19 лютого у Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні – Андріївському храмі Екзарх Вселенського Патріарха єпископ Команський Михаїл звершив Божественну Літургію у співслужінні священника Павла Соколовського та диякона Івана Петрущака.
Священнослужителі піднесли заупокійні прохання до Бога за полеглих воїнів, що життя своє за Україну віддали та мирних жителів, вбитих загарбниками.
Про це повідомляє Місія «Ставропігія Вселенського Патріархату в Україні».
Заклик Господа проявляти милосердя до людей, були в центрі проповіді єпископа Команського Михаїла.
Господь наголошує, що не потрібно численних начотництв та молитов, але наше серце повинно бути супроводжене щирою молитвою, зазначає екзарх Вселенського Патріарха.
Церква і релігійні традиції повинні бути частиною нашого християнського життя, але без особистої аскези і молитви це не має такого великого значення для спасіння. Кожен з нас має відповідальність за своє духовне життя і повинен наближатись до Господа, а Господь допомагає кожному, хто Його шукає, йшлось у проповіді архієрея.
За словами єпископа Михаїла молитва та піст мають допомогти нам отримати духовне оздоровлення і підготувати нас до того, щоб ми були готові стати перед Господом.
Повний текст проповіді нижче.
Сьогоднішня неділя готує нас до періоду святого посту. Сьогоднішня неділя – Неділя М’ясопусна, завжди коли ми читаємо Євангельський уривок про останній суд Господній, який Бог буде звершувати над усіма людьми. І ми бачимо, що на тому суді є тільки дві категорії людей. Євангеліє порівнює їх образно з вівцями і з козлами. І читаючи цей Євангельський текст, дивуєшся, що люди, які робили милість для свого ближнього, на слово Господа, коли Він каже, що “Я був голодний і ви накормили Мене, Я був спраглий і ви напоїли Мене, Я був роздітий і ви одягнули Мене. Був хворий і у в’язниці і ви відвідали Мене”. Люди знаходяться розгублені. Вони не можуть зрозуміти і кажуть: “Господи, а коли ж ми Тебе бачили?”. Тобто вони робили всі ці речі, були милостивими до людей, але робили те, чого потребувало їхнє серце, те чого потребувала їхня душа і робили це настільки щиро, що навіть не думали, що вони це роблять для Бога. Вони просто мали потребу так поступати.
Знову ж таки, заглиблюючись в розуміння цього євангельського тексту, ми з вами бачимо ще одну дуже дивну і несподівану річ. Виявляється, що із справ особистого благочестя, як то молитви, поста, ходіння до храму, виконування інших якихось обрядових приписів, для спасіння, для того, щоб жити з Богом у Царстві, може виявитись не достатньо. Ба більше того, такі речі, якщо вони не поєднані з вірою в Бога, якщо вони не є внутрішнім висловом своєї віри, а лише роблять це напоказ, можуть бути блюзнірськими.
Згадаймо Євангельське оповідання, хто найбільше отримував викриття від Господа Ісуса Христа. Саме ті люди, які виконували все настільки ретельно, що дай Бог кожному так вміти. Книжники і фарисеї, які читали закон до останньої літери і до останньої літери намагались виконувати всі ці приписи закону Мойсеєвого. І що вони чули на свою адресу? “Труни поваплені, лицеміри” – це чули люди, які по суті виконували абсолютно все ретельно. Чому ж Господь так викривав цих людей? Бо справи їх особистого благочестя, як то молитва, піст, пожертва на храм, лише тільки цим і обмежувались, не міняючи їх з середини. В своєму житті вони зовсім не змінювалися і поступали зовсім не так, як віруючі люди.
Господь казав їм: “Ви лицеміри, ті що любите перші сидіння на зібраннях, ті що зупиняєтесь на роздоріжжі і на показ довго молитесь більше приймете осудження, бо робите тільки, щоб прославляли вас люди”.
Отже, якщо людина молиться, якщо людина поститься, якщо людина ходить до церкви, але в житті своєму ненавидить брата свого, паплюжить його, робить наклепи, обманює, краде, вбиває інших людей, то отаке особисте благочестя на показ стає блюзнірством і аж ніяк не наближає до Бога. Аж ніяк не робить людину гідною наслідування Царства Небесного. Не приносить ніякої користі.
