Nicolas Gurgenidze
Ph.D. Candidate of Theology of the AUTH (Greece)
Th.M. Candidate of Theology of the HCHC (USA)
Переклад з грецької мови: Кравченко Євгеній
Вступ. Про прийняття розкольників і єретиків до канонічної Церкви
Питання прийняття єретиків або гетеродоксів і розкольників до канонічної Церкви – це питання, яке завжди хвилювало і хвилює Православну Кафолічну Церкву. Питання стало особливо дискусійним, коли Вселенський Патріархат, відповідно до рішень Вселенських Соборів (див. правила 9 і 17 Четвертого Вселенського Собору), діючи в межах своєї юрисдикції, а саме Київської митрополії, яка до 2019 року канонічно перебувала в його юрисдикції, відновив висвячених в розколі єпископів і духовенство, прийнявши їх в канонічну Церкву. Коли ми говоримо про єретиків, ми маємо на увазі переважно єретиків, засуджених Вселенськими або Помісними (визнаними) Соборами. Церква як справжня мати, чинить так базуючись на словах Христа: “Який бажає, щоб усі люди спаслися і до пізнання істини прийшли” (1 Тим. 2:4). Хоча Церква засуджувала єресі, єретиків і розкольників, вона не переставала прагнути до їх повернення в своє лоно, і допомагала їм у пізнанні істини. Саме для цього скликалися Вселенські Собори, щоб безпомилково тлумачити Боже откровення (богослов’я) і письмово викласти вчення Церкви (догмати). Таким чином Православна Кафолічна Церква хотіла допомогти навіть єретикам і схизматикам відмовитися від своїх єретичних і помилкових вчень і прийняти істинну віру і канонічний порядок Церкви. Засудження єретиків чи розкольників також не було свого роду покаранням, але цей акт мав суто пастирський характер, оскільки основним доктринальним принципом збереження єдності, згідно з православним розумінням, є спільна віра (Тит. 1:4) членів Тіла Христового і послух канонічній владі. Православна Церква, яка об’єднує людей у “спільній вірі” (Тит. 1:4) і прагне до спасіння всіх своїх членів (1 Тим. 2:4), не може бути судовим органом, який не враховує соціальні та інші умови сучасного життя. Крім того, священні правила не стоять над Церквою, але саме Церква видає правила, і саме тому вона може судити про церковні справи в дусі любові та розуміння і сприяти спасінню людей. У цих випадках Церква здійснює свою пастирську опіку і використовує церковну ікономію (поблажливість), щоб допомогти віруючим залишатися в канонічній Церкві. Саме з цієї причини Вселенський Патріархат вирішив покласти край розколу, який терзав Україну, прийнявши висвячених і рукоположених у розколі в канонічну Церкву.
Якщо подивитися на церковну історію, то побачимо, що ця подія – абсолютно не новий випадок, який суперечить канонічній традиції Церкви або навіть, у якійсь мірі, порушує священні канони. Перш ніж перейти, власне, до розгляду справи нового святого Церкви, старця Єфрема Катунакського, коротко звернемося до історичних прикладів, коли Церква приймала єретиків і розкольників в євхаристійне спілкування без повторного хрещення чи повторного звершення хіротоній. Перш ніж наводити історичні приклади таких випадків, важливо спочатку з’ясувати, що таке розкол і єресь. Єресь – це відкидання або зміна істинної догматичної віри, яка виходить за межі біблійного вчення, церковного священного передання, вчення Вселенських Соборів (Тріадології, Христології та Еклезіології) і священних канонів (і канонічних постанов). Розкол – означає юридичне та адміністративне відокремлення – відділення від тіла канонічної Церкви і створення іншої церковної структури без дозволу канонічної влади. Іншими словами, цей акт можна охарактеризувати як організовану непокору канонічній Церкві. Розрізняють два види розколу: а) розкол через богословські розбіжності, який згодом може перерости в єресь. У цьому випадку розкольники відкидають канонічну Церкву і проповідують унікальність створеної ними церковної структури. б) розкол через розбіжності в адміністративно-політичних позиціях і поглядах. У цьому випадку істинна віра не зазнає пошкодження та не змінюється, а це означає, що розкольника не слід вважати єретиком. У цьому випадку розкольники не засуджують канонічну Церкву, вони просто не погоджуються з її церковною владою, як це було у випадку з розколом, що виник в Україні (див. 1-е правило свт. Василія Великого)[1].
