Вже чотири роки минуло, як на соборі у Києві була утворена Православна церква України. Про українське православ’я, вплив на нього російсько-української війни, зокрема, про те, якою є ситуація у відносинах між ПЦУ та УПЦ і що чекає на останню, журналістка Українського Радіо Світлана Мялик говорила з митрополитом Переяславським і Вишневським Православної церкви України Олександром (Драбинком).
В якому становищі зараз перебуває українське православ’я? Якими були основні етапи становлення ПЦУ за останні чотири роки, після отримання Томосу?
Питання достатньо складне, адже здавалося б, що минув достатньо малий проміжок часу, але це роки фундаментального становлення Православної церкви України як автокефальної, незалежної, самостійної, самокерованої. Ми маємо на сьогоднішній день помісну церкву, статус якої визнає близько третини помісних православних церков.
Сам по собі об’єднавчий собор, який відбувся 15 грудня 2018 року, підвів риску під тисячолітньою історією православ’я на теренах нинішньої України — з Володимирового хрещення і завершуючи Томосом 6 січня. Ми маємо епохальний здобуток, якого бажали покоління наших попередників. Хоча шкода, що на запрошення на цей Собор не відгукнулися наші співбрати, які знаходилися і знаходяться сьогодні в лоні Української православної церкви Московського патріархату. Адже не зважаючи на Собор і заяви про відмежування, які звучали, ніяких кардинальних зрушень не створено, оскільки вони були зроблені лише для того, аби показати людям назовні та державі, нібито УПЦ відійшла від Московського патріархату і від Москви. Насправді вони все ж таки керується в своїй життєдіяльності грамотою патріарха Олексія ІІ, яка вручена патріарху Філарету.
Як пояснити статус УПЦ? Чи змінив щось Собор, який відбувся 27 травня 2022 року?
Це окозамилювання, зроблене для того, аби зробити видиму поступку тому напору, який піднявся на той час в зв’язку з російською агресією, війною, повномасштабним наступом на Україну. Священноначаллю Московського патріархату потрібно було приймати якісь рішення. Владика Онуфрій відсторонив керуючого справами митрополита Антонія, інших зацікавлених осіб від цього процесу і прийняв рішення, що почистить статут УПЦ від згадок про Москву та зв’язок із нею. Проте всі ці згадки автоматично внесені в пункт 1, що Українська православна церква являється незалежною згідно грамоти патріарха Олексія. Цей статус не є канонічним, тому ми можемо говорити про те, що УПЦ, яку очолює митрополит Онуфрій, є не канонічною, оскільки в канонічному праві не існує такого поняття, як самостійна і незалежна з правами. Канонічне право знає екзархат, автономну церкву. УПЦ не має такого статусу: вона має лише права широкої автономії, але не має самої автономії. Також канонічне право знає автокефальну церкву, яких на сьогодні є 15. П’ятнадцяте місце посідає згідно Томосу патріарха Варфоломія Українська православна церква, очолювана митрополитом Епіфанієм.
Собором УПЦ МП не було прийнято жодного документа, який би говорив про розрив з Московським патріархатом або вихід із складу Московського патріархату. В коментарях, які давав митрополит Онуфрій та керівництво УПЦ, вони говорять про відмежування. А що це? Це, наприклад, коли живе сім’я і вирішили відмежуватися. Чоловік пішов від жінки в сусідню кімнату. Але вони продовжують жити під одним дахом й юридично шлюб ніхто не розривав. Заявка є для зовнішніх, що “ні, ми не одне і те ж”, але сформулювати чітко, що вони собою являють, на сьогоднішній день вони не можуть, оскільки не було відновлено спілкування із Вселенським патріархом, з тими церквами, котрі визнали Православну церкву України. Було зроблено дуже хибну заяву про те, що УПЦ готова до діалогу, але виставила умови, наперед неприйнятні для початку діалогу — невизнання хіротонії в ПЦУ та інше. Такі кроки являються деструктивними і неправильними апріорі, оскільки унеможливлюють в подальшому будь-які нормальні стосунки.
