Промова Його Всесвятості Вселенського патріарха Варфоломія на семінарі «Реакція Церков і релігійних громад на війну та конфлікт» (Литва, 22 березня 2023 р.)
Ваше Високоповажносте пані Інгріда Шимоніте, Прем’єр-міністр Литовської Республіки,
Ваше Високоповажносте пані Вікторія Чміліте-Нільсен, спікер Сейму Литовської Республіки,
Шановний віце-голово групи ЄНП в Європейському парламенті та співголова робочої групи ЄНП з міжкультурних відносин і міжрелігійного діалогу,
Ваше Високоповажносте Архиєпископе Гінтарас Грушас, Президент Ради Єпископських Конференцій Європи (CCEE),
Шановний докторе Йорген Сков Соренсен, Генеральний секретар Конференції Європейських Церков (CEC),
Шановні гості,
Дорогі друзі,
Ми з великим задоволенням беремо участь у цьому спеціальному семінарі на тему «Реакція Церков і релігійних громад на війну та конфлікт», організованому Групою ЄНП з міжкультурного та міжрелігійного діалогу Європейського парламенту в контексті нашого першого візиту до Литви. У цьому місці, будь ласка, дозвольте нам підкреслити вирішальну роль, яку відіграв Вселенський Патріархат у формуванні цієї конкретної Робочої групи ЄНП ще в 1995 році, протягом першого року діяльності Офісу Православної Церкви в Європейському Союзі. Ми з великою батьківською гордістю бачимо, як насіння, посіяне майже тридцять років тому, виросло в плідне дерево з глибоким і непохитним корінням. Ви гідні наших найщиріших привітань!
А тепер переходимо до теми нашого звернення. Як ви всі знаєте, після закінчення холодної війни кордони впали, бар’єри скасовано, рух товарів, людей і капіталу прискорився. Усе це аспекти явища глобалізації, руху до єдиного світу.
Однак ця уніфікація досі була суто матеріальною, де домінували економічні критерії та технологічні фактори. Водночас виникли або загострилися глобальні проблеми. Кліматична криза, фінансова криза, криза здоров’я внаслідок пандемії, енергетична криза — усе це глобальні виклики, які потребують глобальних дій. Однак замість того, щоб розвиватися, необхідна для глобальних дій політична уніфікація Світу більш-менш залишається на місці; останнім часом вона навіть регресувала через російську агресію в Україні. Нарешті стало більш ніж зрозуміло, що поза політичним та економічним об’єднанням існує нагальна потреба духовного. Але й у цій сфері замість прогресу, на жаль, ми відчуваємо постійний регрес.
Протягом останніх десятиліть ілюзія про те, що економічна глобалізація призведе до культурної та духовної конвергенції та, зрештою, призведе до глобального миру, була широко поширена. Ця ідея була висловлена у відомих творах Френсіса Фукуями про «Кінець історії». Ми поступово усвідомлюємо протилежне, виходячи навіть за межі теорії Семюеля Хантінгтона про «зіткнення цивілізацій». Справді, після більш ніж трьох десятиліть глобалізації духовна відстань між різними спільнотами, що населяють наш світ, збільшилася. Ця форма розбіжності веде до багатополярності та фрагментації.
Чи зможе економічне об’єднання протистояти цим тенденціям? Незважаючи на складні економічні та технологічні мережі, які пов’язують світ, можна спостерігати появу явищ деглобалізації та зростання протекціонізму. Отже, всупереч домінуючим уявленням попередніх десятиліть, духовний фактор обумовлює політичний та економічний сектори. Помилки в духовній та інтелектуальній сферах не заспокоюють. Вони можуть призвести до катастрофи, як показує українська трагедія. Релігія не тільки не маргінальна, але й визначальний фактор. Це важливе питання не зовсім усвідомлюється політичними лідерами, незважаючи на серію криз у Західній Азії та на Близькому Сході з 1979 року, у більшості з яких релігійний фактор був інструменталізований для політичних і геополітичних завдань; також, незважаючи на терористичні напади, в ім’я фальшивої релігії, в Європі та Сполучених Штатах Америки.
