Четвер, 8 Грудня, 2022
Бiльше

    Православна Церква набирає сили

    Про це АрміяInform розповів правлячий архієрей Дніпровської єпархії Православної церкви України архієпископ Дніпровський і Криворізький Симеон (Зінкевич).

     Панотче, що являє собою сьогодні Ваша єпархія: скільки парафіян, храмів, служителів тощо?

    — Наша Дніпропетровська єпархія Православної Церкви України об’єднує близько двохсот храмів та два монастирі, що розташовані на території всієї Дніпропетровської області, де несуть своє служіння декількасот священнослужителів. Її християнська місія поширюється на всіх жителів Дніпропетровщини. Сама ж єпархія, говорячи більш світською мовою, є структурною одиницею нашої Православної Церкви України, що є автокефальною, тобто повністю незалежною від будь-яких закордонних центрів. Наша Церква є законною і канонічною, яка отримала Томос про автокефалію від Вселенського Патріарха Варфоломія і яку вже визнали та з якою встановили молитовне спілкування такі древні помісні церкви, як Олександрійський Патріархат, Церкви Кіпру і Греції. Ось саме цю Церкву і представляє наша єпархія на теренах Дніпропетровської області.

     Чи змінилося число парафіян єпархії цього року?

    — Щодня кількість віруючих у нас зростає. Тому назвати якусь однозначну кількість неможливо. Звичайно, що в цілому по Україні проводяться певні соціологічні опитування, згідно з якими переважна більшість українців асоціює себе саме із Православною Церквою України. Такі ж тенденції спостерігаються і на Дніпропетровщині. Це я бачу, коли зокрема відвідую парафії, які розташовані по всій області. Всюди мені розповідають священники про те, що кількість людей у храмах збільшується. І це радує!

    На жаль, все це відбувається в такі трагічні і непрості віхи нашої новітньої історії. Але, мабуть, Господь і попустив нам ці страждання, цю війну для того, аби ми навернулись до Нього, покаялись в гріхах наших і стали більш старанно молитись за нашу Батьківщину. Як говорять у народі: «як тривога — то до Бога». І ось зараз, у час війни, люди усвідомлюють, що все в руках Божих, а тому навертаються до Бога. Ось ви бачили ту фотографію, як під час вибухів у Дніпрі діточки сиділи між двома стінами і молились, а перед ними стояли іконки. І це лише один із багатьох беззаперечних доказів та яскраве свідчення такого навернення до Бога.

    Хотів би окремо відзначити, що серед самих українців зростає попит на Українську Церкву. Ось наприклад, цього року, навесні, у селі Балівка ми освятили місце під будівництво храму, поставили там хрест, а вже на саму Пасху до цього хреста прийшла переважна більшість жителів селища. Така сама ситуація була і в Нікопольському районі, Криворізькому, Павлоградському та інших районах нашої області. Люди свідомо обирають Православну Церкву Україну. Вони хочуть молитись саме в храмах Єдиної і справжньої Помісної Української Церкви.

    Чому зростає попит? А тому що народ побачив, де є справжня Церква, яка говорить правду, а не ховається за якимось неоднозначними формулюваннями. Я завжди говорю, що ті, хто залежить від якихось іноземних центрів, у скрутній ситуації поїдуть до них, хто до Москви, хто в інші міста, і, до слова, вже такі приклади в Україні є, але ми, українські священнослужителі, завжди будемо разом зі своїм народом, нам їхати ніде і ми на своїй рідній землі, за яку молимось і яку також на своєму такому «духовному фронті» боронимо, але не зі зброєю, а з хрестом і молитвою.

    Люди це бачать, і тому надають свою перевагу Українській Церкві, від чого і зростає кількість парафіян у наших храмах. Ми всіх приймаємо з любов’ю і християнським теплом.

    «Воїном й злочинцем керують різні мотиви»

     Як сприймаєте заповідь «Не убий» у сьогоднішніх реаліях війни з росією?

    — Сприймаю так, як цього вчить нас Священне Передання Церкви. Ось якщо ми зазирнемо в Писання, то побачимо, як воїни приходили до Івана Предтечі і запитували його, як їм поступати під час виконання своїх обов’язків, тобто при несенні військової служби. І він відповів їм, щоб вони «нікого не кривдили, не обмовляли і задовольнялися платнею їх» (Лк. 3, 14). При цьому він не заборонив їм лишатись у їх званні і виконувати всі обов’язки, які були покладені на них військовою службою. Хоча заповідь «не убий» існувала і в той час. Але ж він не сказав їм скласти зброю і відмовитись від захисту своєї Батьківщини, бо через це вони порушать заповідь.