Читаючи навіть історію, просту – не Євангельську, а історію людства, ми бачимо багато можновладних таких людей, які ходили до церкви, ставили свічки і молились, але вбивали людей, катували людей. Ясно, що це особисте, так би мовити, зовнішній показник благочестя, було насмішкою над Євангельськими заповідями, насмішкою над словом Божим і не принесло їм ніякої користі. Разом з тим, нам слід пам’ятати, що кожне Євангельське слово, звернене до нас всіх без виключення. І колись і ми разом з тими людьми прийдемо і станемо перед Господом і будемо чекати. Що ми почуємо? “Прийдіть благословенні, наслідуйте Царство Отця мого”. Чи ми почуємо: “Ідіть від мене прокляті у вогонь вічний, що приготований дияволу і ангелам його”?
І нам слід замислитись, як ми, особисто кожен з нас, як християнин, як віруюча людина повинні жити, яку відповідь очікуємо почути від Господа і що нам треба для цього робити? Відповідь ми сьогодні чули. Господь навіть не питає скільки ми молимось, Господь не питає скільки ми постимося, Господь питає що в нас в серці – чи ми стали милостивими до іншої людини. Це не означає, що можна не молитись і не поститись. Це потрібно робити. Це справи особистого благочестя, які покликані стримати нас самих, нагадати нам про нашу недосконалість, посилити наше духовне життя, але це особисте. А от те, що в нас в серці, проявляється на зовні. В чому ж воно проявляється? Як же ж ми, можемо сказати, Господи, де б ми побачили Тебе, щоб нагодувати і напоїти і вдіти і відвідати Тебе. Для цього не треба далеко ходити. Кожного дня виходячи на вулицю, ми з вами зустрічаємо Господа. В усіх подіях нашого життя в усіх людях, які Господь нам посилає і ми покликані зробити вибір християнський. Зробити не на показ, щоб люди нас славили, мовляв, “О які благочестиві люди, дивися, вони допомагають і моляться і постяться” – ні.
Господь наголошує, що ті люди з Євангельського уривку, вони це робили по природі. Вони просто не могли робити по іншому. До цього самого покликані і ми з вами, щоби справи милосердя, які кожен з нас може робити в міру своїх сил, кому скільки дає Господь, щоб вони йшли настільки щиро від серця, щоби ми просто по іншому не могли робити. Щоб це був спосіб життя. Ось до цього закликає Господь.
Йому не потрібні численні начотництва щодня, величезної кількості молитов, Йому потрібне наше серце. Якщо ж воно супроводжується, щей щирою молитвою, хтось більше, хтось менше, то це ще великий плюс, але сама по собі, без християнського життя, особиста аскеза і молитва і піст не має такого великого значення для спасіння. Пам’ятаймо про це, пам’ятаймо, що коли ми приходимо до Церкви, ми не просто прийшли виконати якусь традицію. Мовляв, відвідати храм Божий в неділю чи в свято. Ми прийшли помолитись, взяти в Бога благословення на наше подальше життя. І що ж ми винесемо з храму, що ж ми візьмемо з тої молитви, коли ми молимося вдома, що ми винесемо для себе з того поста, якого ми дотримуємось і от вступаємо у Великий піст? Що це нам принесе? Просто похвалитись, що я прочитав кілька разів Псалтир за Великий піст, просто похвалитись, що я не їм м’яса? Якщо молячись і дотримуючись поста, я «догризаю» свого ближнього, якщо я ненавиджу свого ближнього і цей піст не грає ніякої ролі і не має ніякого значення.
Пам’ятаймо дорогі друзі, відповідальність лежить на кожному з нас за своє життя. Кожен із нас покликаний наближатись до Господа і кожному абсолютно дані цілковито рівні можливості. Господь всіх чекає, всіх приймає, всім нам допомагає, тільки нам треба слідкувати за правильним устроєм свого духовного життя. Хай кожна молитва, хай кожен день посту, принесе нам духовну весну, духовне оздоровлення, для того, щоб ми пам’ятали, що колись станемо перед Господом і будемо раді почути від Нього ці слова: “Прийдіть благословенні, наслідуйте царство Отця Мого, що приготоване вам від початку світу. Амінь”.