Важливим є розвиток міжрелігійного та міжкультурного діалогу. Це може допомогти обмінятися думками та досвідом і сприяти спільному пошуку ідей і рішень для сприяння миру та взаєморозуміння. Тому ми з особливим інтересом беремо участь у сьогоднішньому засіданні.
Мало де у світі ці ідеї мають більший резонанс, ніж тут, у Вільнюсі, за кілька сотень кілометрів від лінії фронту, де вирує війна. Оскільки світ перебуває в процесі фрагментації, території між двома блоками, що виникають, зазнають сильного тиску. Одним із них є перешийок між Чорним і Балтійським морями, центральною складовою якого є Україна, а частиною Литва. Хоча Литва з 2014 року захищена членством НАТО, то існуюча тривога і страх не безпідставні. Трагічна історія Литви дала її громадянам глибоку та рідкісну геополітичну чутливість і мудрість.
Нинішня українська криза внаслідок неспровокованої російської агресії є епіцентром геополітичного землетрусу. Європа прокидається від глибокої ілюзії, згідно з якою війна на її континенті залишилася в минулому. Будучи матеріально та інтелектуально непідготовленою, Європа, однак, швидко адаптувалася до цієї несподіваної ситуації за інтелектуальної допомоги своїх нових членів, таких як Литва. Результат цієї війни, безсумнівно, зумовить майбутній розвиток як Європи, так і світу.
Українська криза пов’язана водночас з найбільш фундаментальним викликом у православному християнському світі. Чи й надалі Православ’я буде духовно керуватися своїм джерелом і захисником, своїм традиційним та історичним центром – Вселенським Константинопольським Патріархатом? Це суттєве питання для характеру, ідентичності та існування Православ’я. Це також проблема з серйозними наслідками для всієї Європи, а також для Африки, Близького Сходу та діаспорних православних громад у всьому світі.
Релігійний простір, організований навколо осі Київ-Москва, є початковим твором Вселенського Патріархату Константинополя та Візантійської імперії. Цей процес розпочався понад тисячу років тому з хрещенням Володимира, правителя Київської Русі, величезної території, що сполучала Балтику з Чорним морем. Протягом тривалого періоду відтоді політична карта цього регіону зазнавала послідовних змін, через які болісно поставала Україна та українська ідентичність. Упродовж усіх цих історичних потоків східне та західне християнство перетиналися, залишаючи по собі змішане релігійне середовище.
Росія також постала з цього початкового творіння. У 1589 році її Церква добилася від Вселенського Патріархату піднесення до Патріаршої гідності. Проте вже після падіння Константинополя під владу Османської імперії в 1453 році почала пробивати собі дорогу необґрунтована ідеологія про те, що Москва може стати наступником Константинополя як духовного лідера православного світу. На думку її прихильників, Москва стане «Третім Римом» після «занепалого Другого Рима» – Константинополя. Ми багато разів говорили це в минулому і користуємося нагодою, щоб повторити це ще раз: ніколи не було «Першого» і «Другого Риму»; тому ніколи не може існувати «Третій Рим». Є тільки Старий Рим і Новий Рим -Константинополь.
Релігійна традиція, передана Константинополем до Москви, незабаром зіткнулася з російською політичною владою. Царі, які змінювали один одного, нав’язували свою волю Церкві, перетворюючи її на простий інструмент для досягнення своїх стратегічних цілей. Звісно, Російська Церква не завжди повністю дотримувалася цього. Монастирі служили притулками для автентичної релігійної віри. Однак у цьому величезному регіоні є численні випадки інструменталізації релігії. Путінська Росія просто відновила і підкреслила цю «традицію».
Особливе значення в цьому відношенні має панславізм, ідеологія, згідно з якою всі слов’яни повинні бути об’єднані під проводом Москви. Ця глибоко расистська ідеологія 19-го століття знайшла своє релігійне вираження в етнофілетизмі, засудженому як єресь Великим Константинопольським собором у 1872 році. Згідно з цим етнофілетизмом, автокефальні (тобто самоврядні) церкви не повинні засновуватися на основі місцевості, але етнічної приналежності. Ця єресь була використана для узаконення інституту Болгарського екзархату в Османській імперії, як першого кроку до створення Болгарської держави. Це сприяло роз’єднанню християн на Балканах і поклало початок братовбивчим конфліктам і війнам. Нинішнім втіленням етнофілетизму є фундаменталістська ідеологія «русского міра». Цей вислів описує передбачувану цивілізаційну сферу, що включає Росію, Україну, Білорусь, а також етнічних росіян у всьому світі, політично та релігійно очолювана та керована московським центром. «Русскій мір» представлений як відповідь «корумпованому Заходу». Ця ідеологія є основним інструментом «духовної» легітимації вторгнення в Україну.