    Також жодного осудження ми не бачимо і від Христа до капернаумського сотника, тобто одного із воєначальників. Навпаки — він високо оцінив віру цього військовослужбовця і зцілив його слугу.

    Звичайно, що це поставлене вами запитання зараз дуже хвилює багатьох віруючих, водночас воно є полем для своєрідних маніпуляцій. Але варто чітко усвідомлювати, що вбивство на війні кардинально відрізняється від свідомого і навмисного вбивства, яке чинить злочинець. Адже воїном і злочинцем керують різні мотиви.

    Воїн захищає свою Батьківщину, бореться зі злом, із загарбником. А злочинець чинить вбивство через зловмисні наміри, лукаві інстинкти, задля власної наживи чи задоволення гріховних пристрастей.

    Так само різняться мотиви воїна-захисника і окупанта. Адже загарбником, агресором, окупантом керує гріховне бажання заволодіти чужим, забрати чужу землю, знищити національну ідентичність, на догоду власним амібіціям і таким самим гріховним бажанням. І вже коли вони реалізують ці свої бажання зброєю, знищуючи невинних мирних жителів, грабуючи, ґвалтуючи — то все це свідчить про те, що ці люди втратили образ Божий, ними цілком заволоділо зло, яке вже не здатне зрозуміти мову дипломатії. Адже такі вбивці і мародери вже не здатні почути ніяких пропозицій мирного врегулювання конфлікту чи вирішення якогось спірного питання. Тому такому злу потрібно дати відсіч, тобто протистояти йому, а в більшості випадків воно потребує повного знищення.

    Тому воїн, коли змушений вбивати ворога на полі битви, робить це захищаючи свою родину, свою рідну землю, свою Батьківщину, тобто виконує свої обов’язки, які, як я вже сказав, не заперечив і не осудив, як Іван Предтеча, так і сам Христос, тобто сам Бог. Ба більше, багатьох воїнів-захисників, а не окупантів, Церква зарахувала до лику святих, зокрема і святого Димитрія Солунського, пам’ять якого ми нещодавно вшановували, або ж той же, шанований в Україні, святий Юрій-Георгій Переможець.

    Тому, зважаючи на всі ці факти, і відповідь на ваше запитання стає зрозумілою і очевидною сама собою. Якщо сам Господь не осуджував і не дорікав воїнам за їхню військову службу, то як це можемо робити ми, грішні люди? Розуміючи, що тим самим вони захищають кожного із нас від зла, від поневолення, і все це ціною власного життя! А це, як відомо, є однією із найбільших заповідей Божих, про яку нам сказав сам Христос, що «ніхто немає більшої любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13).

    І саме цю заповідь виконують наші мужні воїни, які сьогодні захищають нас, покладаючи свої душі за всіх українців.

    «Офіційна капеланська діяльність  досягнення Церкви і Держави»

     Чи виправдав себе інститут капеланів? Хто вони для воїнів насправді  замполіти, духовні наставники чи бойові побратими?

    — Я навіть більше скажу, не лише виправдав, але і далі, кожного дня виправдовує себе. Всі ці події, ця війна лише засвідчує, що військо потребує капеланів, їхнє служіння в лавах Збройних сил є важливим, актуальним і необхідним! У сучасних умовах ми переконуємось, що військовослужбовці потребують реальної духовної опіки священника, через особливість своєї служби, потребують її більше за будь-який інший соціальний стан. Ми бачимо їхній героїзм, пишаємось їхньою мужністю, але, як і всі люди, вони теж втомлюються. Ці страшні жахливі картини війни, які вони бачать щодня і щохвилини, не проходять повз їхнє серце. Втрата бойових побратимів, поранення, переживання і сум за своєю родиною все це теж впливає на їхній морально-духовний стан, завдає їхній душі ран. І ось саме капелан своєю молитвою, своїм пастирським добрим словом, підтримкою, патріотичною проповіддю допомагає їм перенести всі ці переживання, пройти ці випробування, тим самим він підтримує їхній бойовий дух! Причому капелани так само ризикують своїм власним життям. І за ці місяці від початку повномасштабного вторгнення у нашій Церкві, на жаль, є капелани, які загинули.

