Ми продовжуємо аналізувати взаємовідносини рпц та її частини в Україні. У попередній частині було стисло охарактеризовано історію стосунків згаданих релігійних організацій, у цій же частині опишемо саме ставлення рпц до її «дочірньої» церкви.
Як згадувалось раніше, москва не хотіла відпускати Україну зі свого впливу, а створила лише ілюзію самостійності і незалежності своєї частини в Україні, яку назвала «Українська православна церква». Проте ж насправді за цією назвою була прихована сукупність єпархій рпц в Україні. Саме так її сприймали в усьому світовому православ’ї.
Навіть по діях рпц було зрозуміло, що будь-яка українська самостійність і незалежність завершувались тоді, коли українська частина рпц робила сміливі, але непогоджені із москвою кроки, тобто ставала самостійною не на папері, а на ділі.
Для прикладу, ми вже згадували Помісний Собор УПЦ 1991 року, коли Україна попросила повної незалежності. Проте такі рішучі кроки були відкинуті москвою і завершились скликанням так званого Харківського собору, на якому було збережено існуючий статус і покарано головного винуватця. Нагадаємо, що це зібрання, всупереч тодішньому статуту УПЦ і славнозвісній Грамоті, відбулось з благословення московського патріарха і російського синоду, які, згідно зазначених документів, не мали ніякої влади над УПЦ. Тобто відбулось з грубим порушенням канонів. Проте таке порушення зовсім не хвилювало священноначаліє російської церкви.
Можна довго дискутувати над питанням, чому москва так себе поводила. Але, відкинувши усілякі мантри про захист канонічності і тому подібне, можна з впевненістю сказати, що сама церковна москва ніколи всерйоз не сприймала цієї української «самостійності і незалежності», яку ж сама і дарувала. Все було створено лише для окозамилювання і маніпуляції свідомістю простих віруючих, яких до того ж залякували розповідями і пророцтвами про страшних розкольників.
Таким чином з одного боку рпц утримувала простих, але довірливих українців, а з іншого – боролась із розкольниками і тим самим намагалась стримувати УГКЦ (але це вже зовсім інша історія). Вони були впевнені у своїй швидкій перемозі та в тому, що всі, хто «бавляться в церковну незалежність» – побавляться і повернуться до них. Бо іншого виходу немає.
Всьому цьому сприяла і зовнішньоцерковна ситуація. В рпц були переконані у слабкості Константинополя, який, як їм здавалось, ніколи б не наважився влізти в українське питання та всіляко б виконував те, що вирішили в Даниловому монастирі або Чистом пєрєулкє. Тому вони і відкидали або навмисно заводили в глухий кут усі спроби Вселенського Патріархату відновити єдність українського православ’я.
Окрім цього, як показала теперішня ситуація, в рпц були впевнені і в майбутньому поглинанні України росією, для якого російські церковники доклали чимало зусиль. Виявлені нині численні випадки церковного колабораціонізму і велику кількість агітматеріалів та шовіністичної літератури, яку знайшли під час обшуків в єрархів УПЦ МП – яскраве тому підтвердження.
Це власне основні засади, на яких ґрунтувалось відношення рпц до своєї частини в Україні. Усіх їх підсилювала і доволі складна внутрішня політична ситуація в нашій державі. Своєрідна невизначеність, постійні політичні конфлікти, які відбувались на фоні помпезних приїздів Гундяєва – все це лише утверджувало церковну і світську москву у своїй правоті і скорій перемозі.
Проте після 2014 року, а саме Революції Гідності, усі ці переконання рпц сильно захитались, а після утворення ПЦУ і отримання Томосу почали потихеньку тріщати по швах. Утім сама рпц, не зважаючи на всі ці обставини, продовжила тоді і продовжує досі свою політику відносно України. Вона не те, що не здатна, вона просте не хоче відпускати Україну.
До слова, вона готова розірвати стосунки з усім православним світом, як це і сталось з усіма Церквами, що визнали ПЦУ, але ні за що не готова відпустити Україну. І тому нинішню повномасштабну і відкриту російську агресію вона схвалює і підтримує, адже як зазначалось у попередніх наших публікаціях, у цій війні рпц зацікавлена не менше, ніж сам кремль.
Хоча ця війна цілком і влаштовує рпц, але вона доволі сильно шкодить її частині в Україні. Адже під постійними обстрілами зберігати єдність із москвою – цілковитий абсурд. Тому як в рпц, так і в УПЦ (що в єдності з МП) були змушені виробляти нову модель співвідносин. Імовірно, якби так звана спецоперація пішла по «плану», то довго вигадувати нічого не довелось би. Російська церква просто б поглинула усю Українську, про що ми вже писали у попередньому матеріалі.
Утім все склалось не так, як на це сподівались у високих кабінетах московського кремля і патріаршого Данилового монастиря. Тому виник так званий Собор у Феофанії, який провела УПЦ МП у травні минулого року, на якому, нібито, було повністю розірвано усі зв’язки із москвою. Про нього більш детально розповімо в наступній частині.
Тут же зосередьмось на реакції рпц на це зібрання. Якою ж вона була? А фактично ніякою. Російський синод лише помахав пальчиком і нагадав, що всі статутні документи треба погоджувати із ним. Утім ніяких покарань, і тим більше анафем, жодному із організаторів не послідувало.
Чому ж не було накладено жодних канонічних санкцій на церковних бунтарів? З одного боку, цьому заважає нинішня політична ситуація. Логічно, що московський синод чи навіть цілий собор може прийняти низку покарань, проте він ніяк не зможе їх втілити в життя.
З іншого боку, якогось резонансного рішення на самому Феофанівському соборі прийнято не було. Адже автокефалію ніхто не проголошував, а фактично Собор дістав стареньку Грамоту Алексія ІІ, здув з неї пилюку і прочитав незмінний текст по новому. Фактично УПЦ МП діяла за принципом: те, що не заборонено – дозволено.
Ще з іншої сторони, рпц може навіть похвалити свою філію за цей собор. Бо ж одним із його рішень було право єпархій на самовизначення, яким зараз найбільше користується церковна москва, анексуючи українські єпархії. Фактично це і є таке собі своєрідне покарання і сигнал для керівництва УПЦ (в єдності з МП) гратись, але не заграватись.
Так само немає ніякої гнівливої реакції від рпц на той факт, що київський митрополит уже більше як півтора року не відвідує московські синоди. І так само ніякої суттєвої реакції не викликало і цьогорічне мироваріння і освячення святого мира. І все це змушує задуматись чи не погоджені всі ці дії УПЦ МП із рпц. Нагадаймо, що москва доволі різко реагує на будь-які випадки самостійності.
Допоки ж реакція доволі стримана. Проте як цю реакцію сприймають у самій УПЦ (в єдності з МП) і як трансформувались їх відношення до самої рпц ми розповімо в наступній частині…