Тому зрозуміло, що прийняття розкольників було б легшим, ніж прийняття у церковне лоно єретиків, але Церква приймала і тих, і інших лише за однієї умови: щоб хрещення було здійснене в ім’я Святої Трійці, з потрійним зануренням і сповідуванням віри, як це визначено Вселенськими Соборами.
З плином часу Церква часто стикалася з великими проблемами, які стосувалися питання прийняття в своє канонічне тіло єретиків і розкольників, які були нею позбавлені сану і піддані анафемі. Таким чином, з перших століть питання прийняття розкольників і єретиків в канонічне тіло Церкви було предметом занепокоєння всього церковного організму. Особливо характерним є випадок соборів (220-230-235) ІІІ століття, коли під головуванням Кипріана Карфагенського і Фірміліана Кесарійського вони офіційно відкинули хрещення єретиків як недійсне і наказали перехрещувати їх у разі повернення, стверджуючи, що будь-яка сакраментальна практика, здійснена поза межами канонічної Церкви, є недійсною[2] . Такої ж суворої лінії дотримуються й багато Отців Церкви, такі як Климент Олександрійський, Кирило Єрусалимський та ін. Інші ж Церкви, однак, дотримувалися відмінної від згаданої практики, а саме, приймали розкольників і єретиків без хрещення і повторної хіротонії, як, наприклад, Римська Церква. Прийняття розкольників-новаціанів без перехрещення Римською Церквою викликало великий конфлікт з Карфагенською Церквою. Римська ж Церква вважала, що оскільки новаціани були охрещені в ім’я Святої Трійці, їх можна прийняти без повторного хрещення, тоді як Кипріан, вірний рішенню свого собору, наполягав на їхньому хрещенні[3]. Зрештою, Церква, зібравшись на Вселенському Соборі, вирішила не застосовувати канонічну акривію (строгість) у питанні прийняття розкольників і єретиків, як стверджували східні отці, і звернулася до церковної ікономії (поблажливості), щоб полегшити їх повернення в канонічну Церкву.
У 325 році 1-й Вселенський Собор вирішив визначити спосіб прийняття єретиків і розкольників у канонічну Церкву. Таким чином, ми маємо два священні канони 8 і 19, які стосуються цього питання. У каноні 8 йдеться про “катарів” або новаціан, яких одні визнавали схизматиками, а інші – єретиками. Таким чином, 1-й Вселенський Собор вирішив прийняти не тільки хрещення “катарів”, але і священицькі сани, які вони мали, і які вони, очевидно, отримали в розколі. Це підтверджує великий каноніст Іоанн Зонара у своїх коментарях до 8-го правила Нікейського Собору[4]. Важливим прикладом застосування крайньої церковної ікономії, є те, що новаціани були не тільки позбавлені всіх священних степенів, але ще й піддані анафемі[5]. З такою ж ситуацією зіткнулися і Карфагенські Собори з 68-м правилом, де розкольники і (для деяких) єретики-донатисти були без перерукопокладень прийняті до канонічної Церкви. 19-е правило 1-го Вселенського Собору говорить, що коли єретики-павліани провертаються в Православну Кафолічну Церкву, вони повинні бути перехрещені. Причиною, чому Собор вирішує, що вони повинні бути прийняті як нехрещені до канонічної Церкви, є їхнє вчення[6]. На цьому ж Вселенському Соборі розглядалося питання про прийняття єпископів, висвячених у розколі, які були рукопокладені єпископом Мелітієм Лікопольським. Вселенський Собор, не дивлячись на те,що 29 єпископів були висвячені позбавленим сану Мелітієм, долучив їх до Церкви в їхніх санах, які вони отримали в розколі[7]. П’ятошостий Вселенський Собор 691-692 рр. ратифікував 7-е правило 2-го Вселенського Собору і доповнив його.