    Цю важливу роль капелана підтверджують і самі командири та військовослужбовці. Зокрема, про це вони розповідають мені в наших особистих розмовах. Та й сам я на власні очі бачу, як воїни високо цінують капеланів. Вони для них не якісь там рядові працівники, а їхні духовні побратими. Ті, які готові підтримати їх в будь-яку хвилину, і в мирний час, і в укритті під час повітряної тривоги, і навіть в окопі під час бою, обстрілів.

    Ось я навіть скажу, що один із наших капеланів, зі зрозумілих причин не називатиму його імені і де саме він несе своє служіння, від початку російського вторгнення переїхав у військову частину, де спить на звичайнісінькій розкладачці, живе, як і всі, щоб надавати воїнам свою підтримку у форматі 24/7. І тим самим він дарує їм надію і власним прикладом укріплює їхню віру. Адже, як я часто нагадую: «на війні, в окопах, атеїстів немає»! І таких жертовних священників і в нашій єпархії, і взагалі по всій Україні, я впевнений, є чимало.

    Дуже радує той факт, що на сьогодні наша Церква має найбільше капеланів, які несуть своє служіння в ЗСУ, Національній гвардії та в інших військових формуваннях нашої країни. Також хотів би відзначити, що нині вже є відповідне законодавче врегулювання їхньої діяльності. І ось буквально нещодавно, 1 листопада, наш Предстоятель Блаженнійший Митрополит Епіфаній вручив першій групі капеланів, якщо  не помиляюсь, це близько сотні священників з усієї України, серед яких і капелани нашої єпархії, мандати на право здійснення військової капеланської діяльності. І це вже велике досягнення нашої Церкви і Держави. І варто відзначити, що ця співпраця триває і надалі, і я впевнений, що в майбутньому вона принесе ще багато добрих плодів.

    «У Дніпрі розгорнув свою діяльність найбільший гуманітарний хаб»

     У чому полягає допомога єпархії захисникам, мирним громадянам тощо?

    — У нашій єпархії окремі священнослужителі надають допомогу як військовим, так і вимушеним переселенцям, яких стає щодня все більше. Наші священнослужителі несуть служіння капеланів і у війську, і в лікарнях, у військовому шпиталі. Також священники в Дніпрі, Кам’янському та інших населених пунктах роздають гарячі обіди потребуючим, і що важливо — на постійній і повністю безкоштовній основі робили це ще і до 24 лютого. Окрім цього, за увесь цей час було роздано десятки чи навіть сотні тонн гуманітарних наборів, ліків тощо. Я зараз не хочу когось виокремлювати, щоб не образити інших.

    Ось, до слова, наприкінці жовтня, у нас в єпархії відбулась зустріч усіх священників-волонтерів із головою Дніпропетровської обласної ради Миколою Лукашуком, під час якої Микола Васильович нагородив таких священників державними відзнаками, а це більше ніж 40 священників з усієї області. Кожен із них у міру своїх сил здійснює волонтерську діяльність на базі своєї парафії, у співпраці з іншими волонтерськими центрами, благодійними чи громадськими організаціями тощо. Якусь частину цієї величезної праці ми висвітлюємо на своїх інформаційних ресурсах, але це лише мала частина від тієї великої роботи, яку нині провадять наші священники.

    Окрім цього, у місті Дніпрі розгорнув свою діяльність найбільший гуманітарний хаб нашої Церкви, яким опікується Митрополит Донецький Сергій разом зі священниками із Донецька. Вони були змушені покинути свої домівки і переїхати до нашого міста. Ми завжди стараємось їм допомогти і всіляко підтримуємо їх і цей волонтерський центр, який щодня надає по декілька сотень харчових наборів родинам біженців, а також передає допомогу і воїнам та людям, які живуть на територіях нині вже деокупованих.

    Також я хотів би наголосити, що ще навіть до цього повномасштабного вторгнення в нашій єпархії реалізувалось багато соціальних проєктів. Більшість із них стала можлива завдяки підтримці мецената нашої єпархії Олександра Володимировича Петровського та очолюваного ним міжнародного благодійного фонду «Солідарність». Взагалі, завдяки Олександру Володимировичу та його друзям у нашому місті та області будуються нові храми, монастирі та реалізується багато добрих справ для людей.

