Реакція московської патріархії, якою б гнівливою вона не була б, не буде мати ніяких наслідків для України. Проте реакція данилового монастиря також буде залежати від політичної ситуації, в якій опиниться сама москва. Можна навіть припустити, що рпц буде змушена відмовитись від своїх амбіцій на українські єпархії і навіть визнати автокефалію Української Церкви.
Допоки ж «маємо, що маємо»… Так в москві, скрегочучи зубами, спостерігають за всілякими «вибриками» УПЦ (В ЄДНОСТІ З МП), а-ля Собор у Феофанії, та з нетерпінням очікують заповітного часу відплати, анексуючи при цьому українські єпархії одна за іншою. У той же час в Києві тандем Онуфрія і Паканича вигадує все нові шляхи обійти українське законодавство, замиливши при цьому очі своїм же вірянам примарною самостійністю та ілюзорною незалежністю, лишаючись у фарватері рпц.
Наразі, судячи із відсутності взаємних анафем і звинувачень, такий стан відносин влаштовує як одних, так і інших. Спостерігаючи ззовні, може скластись враження, що вища ієрархія живе в самообмані, відкидаючи нинішні реалії, і сподіваючись відновити «все як було колись». Такий самообман неодмінно приведе цю релігійну організацію до повного краху.
Треба відзначити, що не всі в УПЦ (в єдності з МП) задоволені нинішньою ситуацією, в якій опинилась їх Церква. Всі ці події активізують дії свідомих здравомислячих священнослужителів та вірян. Одні з них вже послідували Томосу про автокефалію і приєднались до Помісної Української Церкви, інші ж – сподіваються спасти потопаючий корабель. Чи зможуть вони це зробити? Побачимо згодом, а поки побажаємо їм удачі, бо як відомо надія помирає останньою…
Матеріал редакції Духовного Фронту України