Так він видав 95-е правило, яке дослівно повторює текст 7-го правила 2-го Вселенського Собору, але додає інші основні єресі, що з’явилися переважно після 381 року. Так, той же канон П’ятошостого Собору, використовуючи церковну ікономію, допускає несторіан і монофізитів до спілкування без хрещення і миропомазання, після того, як вони спочатку письмово відречуться від свого єретичного вчення, а також від осіб, у яких вони навчалися, і відразу після цього їм надається можливість приймати Святе Причастя. 7-й Вселенський Собор 787 року розглядав те саме питання прийняття єретиків і розкольників, яке постало, коли єпископи-єретики-іконоборці захотіли повернутися в канонічну Церкву. У протоколах Собору ми бачимо, що єпископи-єретики, які прийшли в Православну Кафоличну Церкву до Вселенського Собору, підтвердили православну віру, відреклися від своїх єретичних вчень і таким чином були прийняті, без хрещення, миропомазання і повторного рукоположення[8] . Цю традицію прийняття єретиків і розкольників фіксує і преподобний Никодим Святогорець у своєму коментарі на 68-е Апостольське правило, де він підкреслює, що Церква завжди приймала єретиків і розкольників у канонічне спілкування без перехрещень і перерукопокладень, тому що ці єретики були хрещені в ім’я Святої Трійці шляхом потрійного занурення. У цьому ж коментарі св. Никодим наводить деякі історичні приклади прийняття єретиків і розкольників[9]. Тут афонський каноніст не подає нічого нового, а фіксує те, що вже відбувалося в історії Церкви, а саме, що єретики і розкольники приймалися канонічною Церквою без повторного хрещення і повторних хіротоній. Св. Фотій Великий у своїх Десяти Питаннях також наводить нам історичні приклади, коли Церква приймала єретиків і розкольників без необхідності звершення над ними повторних хіротоній і визнавала вже наявні священні сани, давайте розглянемо деякі з них:
- Петро Монг, якого як священника було позбавлено сану, святим Протерієм Олександрійським. Пізніше він разом з Тимофієм Вбивцею вбив святого Протерія і,не дивлячись на те, що він вже не мав сану, захопив у нього Олександрійський престол. Щодня він проклинав і засуджував Халкидонський Собор і його рішення,і не дивлячись на всі ці преценденти всі висвячені ним після повернення до лона Церкви і покаяння були прийняті в наявних в них санах на момент прийняття[10].
- Мелетій Антіохійський, який був висвячений розкольниками і єретиками-аріанами, пізніше був прийнятий в канонічну Церкву і служив єпископом Антіохійським[11].
- Тих, хто був висвячений Анастасієм і Микитою, які були не тільки позбавленими сану, але ще й єретиками, VII Вселенський Собор прийняв після їх повернення в лоно канонічної Церкви[12].
Преподобний Єфрем Катунакський та його священницька хіротонія
Ми також можемо пов’язати це питання зі святим Єфремом Катунакським, який був і є великою постаттю афонської традиції та історії, також добре відомою у всьому православному світі. Ми не знаємо, чи висловлювався він коли-небудь з цього питання, але він сам стає прикладом прийняття висвячених в розколі в канонічний порядок Церкви. Вивчаючи його життя, ми бачимо, що в певний період через послух своєму старцю, ієромонаху Никифору, він був відрізаний від канонічного тіла Православної Церкви і розірвав спілкування зі Святою Христовою Церквою, отож в питанні канонічності його хіротонії була проблема, про яку ми зараз поговоримо.