    Багато зусиль покладено на увічнення пам’яті полеглих героїв. Лише минулого року ми освятили меморіали на честь наших героїв, які стараннями Олександра Володимировича постали в П’ятихатському районі, Новомосковську, в Нікополі, Жовтих водах тощо. Це велика і благословенна справа, адже вона завжди нагадуватиме нашим нащадкам, завдяки кому вони мають світле і мирне українське небо.

    Окрім цього, разом із фондом «Солідарність» наші священники та монахині Благовіщенського монастиря м. Дніпра регулярно відвідували і на постійній основі опікувались і продовжують опікуватись дітьми-інвалідами, дитячими будинками. У нас кожного року проводились молебні і зустрічі з родинами загиблих героїв, а також тих воїнів, яких вважають зниклими безвісти.

    Також хотів би нагадати, що наші священники разом із художнім колективом Дніпровського національного театру імені Т. Г. Шевченка на чолі із директоркою Оксаною Іванівною Петровською, ще починаючи від 2014 року неодноразово їздили в район АТО до наших захисників, підтримували їх, молились разом із ними, підбадьорювали їхній бойовий дух. І нині цей театр робить дуже багато заради підтримки наших воїнів та переселенців. Я був дуже сильно і приємно вражений, коли побачив, як актори в театрі замість вистав почали плести маскувальні сітки, замість сценічних костюмів — стали шити форму для воїнів і речі першої необхідності. І коли я, на запрошення Оксани Іванівни, прийшов їх благословити, то побачив стільки сили і мужності в їхніх очах, що вкотре переконався, що цей народ не подолати! Тому навіть не потрібно мати жодного сумніву, що перемога буде обов’язково наша!

    «Ідеологічні вороги та мішені для окупантів»

     Як ставляться загарбники до священників ПЦУ на окупованій території? І що роблять самі служителі?

    — Дякуючи Богові, окупанти не увійшли і не заволоділи жодним районом нашої області. І тому, теж дякуючи Богові, жоден зі священнослужителів нашої єпархії не опинився на окупованій території, тож  і далі провадить своє служіння на Українській землі. Звичайно, що в деяких районах, які перебувають під частими ворожими обстрілами, це, зокрема, Нікопольська, Апостолівська, Заленодольська громади, були випадки, коли постраждало майно наших священнослужителів. Зокрема, у м. Марганці через обстріли повністю зруйновано будинок нашого священника. На щастя, члени його родини, як і сам священник, не постраждали.

    Стосовно ж того, як загарбники ставляться до священників Православної Церкви України, я можу розповісти лише із моїх власних спостережень і спілкувань, наприклад, із священниками Донецької єпархії, і, зокрема, її правлячого архієрея — митрополита Сергія, про якого я вже згадував, і який був змушений покинути своє кафедральне місто — Маріуполь. Якщо бути більш точним, то він двічі був змушений покинути своє кафедральне місто. Уперше у 2014 році — тоді йому довелося з Донецька переїхати в Маріуполь, який, власне, і покинув навесні 2022 року.

    Зі спілкування з ним та його священниками, можу сказати, що ставлення окупантів до священнослужителів вкрай негативне. Адже, як ми знаємо, вони прийшли, аби знищити все українське і силою нав’язати тут свою ідеологію, свій «русскій мір». І звичайно, що наші священники є для них своєрідними ідеологічними ворогами, яких вони теж хочуть знищити, як власне і все українське.

    Подібна ситуація і в інших окупованих містах. Дуже часто на священників, які лишаються на окупованих територіях, чиниться тиск з боку окупаційної влади, є навіть випадки ув’язнень і катувань. У більшості випадків храми нашої Церкви або повністю закривають, і там забороняється звершувати богослужіння, або ж просто їх відбирають в Української Церкви.

    Самі ж священники чинять так, як повинні чинити, по-перше, пастирі, а, по-друге, громадяни України. Вони лишаються вірними своїй вірі і своїй Батьківщині. Через що і стають мішенню для окупантів.

    Із деякими зі священників нам вдається підтримувати зв’язок, але це дуже важко через те, що на цих територіях його просто немає, адже відсутній інтернет тощо. Але ми завжди за них молимось і віримо, що Господь збереже їх цілими і неушкодженими.

     Ви згадали про Томос. Уже скоро, 15 грудня, буде четверта річниця від дня Об’єднавчого собору. Що змінилось за цей час? Які можливості завдяки Томосу отримала ПЦУ на відміну від інших конфесій  які плюси та мінуси? Особливо на міжнародному впливі, ставленні в інших країнах тощо.