Це факт, що антагонізм Москви щодо Константинополя вщух у комуністичний період, оскільки релігія переслідувалась совєтським режимом. Зі свого боку, Вселенський Патріархат захищав російських емігрантів і приймав їхні релігійні громади у своїх діаспорних митрополіях. Однак час від часу, особливо після обрання Кіріла патріархом Московським у 2009 році, антагонізм відновлювався. У свідомості російського політичного та релігійного керівництва релігія стала надто важливою як політичний і геостратегічний інструмент, щоб залишити її в руках Вселенського Патріархату. У прагненні отримати провідну роль Москва використовувала кількісний аргумент. Стверджуючи тоді, що Російська Церква має впливаючи на більшість східно-православних віруючих, вона намагалася отримати першість усередині Православної Церкви. Цей аргумент активно використовувався під час скликання Святого і Великого Собору Православної Церкви на Криті в червні 2016 року. Відмова від цього аргументу стала основною причиною відмови Москви брати участь у цьому історичному для Православ’я соборному заході. Останнім часом розкольницька роль Москви також набула форми неканонічного проникнення в Африку, кидаючи виклик винятковій юрисдикції Александрійського православного Патріархату на цьому континенті.
Тим часом Вселенський Патріархат неодноразово отримував чіткі вираження бажання як духовенства, так і політичного керівництва України до церковної незалежності від Москви. 5 січня 2019 року на Фанарі було підписано Томос про надання автокефалії Православній Церкві України. Вихід значної частини українського православного населення з-під опіки Москви позбавив Російську Церкву значної частини змісту її антиеклезіологічної заяви про її спробу провідної ролі в Православ’ї.
З розпадом Совєтського Союзу та крахом комуністичної ідеології з’явилася псевдорелігія. Тоді старі імперські стратегії поєдналися з цинічними техніками та механізмами, розробленими та успадкованими від Совєтського Союзу. Церква та державне керівництво в Росії співпрацювали у злочині агресії та поділяють відповідальність за вчинені злочини, як-от шокуюче викрадення українських дітей. Вони завдали величезних страждань не тільки українському народу, а й росіянам, які нараховують понад сто тисяч жертв і відповідальність за жахливі звірства.
Триває серйозна дискусія щодо відновлення України після закінчення війни. Однак, поряд з питанням матеріальної реконструкції стоїть також питання «духовного відродження» не лише в Україні, а й у Росії. Потрібне повернення до джерел православної віри. Константинопольська Церква-Мати знову готова допомогти своїм дітям в Україні та Росії, як вона робила це неодноразово в минулому. Любов матері нескінченна; вона не знає меж. Саме таку любов представляє і виражає Вселенський Патріархат.
Подібним чином наш міжрелігійний діалог має зосереджуватися не лише на способах протистояти та нейтралізувати здатність керівництва Московського Патріархату підривати єдність і теологічно легітимізувати злочинну поведінку. Наш спільний християнський обов’язок – використовувати наші сили діалогу, щоб повернути наших російських братів і сестер до нашої спільноти спільних цінностей.
Шановна аудиторіє,
Українську кризу потрібно подолати рішучістю, справедливістю та солідарністю. Її результати відіграватимуть важливу роль у вирішенні інших завдань у ці важкі часи. Ми особливо вдячні організаторам за надану нам можливість представити позицію Вселенського Патріархату щодо цього складного та делікатного питання глобального значення. Бажаємо всім плідних обговорень і продуктивних результатів обговорення під час цього семінару. Нехай Бог любові та миру благословить усіх вас у вашому служінні та особистому житті! Дякую за вашу увагу.