Отець Єфрем народився в Абелохорі у Фівах у 1912 році. З дитинства він жив з християнською вірою і вирізнявся побожністю. Як розповідає старець Іосиф Ватопедський, його мати уві сні побачила старця, яким виявився прп. Єфрем Сирін, і той промовив до неї: “Те, що ваша дитина вирішила зробити зараз, є волею Божою, і в цьому вона досягне успіху”[13]. Так, 14 вересня 1933 року починається афонське життя старця Єфрема Катунакського. З 1935 року він жив з новим старцем ісихастирія, ієромонахом Никифором, який належав до зілотської і консервативної фракції афонських ченців[14]. Оскільки він виявив велику побожність, слухняність і спритність, Отець Никифор вирішив висвятити його на ієромонаха, оскільки сам о. Никіфор був старий за віком і потребував помічника у священнослужінні. Як вже зазначалося, ієромонах Никифор належав до фракції консервативних (розкольницьких) ченців, які розірвали спілкування з Вселенським Престолом, тому замість того, щоб просити рукоположення у канонічного єпископа Православної Церкви, під час свого візиту до Фів у 1936 році він попросив єпископа Кікладського Германа[15], котрого Елладська Церква позбавила священного сану, здійснити рукоположення прп. Єфрема, . Після хіротонії старець Єфрем, через свій послух консервативному старцю, не поминав канонічного єпископа Святої Гори Афон, а саме Вселенського Патріарха, аж до смерті свого духівника о. Никифора. Старець Іосиф Ватопедський, говорячи про календарне питання, посилається на о. Єфрема, доводячи, що він дійсно перебував у розколі: “Катунаки (місцевість Афону) була одним із центрів фанатиків. Отець Єфрем належав до фанатиків-зілотів… Як завжди, кожен початок скандалу (про питання календаря) породжує фанатизм і ажіотаж, через незнання (невігластво), поки не з’ясується істина справи. Старці пустелі неминуче опинилися серед фанатиків-зілотів, тому що вони були тривожними, неосвіченими і мали постійний страх зрадити свою віру..: “В особі флорентійців (течія розколу в якій прийняв хіротонію прп. Єфрем Катунакський) була засуджена вся розкольницька Церква”[16]. Доречі і сам вчитель Іосифа Ватопедського, старець Іосиф Ісихаст, також пішов тим же шляхом і розірвав спілкування з канонічною Церквою, Іосиф Ватопедський підкреслює, що після глибоких молитов він почув божественний голос, який сказав йому, що: “Церква знаходиться у Вселенському Патріархаті в Константинополі”[17].
У 1924 році Православна Церква вирішила змінити старий юліанський календар і впровадити у своє життя новий виправлений календар. Ця зміна, однак, стала для деяких людей приводом для великого розриву, який врешті-решт призвів до розколу в Елладській Церкві. Три митрополити – Димитріадський Герман Мавромматський, бувший Флоринський Хризостом (Кавурідіс) та Закінфський Хризостом (Димітріу) , які 31 травня/13 червня 1935 року створили “синод” і звернулися з листом до Священного Синоду Елладської Церкви, в якому вони засудили новий календар і оголосили правлячу Церкву, розкольницькою (26.05.1935), а свою церковну структуру назвали “Священним Синодом Церкви православних християн, які дотримуються традиційного церковного календаря і які визнані державою”[18]. 31 травня 1935 року відбулося надзвичайне засідання Священного Синоду, на якому митрополичі кафедри, архієреїв, що вчинили розділення були оголошені вакантними. В цей самий час митрополити, що опинилися в розділенні, приступили до незаконної хіротонії чотирьох архимандритів: 1) Германа (Варикопулу) 5 червня 1935 року на єпископа Кікладського, 2) Христофора (Хаціса) 6 червня того ж року на єпископа Мегаридського, 3) Матвія (Карпатакіса) 7 червня того ж року на єпископа Врестеніса і 4) Полікарпа (Ліосі) 7 червня того ж року на єпископа Діавлійського[19]. За словами архієпископа Афінського Христодула, ці хіротонії вважалися дійсними, оскільки перші три архієреї ще не були ані в забороні ані полишеними сану і офіційно являли собою парасинагогу (самочинне зборище), а не розкол. 14 червня 1935 р. відбулося засідання Головного синодального суду у справах Архієреїв, який розглядав справу про незаконні хіротонії, оскільки вони були здійснені без дозволу Священного Синоду. Трьох митрополитів звинуватили у вчинені самочинного зборища (парасинагоги) і у відступі від канонічної Церкви. Синодальний суд постановив “Встановити покарання у вигляді позбавлення сану цих митрополитів, з канонічними наслідками цього покарання, а саме: з тим що ці архієреї не мають більше цього звання, а є лиш монахами. Також на протязі п’яти років вони мають постійно перебувати в монастирі і при цьому, підкреслюється, що вони позбавлені всякого священицького звання і сану”[20]. Синодальний суд підкреслив, що вищезазначені незаконні дії цих архієреїв порушують наступні канонічні правила: 34-е правило П’ятого Вселенського Собору, 6-е правило Гангрського Собору, 5-е правило Антіохійського Собору, 14-е і 15-е правила Двократного Собору. Але незважаючи на це все ці особи не прийняли цього засуджуючого рішення канонічної Церкви і продовжили свою неканонічну практику.