Я так розумію, що вони мають бути переглянуті в УПЦ і вона має бути ініціатором також об’єднання чи возз’єднання в єдину помісну українську православну церкву без будь-яких попередніх передумов.
В мене питання до вас ще щодо того, що 11 грудня РНБО запровадила, а Президент Володимир Зеленський затвердив санкції проти низки представників УПЦ МП. Яке значення це має? І чи правильно казати, що вони досі є Московським патріархатом?
УПЦ МП не перестала бути Московським патріархатом, оскільки самим патріархом Кирилом та російською православною церквою вона саме так і сприймається. З точки зору Москви, це сукупність єпархій Російської православної церкви на території держави Україна. Так само сприймається це й іншими помісними православними церквами, оскільки в тій же грамоті (Олексія — при.ред) із світовим православ’ям УПЦ пов’язана і спілкується через Російську православну церкву, тобто — через Московський патріархат. Скільки УПЦ не “чистила” свій статут та скільки б не робила інтерв’ю і заяв, до тих пір, поки не буде прийнято постанову про вихід із складу Московського патріархату, за чим має послідкувати заборона митрополита Онуфрія від патріарха Кирила та від РПЦ, ми не зможемо говорити, що УПЦ дійсно унезалежнилася від Московського патріархату.
Москва ніколи не дасть автокефалії: перед 2018 роком в нас дуже багато єпископів хоітіли, щоби автоефалія була дана і Вселенським патріархом, і Московським патріархом. А ми прекрасно розуміємо, що коли Росія готувалася до війни, а патріарх Кирило явився одним із натхненників, автором “російського миру”.
Тобто ми говоримо про те, що УПЦ МП утвердилася в ролі осередку “російського миру” і ледь не прямих агентів спецслужб Росії…
Ми не можемо говорити про всіх, але змушені констатувати факт, що це насправді є. Тридцять років це все готувалося. Справа в тому, що старше покоління єпископів, священиків, які навчались в російських духовних школах, які поглинули цю “русмирівську” духовність, насаджувало її тут ці тридцять років антагонізму між православними, який процвітає в Україні. Ми пам’ятаємо ту підтримку, яку Московському патріархату завжди виявляло і керівництво держави, і олігархи. Й також не треба забувати, що все те, що будувалося, на сьогодні все ще тримається. Й зв’язками цього фундаменту та стін є “русмирівська ідеологія” про те, що автокефалія — це розкол, це неканонічно.
Владико, хотіла вас запитати ще про те, скільки за ці чотири роки парафій УПЦ МП приєдналися до Православної церкви України і які найбільші “гальма” там стоять? Що гальмує перехід більшості священнослужителів в ПЦУ?
Те, що сьогодні відбувається із нашим духовенством, ми можемо зробити висновки із нещодавнього інтерв’ю, яке дав отець Іван Шепіда, який служить в Славутичі. В перші дні окупації, коли Славутич було окуповано, він вийшов із хрестом до окупантів і сказав “познімайте хрестики, тому що ви недостойні бути християнами”.
Колаборантами і навіть не схильними до колабораціонізму є 90 % від духовенства і віруючих (УПЦ МП — прим.ред.). “Стокгольмський синдром”, як назвав отець Георгій Коваленко, це явище. Тридцять років антагонізму, обзивання, плюндрування — “філаретівці”, “неканонічні”, “недійсні” — засіло в них, що в нас є канонічна та неканонічна церква. Той же отець Іван Шепіда говорить дуже гарні і толкові речі: “відбувся собор у Феофанії, тепер ми — незалежні, не в Московському патріархаті”. Але хотілося б запитати: а де? Й він не може відповісти, а каже, що “наступним кроком буде наша повна автокефалія, яку мають визнати всі помісні церкви”. А звідки він взяв, що її мають визнати, якщо на сьогоднішній день вже є помісна церква, хто підніме питання про визнання, якщо Москва ніколи такої автокефалії не дасть? Складається патова ситуація.
