В нашій нещодавній публікації ми аналізували становище УПЦ МП в умовах повномасштабного російського військового вторгнення в Україну. У цій же статті ми постараємось доволі лаконічно, але максимально конкретно і предметно охарактеризувати становище самої російської церкви в означений період.
Оглядаючи усі події і вислови як очільника рпц Кирила Гундяєва, так і рупорів цієї релігійної організації держави-агресора, за більш як півтора року російської агресії, можна із впевненістю сказати, що сама московська патріархія чекала і хотіла цієї війни не менше за самий кремль.
Адже для неї вона була, і скоріш за все лишається, єдиним шансом на такий собі реванш, після низки болючих поразок, на міжцерковній арені, іншими словами, можливістю відігратись.
Ця російська війна, по великому рахунку, це також і наслідок провалів церковної верхівки, на яку було покладено завдання – утримувати Київ у пазурах “русского міра”. Тепер же помилки «агентів в рясах» доводиться виправляти самому кремлю зі своїм військом.
Ні для кого не секрет, що упродовж усієї новітньої історії росія через церкву намагалась утримувати Україну у сфері свого впливу. І як показала та ж історія упродовж тривалого часу їм це дуже добре вдавалось. Проте події Революції Гідності кардинально змінили ситуацію, і відтоді історія стала грати не на користь рпц.
Чим швидше і динамічніше розвивались події, тим більше втрат зазнавала церковна москва. Наслідком всього цього процесу стало утворення ПЦУ і отримання нею Томосу про автокефалію. Як не старались Гундяєв і Ко нашкодити цьому процесу, проте його зупинити, чи принаймні відкласти у «долгій ящік» не вдалось.
Натомість вони нашкодили самі собі та ще й здобули проблеми із самим кремлем, який залишився невдоволеним від політики Данилового монастиря. Тому війна, як для одних, так і для інших була єдиним шансом покласти край українській незалежності, як церковній, так політичній.
Як в президентських кабінетах, так і в патріарших покоях сподівались в короткий термін встановити свій порядок, повністю знищивши навіть і згадки про українську самостійність. Втрата української державності автоматично означала б і втрату української автокефалії, і в кінцевому результаті призвела б до повноцінного встановлення юрисдикції москви по всій нашій Батьківщині. Так само як це зробила московська патріархія із Польською Церквою у минулому столітті (але про це в наступних Публікаціях).
Імовірно, що так само як із єпархіями, які за цей рік рпц анексувала у своєї філії в Україні, так би було із всією Українською Церквою. Колаборанти з радістю б лягли під кириловий омофор, а з усіма незгідними розправились би доволі швидко і «надійно». І весь цей театр абсурду показали б як «єдінєніє братскіх народов».
Все це дало б Гундяєву можливість заявити усьому православному світу про свою правоту, і слугувало б ще одним аргументом у війні проти Константинополя, який не розібравшись і не зрозумівши «славянской мєнтальності» намагався роз’єднати все ті ж «братскіє народи».
Проте не так сталось, як гадалось. І тому наразі рпц опинилась у тій самій ситуації, що і сама росія. До слова, і діє вона тими ж самим методами, що і кремль. Бо ж доволі схожими є так звані «рєфєрєндуми» і «вхождєніє єпархій в рпц».
Окрім цього рпц так як і росія опинилась у ізоляції від зовнішнього світу. Ніхто із єрархів Помісних Церков не спішить приїздить до росії, не допомагають навіть і російські рублі і червонці. Адже прибути, хоча б на якесь кирилове святкування до москви, автоматично заплямує репутацію будь-якого церковного лідера світу.
Тому і доводиться церковним російським діячам шукати союзників по всьому світу, проте окрім малозахищених верств африканців, ніхто не погоджується дружити із агресором.
Уся ця ситуація вкотре являє справжню суть рпц, як ідеологічної філії фсб. Тому закономірно, що в майбутньому її чекає така ж сама доля, що і саму державу-агресорку…
Джерело: Духовний Фронт України