Таким чином, позбавлений сану Герман (Варикопулос), розкольницький єпископ Кікладський, висвятив у 1936 році святого старця Єфрема Катунакського, який через свій послух старцю не поминав свого канонічного єпископа, а саме Вселенського Патріарха[21], і як повідомляє нам старець Іосиф Ватопедський: “Отець Єфрем завжди бачив божественну благодать у Божественній Літургії, що освячувала чесні дари Тіла і Крові Христових. Коли св. Єфрем перебував з зілотами, що були в розколі з Церквою, то під час Літургії він бачив перед собою щось на кшталт завіси, котра заважала йому ясно бачити Божественну Благодать. І це видіння завіси під час Літургії пропало, коли він повернувся і знову приєднався до канонічного тіла Церкви”[22]. Одного разу під час молитви він почув голос: “Ти підкоряєшся Патріархії, а не підкоряєшся Флоринцям (мається на увазі розкольникам)”[23]. Преподобний же молився так, почувши цей голос: “Душею я завжди буду з Церквою, а тілом на деякий час із зилотами, поки мій старець не закриє очі[24]. Так послух преподобного Єфрема своєму старцю тривав до 1975 року, тобто 23 роки, коли його духівник о. Никифор помер, тодіж прп. Єфрем Катунакський полишив монахів-розкольників зілотів і приєднався до канонічної Церкви.
Випадок старця Єфрема можна вважати дуже хорошим прикладом у питанні повернення розкольників до Церкви. Навіть той, кого було рукопокладено в розколі може повернутися до Церкви, стати святим і бути вписаним у святці Святої і Великої Христової Церкви. Відкидаючи можливість поновлення висвячених у розколі “ультраправославних” афонітів й інших, відкидається і святість преподобного Єфрема Катунакського, на вчення якого ми спираємося і як святому намагаємося слідувати. Його повернення до канонічного тіла Церкви, початок поминання ним Вселенського Патріарха і його святе життя автоматично відновили його в канонічному порядку і поновили в сані, котрий він отримав будучи в розколі. А 9 березня 2020 року Свята Велика Церква Христова вписала і причислила його до лику святих Православної Церкви.
Примітки
[1] Κωνσταντίνος Παπαγεωργίου, Εκκλησιαστικό Δίκαιο – Θεωρία και Νομολογία, (Θεσσαλονίκη: Μπαρμπουνάκη, 2013) 538- 539 [Константінос Папагеоргіу, Церковне право – теорія і практика, (Салоніки: Барбунакі, 2013) 538-539].
