Благочинний Нікополя і району ПЦУ, капелан Нікопольської територіальної оборони ігумен Меркурій (Скороход) разом із вірянами організував першу в Нікополі церкву Київського патріархату – храм Петра Калнишевського. До цього священнослужитель понад вісім років об’єднував українську громаду в Росії.
Про розбудову Православної церкви України в Нікополі, позицію священників Московського патріархату, відмінність українського православ’я від російського – він розповів в інтерв’ю Суспільному.
Отче, Ви до 2016 року служили в Росії, понад 8 років об’єднували там українську громаду, відвідували в тюрмі українських бранців, наприклад Сущенка. Розкажіть про це.
Священнослужителі, особливо монахи, виконують посох, який на них покладає церква Христова. З 2009 року Господь благословив мені нести службу в Богородській єпархії (Підмосков’я — ред.), де духовно окормлювали нашу українську діаспору, де я звершував богослужіння. Це був єдиний український храм на той час в РФ.
Коли Росія зайшла на українську землю: спочатку в Крим, потім – на Донеччину, почали з’являтися в’язні совісті. Такі як журналіст Роман Сущенко, якого звинуватили у шпіонажі. Його посадили в лефортовське СІЗО. Він не хотів сповідатися священнику російської церкви, бо знав, що вони є КДБісти в рясах. Хотів, щоб його духовно окормляла українська церква. З благословення владики Адріана, який керував єпархією, ми по можливості це звершували: вітали зі всіма святами, навідувались в СІЗО, передавали харчі, молитовники.
Як ваші російські віряни сприйняли початок війни у 2014 році?
Велика кількість парафіян у Богородській єпархії засуджували дії Путіна. Але сьогодні, коли ми маємо вже повномасштабну війну, я не маю жодних зв’язків ані з парафіянами, ані зі священнослужителями. Оскільки вважаю, що сьогодні вони своїм мовчанням зраджують Бога. У РФ існували українські бібліотеки, школи, національні культурні осередки, а потім це все було закрито.
Знищено все: зараз немає жодної української газети, конгрес українців в Росії був закритий, і врешті вони закрили єдину українську громаду, яка існувала на території Московської області. При цьому майже 10 мільйонів українців, які проживають у Росії, – чомусь сьогодні мовчать.
Коли ви повернулися, то дізналися, що в Нікополі немає жодної української церкви Київського патріархату. І Ви долучилися до розбудови сучасної ПЦУ.
У 2016 році з благословення Божого я повернувся на рідну козацьку Нікопольську землю, де народився і виріс. Насправді українська церква Київського патріархату бере свій початок у Нікополі з 1996 року. Але вона перебувала в край важкому становищі. Церква перебувала в такому катакомбному стані, бо ми не мали своїх приміщень: це були пристосовані садочки, вагончики тощо.
Спочатку ви облаштували храм у звичайному будинку. А потім вже відбудували храм.
У 2017 році ми отримали приміщення, яке переобладнали на капличку. Зараз вже маємо свою помісну національну українську церкву і храм на честь наших загиблих воїнів – на честь Петра Калнишевського. При вході в храм ми зробили дощечки зі світлинами загиблих воїнів з Нікопольського району. Звісно, що тут не всі. На жаль, хлопців загинуло більше. Кожного дня в храмі звершуємо богослужіння за наших воїнів. Також при храмі діє недільна школа, волонтерський центр і помешкання для священнослужителів.
Ця громада — приклад для всього нашого краю. В сусідньому селі від Шевченкового в мене є парафія на честь Петра і Павла, куди я постійно їжджу і звершую своє пастирське служіння. І на Великдень громада з Шевченкового приїхала туди із проханням, що вони також хочуть, щоб в їхньому селі була українська церква. Але в них на той час була церква тільки Московського патріархату. Вони 95 % вийшли з цієї громади і зайняли позицію про те, що хочуть мати свого українського священника та, відповідно, церкву. Ми з благословіння владики цю ініціативу підтримали. Після с. Шевченкове до ПЦУ пеерйшла і громада с. Мусіївка Нікопольського району.
На Вашу думку, чи змінився український вірянин за майже рік повномасштабної війни?
Так, наші віряни (навіть потенційні) змінюють свою позицію в бік того, що українська церква стала душею українського народу, що українська церква сьогодні разом із нашими воїнами. Вона утворює волонтерські хаби, допомагає через капеланське служіння.
Жоден священник російського патріархату з Нікополя не прийшов, не вшанував наших загиблих воїнів, яких ми відспівуємо у храмі Петра Калнишевського. Бо це сьогодні не їхні герої. Позиція російських священників залежить від того, чий танк стоїть на сусідній вулиці. Якщо буде стояти український танк, то вони будуть просто мовчати і вичікувати. А якщо російський – зустрічати хлібом-сіллю. Тому російська церква сьогодні – ракова пухлина на тілі українського народу. І вона вже дала метастази за 30 років.
На щастя, нині держава докладає зусиль, щоб юридичним правовим шляхом усунути з України московський патріархат і повернути наші святині, бо бачить суспільний запит на це.
Ви їздите фронт від 2016 року. Правите службу військовим. Кажуть, що атеїстів на війні немає. Це міф чи правда?
В окопах та на війні атеїстів немає. В цьому вони самі переконуються. Вчора, ще ті, хто не хотів брати хрестика, іконочки, мали якісь сумніви чи були скептиками, сьогодні вони точно знають – Господь з ними. Я кожну п’ятницю їжджу по позиціях і освячую бліндажі. Часто важливо просто побути поруч із людиною, послухати, обійняти. Від цього бійцю вже легше. Капелан поруч, значить, і Бог поруч.
Як не зневіритися у Богові та церкві на тлі трагедій війни, враховуючи діяльність російської церкви?
Преподобний Паїсій Святогорець колись казав на Афоні такі мудрі слова: “Я давним-давно зійшов би з глузду від несправедливості цього земного світу, якби не знав одне – що останнє слово буде за Богом”. На жаль, Голгофа 21 століття прийшла сьогодні на нашу українську землю. Але без Голгофи немає воскресіння. Господь нам дає такий хрест, який ми в силі понести. Не більше, не менше. Щоб ми щось переоцінили, навчились більше цінувати і любити тих, хто поруч з нами. Це випробування навчило нас найголовнішому – бути єдиними.
На ваш погляд, в чому особливість українського православ’я, на відміну від російського?
Україна завжди фундаментально була грецької традиції, бо Хрещення Київської Русі відбулося саме завдяки позиції, яку обрав Володимир Великий, – вектор на Візантію та цивілізований світ. А Росія, яка звикла все красти, обрала бути такою мавпою Бога – все перекручувати. Дух рабства, в якому перебуває російський народ, він, до сьогодні не змінився. Але це їхній шлях.
У нас інша дорога, нас Бог благословляє іншими здобутками. І ми не бажаємо втручатися в їхнє життя. Проте просимо, щоб і вони дали нам спокійно жити, розбудовуватися і процвітати на своїй Богом даній землі. Можливо зараз є ті, хто не вірить в нашу перемогу. Але вона обов’язково буде за нами, бо Господь завжди на стороні правди. Якщо Бог з нами, то хто проти нас?