Який вихід для цих священнослужителів з УПЦ МП?
Єдиний вихід на сьогоднішній день — це заставити священноначалля розпочати переговорний процес із керівництвом Православної церкви України і, я думаю, це має відбутися за посередництвом Президента. На даний момент є чітке розуміння в Україні позбавитися того тягаря і тої пуповини, яка пов’язує з країною-агресором. А Кирилу місце в Гаазі на одній лаві разом із Путіним, оскільки він благословляв прямим текстом вбивць йти вбивати, як вони нас називали, братів.
Владика Онуфрій в перший же день війни правильно сформулював цей “каїнів гріх” по відношенню до України зі сторони Росії. Тут треба віддати йому належне, але окрім цього ми не чули більше ніякого засудження зокрема, засудження патріарха Кирила та його терористичної позиції.
Владика Онуфрій повинен сказати “ми не є Московським патріархатом, ми є Українською православною церквою”.
Щодо статистики переходів, то йдеться про більше тисячі парафій, які на сьогоднішній день приєдналися до Православної церкви України і цей процес відбувається системно. Проте, на жаль, духовенство не слухає совісті, а поступає, слухаючи керівництва. Священики відмовляються йти зі своєю паствою. Буквально тільки ¼ від парафій, які приєднуються до ПЦУ, приєднується зі священиками.
Щодо наративів, з якими живуть священики УПЦ МП: можливо, варто позбавити їх цих наративів, щоб змінити їхню позицію?
Тут питання в першу чергу канонічного порядку. Треба міняти свідомість і міняти її з єпископату. Зараз ми дивимося по останніх подіях: як в єпархії владики Іоасафа священик міг якось рипнутися? Він мусив виконувати те, що каже архієрей, тому що він може позбавити його сану. Це треба мати дуже сильну волю та металевий стрижень свідомості для того, щоби вийти з Московського патріархату. Треба донести до парафіян, що є така можливість, і знайти шлях, як правильно вийти.
Стіни храмів побудували, а храмів людських душ, на жаль, не збудували за ці 30 років. Того мулу, що не дає побачити в браті брата, надто багато. І тому сьогодні виникає антагонізм, протистояння. В 2018 році патріархом Варфоломієм були надіслані листи всім єпископам, котрі належали до Московського патріархату. Ці листи хтось викинув, а більшу частину — просто запакували, в тому числі й митрополиту Онуфрію, та відправили назад на Фонар.
Як мені відомо, ці листи нікуди не поділися. Вони там і лежать і кожен може до сьогоднішнього дня скористатися цим запрошенням і на основі цього листа доєднатися разом зі своєю єпархією до Православної церкви України.
Півтора місяці тому в консульстві України в Стамбулі відбулася неофіційна зустріч з Патріархом Варфоломієм, де він каже, що “ми завжди чекаємо”. Тобто, не зважаючи на хамство, яке Лука Запорізький по відношенню до Патріарха Варфоломія виявляв, та гидоту, яку він на нього писав, там любляче та всепрощающе серце, яке завжди чекає тих, до кого воно зверталося.
Багато хто хотів би сьогодні відмотати історію до 2018 року. Думаю, якби сьогодні було 15 грудня 2018 року, то на Собор, мабуть, прийшло би відсотків 70 від нашого єпископату.
В чому винне ягня? Бо вовк був голодний. “Чому не ми?” Таке відчуття образи і гордості. “Вони пішли, отримали автокефалію, а ми тут були канонічними” — це думка священиків. “Ми тут стояли і сьогодні ми біля розбитого корита. Ні, ми хочемо це очолювати, так як раніше”. Тобто є тяглість до минулого і бажання залишитися з гордо піднятою головою, проте вона на сьогодні вже схилилася.