[2] Για περισσότερα βλέπε: Geoffrey D. Dunn, “Heresy and Schism According to Cyprian of Carthage”, The Journal of Theological Studies 55:2 (2004): 551–574. Joseph Grzywaczewski, “The Validity of the Baptism of Heretics: According to Cyprian of Carthage, Pope Stephen and Firmilian of Caesarea”, Vox Patrum 63 (2015): 3. [Див: Джеффрі Д. Данн, “Єресь і розкол згідно з Кипріяном Карфагенським”, The Journal of Theological Studies 55:2 (2004): 551-574. Йосиф Гживачевський, “Дійсність хрещення єретиків: Згідно з Кипріяном Карфагенським, папою Стефаном і Фірміліаном Кесарійським”, Vox Patrum 63 (2015): 3].
[3] Θεόδωρος Γιάγκου, «Το βάπτισμα και ο τρόπος αποδοχής των αιρετικών και σχισματικών», στο Κανόνες και Λατρεία (Θεσσαλονίκη: Γ. Δεδούση, 2001), 412-413. [Феодорос Янгу, “Хрещення і спосіб прийняття єретиків і розкольників”, в Канони і богослужіння, (Салоніки: G. Dedousi, 2001) 412-413].
[4] «Καὶ εἰ κεχειροτονημένοι εἰσὶν εἰς ἐπισκόπους, ἣ πρεσβυτέρος, ἣ διακόνους, οἱ ἑξ αὐτῶν προσιόντες τῇ ἑκκλησίᾳ, μένειν αὐτοὺς ἐν τῷ κλήρῳ κατά τοὺς οἰκείους βαθμούς» – Γ. Ράλλης και Μ. Ποτλής, Σύνταγμα Θείων και Ιερών Κανόνων, τ. Β΄ (Αθήνισιν: Γ. Χαρτοφύλακας, 1852), 134.
[5] «Διό κἄν μὴ περί τὴν πίστιν ἐσφάλλετο, ἀλλά γε διὰ τὸ ἀσυμπαθές αὐτοῦ καὶ μισάδελφον, συνόδου γενομένης ἐν Ρώμῃ ἐπὶ Κορνηλίου τοῦ Ρωμαίων Πάπα, Δεκίου βασιλεύοντος, ἀπεβλήθη και ἀναθεμαστίσθη, ὡς ὁ τοῦ Παμφίλου Εὐσέβιος ἱστορεῖ», παρ’ όλα αυτά η Εκκλησία τους δέχθηκε στην κανονική κοινωνία χωρίς επαναβάπτιση και επαναπροσδιορισμό: «καὶ τὴν χειροτονίαν αὐτῶν ἡ σύνοδος ἐδέξατο, καἰ μένεις αὐτοὺς ἐν τοῖς οἰκείους βαθμοῖς διωρίσατο, εἰ μὴ ἐπίσκοπος εἴη ἐν τῇ καθολική τῆς πόλεως ἐκείνης ἐκκλησίᾳ» – Ράλλης και Ποτλής, Σύνταγμα Β΄, 134.
[6] Βλ. το έργο του Ιωάννη του Δαμασκηνού Περί Αιρέσεων: Ιωάννης ο Δαμασκηνός, «Περί Αιρέσεων» in Δογματικά 2 ΕΠΕ (Θεσσαλονίκη: Γρηγόριος ο Παλαμάς, 1991), 259. Επηρεασμένοι από τις διδασκαλίες των Μοναρχιανών, δεν βάπτιζαν στο όνομα της Αγίας Τριάδος, διότι δεν αποδέχονταν τον Υιό και το Άγιο Πνεύμα ως υποστάσεις της Αγίας Τριάδος. Όπως είναι γνωστό οι Παυλιανιστές προέρχονται από τον Παύλο τον Σαμωσατέα, ο οποίος ήταν ένας από τους ιδρυτές της αίρεσης του Μοναρχιανισμού, από τον οποίο προσήλθε ο Αρειανισμός, Πνευματομαχισμός κλπ. [Див. працю Іоанна Дамаскіна “Про єресі”: John Damaskinos, “On Heresies”, in Dogmatics 2 EPE (Thessaloniki: Gregory Palamas, 1991), 259. Під впливом вчення монархістів вони не хрестилися в ім’я Святої Трійці, бо не приймали Сина і Святого Духа як іпостасі Святої Трійці. Як відомо, павліани беруть свій початок від Павла Самосатського, який був одним із засновників єресі монархізму, від якої походять Аріанство, Пневматомахізм тощо.]
[7] Σωκράτους, Ἐκκλησιαστική Ἱστορία Ι, 9 (PG 67, 80-81). Θεοδωρήτου, Ἐκκλησιαστική Ἱστορία, Ι, 8 (PG 82, 929ΑΒ) καί Γελασίου, Ἐκκλησιαστική Ἱστορία, ΙΙ, 33 (PG 85, 1340Α). Βλέπε επίσης το ειδικό έργο για το ουκρανικό εκκλησιαστικό ζήτημα του Επισκόπου Αβύδου, Η Αυτοκέφαλη Εκκλησία της Ουκρανίας. [Сократ, Церковна історія I, 9 (PG 67, 80-81). Феодорит, Церковна історія, I, 8 (PG 82, 929AB) і Геласій, Церковна історія, II, 33 (PG 85, 1340A). Див. також спеціальну працю з українського церковного питання єпископа Авідського, Автокефальна Церква України.]
[8] Τα πρακτικά της VII Οικουμενικής Συνόδου καταγράφουν ακριβώς τη διαδικασία αποδοχής των αιρετικών και σχισματικών εικονομάχων επισκόπων. Για λεπτομέρειες βλέπε: J. D. Mansi, Sacrorum Conciliorum nova et amplissima collectio XII (Paris: 1901; repr. Graz 1960), 1007-1020. [Протоколи VII Вселенського Собору точно фіксують процес прийняття єретичних і розкольницьких єпископів-іконоборців. Детальніше див. J. D. Mansi, Sacrorum Conciliorum nova et amplissima collectio XII (Paris: 1901; repr. Graz 1960), 1007-1020.]
[9] Νικόδημος Αγιορείτης, Πηδάλιον (Αθήναι: Κωνσταντίνου Γκαρπολά, 1841), 51. Για αγγλική μετάφραση βλέπε: Agapios & Nikodemos, The Rudder (Pedalion): Of the Metaphorical Ship of the One Holy, Catholic, and Apostolic Church of the Orthodox Christians or All the Sacred and Divine Canons (Chicago: Orthodox Christian Educational Society, 1957) 121-122. [Никодим Святогорець, Педаліон (Афон: Константинос Гарпола, 1841), 51. Англійський переклад див.: Agapios & Nikodemos, The Rudder (Pedalion): Of the Metaphorical Ship of the One Holy, Catholic, and Apostolic Church of the Orthodox Christians or All the Sacred and Divine Canons (Chicago: Orthodox Christian Educational Society, 1957), с. 121-122].
[10] Φώτιος ο Μέγας, «Ερωτήματα Δέκα συν ίσαις ταις Αποκρίσεσιν» στο Κανονικά, ΕΠΕ 11 (Θεσσαλονίκη: Βυζάντιον, 2005), 571 [Фотій Великий, “Десять запитань і стільки ж відповідей” в Каноніці, EPE 11 (Салоніки: Візантія, 2005), 571].
[11] Φώτιος ο Μέγας, «Ερωτήματα Δέκα συν ίσαις ταις Αποκρίσεσιν», 571. Ο Άγιος Μελέτιος χειροτόνησε τον Ιωάννη τον Χρυσόστομο ως διάκονο. [Фотій Великий, “Десять за питаннь і стільки ж відповідей”, 571. Святитель Мелетій висвятив Іоанна Златоуста на диякона.]
[12] Φώτιος ο Μέγας, «Ερωτήματα Δέκα συν ίσαις ταις Αποκρίσεσιν», 571. Там само.
[13] Γέροντος Ιωσήφ Βατοπαιδινού, Ο Χαρισματούχος Υποτακτικός Γέροντας Εφραίμ ο Κατουνακιώτης 1912-1998, (Καυρές: Ιερά Μεγίστη Μονή Βατοπεδίου, 2018) 41-43.
[14] Το 1924 στην Εκκλησία μπαίνει νέο ημερολόγιο το οποίο προκάλεσε μεγάλες συγκρούσεις όσο στην Ελλάδα, τόσο στο Άγιον Όρος, για αυτό το λόγο οι ζηλωτές μοναχοί είχαν διακόψει κοινωνία με το Οικουμενικό Πατριαρχείο. [У 1924 році в Церкві був введений новий календар, що викликало великі конфлікти в Греції, а також на Афоні, через що ченці-зілоти розірвали спілкування з Вселенським Патріархатом.]
[15] Γέροντας Εφραίμ Κατουνακιώτης, (Άγιο Όρος: Ι. Ησυχαστηρίου «Άγιος Εφραίμ», 2000) 35. [Старець Єфрем Катунакіотіс, (Афон: І. Ісіхастіріон “Агіос Єфрем”, 2000) 35.]
[16] Γέροντος Ιωσήφ Βατοπαιδινού, Ο Χαρισματούχος Υποτακτικός, 41-43 [Старець Йосип Ватопедський, Обдарований і покірний, 41-43].
[17] Γέροντος Ιωσήφ Βατοπαιδινού, Ο Χαρισματούχος Υποτακτικός, 41-43. [Старець Йосип Ватопедський, Обдарований і покірний, 41-43].
[18] Χρυστόδουλος Κ. Παρασκευαΐδης (Αρχιεπίσκοπος Αθηνών), Ιστορική και Κανονική Θεώρησης του Παλαιοημερολογιτικού Ζητήματος κατά τε την Γένεσιν και την Εξέλιξιν αυτού εν Ελλάδι, στο Μυρόβιβλος – https://bit.ly/3kpbTCG (ημερομηνία ανάκτησης: 18.01.2023) (χωρίς σελίδα). [Христодулос К. Параскеваїдіс (Архиєпископ Афінський), Історичний та канонічний розгляд старостильного питання в часи його зародження та розвитку в Греції, в Мировівлосі – https://bit.ly/3kpbTCG (дата звернення: 18.01.2023) (без сторінки)].
[19] Παρασκευαΐδης, Ιστορική και Κανονική Θεώρησης του Παλαιοημερολογιτικού Ζητήματος, (χωρίς σελίδα). [Параскеваїдіс, Історичний та канонічний розгляд старостильного питання, (без сторінки)].
[20] Παρασκευαΐδης, Ιστορική και Κανονική Θεώρησης του Παλαιοημερολογιτικού Ζητήματος, (χωρίς σελίδα). [Параскеваїдіс, Історичний та канонічний розгляд старостильного питання, (без сторінки)].
[21] Σύμφωνα με τους Ιερούς Κανόνες στην περίπτωση διακοπής μνημόνευσης του κανονικού επισκόπου επιβάλλεται η ποινή καθαιρέσεως: ΙΓ’,ΙΔ’ και ΙΕ’ της ΑΒ Συνόδου (861). [Згідно зі Священними Канонами, у разі переривання поминання канонічного єпископа накладається покарання у вигляді позбавлення сану: 13′, 14′ та 15′ Собору Двократного (861).]
[22] Γέροντος Ιωσήφ Βατοπαιδινού, Ο Χαρισματούχος Υποτακτικός, 41-43 [Старець Йосип Ватопедський, Обдарований і покірний, 41-43].
[23] Γέροντας Εφραίμ Κατουνακιώτης, (Άγιο Όρος: Ι. Ησυχαστηρίου «Άγιος Εφραίμ», 2000) 55 [Старець Єфрем Катунакіотіс, (Афон: І. Ісіхастіріон “Агіос Єфрем”, 2000) 55].
[24] Γέροντας Εφραίμ Κατουνακιώτης, (Άγιο Όρος: Ι. Ησυχαστηρίου «Άγιος Εφραίμ», 2000) 56 [Старець Єфрем Катунакіотіс, (Афон: І. Ісіхастіріон “Агіос Єфрем”, 2000) 56].