    — Насамперед і Об’єднавчий Собор, про який ви згадали, і дарування Томосу про автокефалію — це епохальні і визначні події в історії нашого народу. Не одне століття наші пращури боролись за право мати свою незалежну Церкву. І ось саме у 2018 році, саме 15 грудня, у величній і древній Софії Київський це бажання нарешті здійснилось. Бо ж тоді було покладено край розділенню і утворено Єдину Помісну Українську Православну Церкву, яка і отримала цей довгоочікуваний документ. Ось ця церковна єдність є одним із перших і вагомих здобутків, які дарували нам ці процеси.

    Але, окрім цього, ми отримали ще низку можливостей. Зокрема, це має визнання і спілкування з іншими помісними церквами, на рівноправних умовах, як повноцінна Церква, яка посідає наразі почесне 15-те місце в диптиху, тобто переліку всіх помісних церков. Завдяки цьому визнанню наші священнослужителі і віряни відвідують Грецію, Святу гору Афон, де звершують богослужіння, відвідують святі місця тощо. Ніяких проблем у цьому немає.

    «Інші» юрисдикції, які розміщені в Україні, мають залежність від інших закордонних центрів, що позбавляє їх суб’єктності. ПЦУ є повністю незалежною, що і є плюсом, і на всеправославній міжнародній арені вона є повноцінною і законною Церквою України, і виступає як окремий і незалежний ні від кого суб’єкт. Звичайно, що є деякі сили, які хочуть це заперечити, але такі дії приречені на поразку. Адже іншого шляху, окрім як визнання нашої Церкви усіма іншими помісними церквами, — немає і крапка.

     Як складаються взаємини з місцевими громадами? Що варто було б налагодити?

    — Зараз у нас, зокрема в нашій області, склались добрі партнерські відносини із представниками обласної влади. Зрозуміло, що в нас нині є спільна мета — це наша перемога, ми за неї молимось, і завжди допомагаємо владі, і долучаємось до тих проєктів, які наближають цей заповітний день. В цілому, я би хотів відзначити що державно-церковний діалог триває, є питання, які ми разом вирішуємо.

    Звичайно, що є і певні неприємні моменти, що пов’язані з окремими можновладцями, їхніми заявами тощо. Ми ж, як Церква, яка покликана говорити правду і свідчити істину, не можемо їх підтримати. Навіть не хочеться зараз, у такі нелегкі часи, такі заяви коментувати, адже в нас зараз зовсім інша мета. І я вважаю, що всі зараз повинні дбати про нашу Батьківщину, а не заробляти собі дивіденди на майбутні вибори.

    Утім, усе це тимчасове, і не зважаючи ні на що, Церква завжди говорила і буде говорити правду, і завжди буде разом зі своїм українським народом, єдиним джерелом влади в нашій країні. От нагадаю вам приклад, що у 2014 році, коли наша Українська Церква після розстрілів на Майдані Незалежності офіційно припинила молитись за владу, то за декілька днів Янукович втік із країни. Висновки можете зробити самі. Але, що зрозуміло однозначно, то не потрібно намагатись ворогувати з Церквою. Таких випадків в історії було чимало, але завершувались вони не дуже добре. Бо ж, як я завжди наголошую, влада і посади — це все тимчасове, а Церква була є і буде.

    «Ухвалено рішення про духовну опіку українців за кордоном»

     Сьогодні мільйони українців опинилися за кордоном, зокрема й парафіяни ПЦУ. Що для них робить Церква, як відбуваються служіння тощо?

    — Це питання нещодавно розглядалось на черговому засіданні Священного Синоду (керівний орган Церкви) нашої Церкви, яке відбулось у Києві 18 жовтня. На ньому було ухвалено рішення про утворення особливої капеланської місії, яка буде займатись духовною опікою українців, що були вимушені покинути свою Батьківщину. Ця місія буде діяти у співпраці з місцевою єпархією тої чи іншої країни. На практиці її робота буде проявлятись в тому, що до української громади, що перебуває за кордоном, буде відправлений священник, який звершуватиме богослужіння українською мовою із дотриманням наших благочестивих традицій. Сам же священник буде перебувати на умовах тимчасового відрядження.

    Окрім цього, наш Предстоятель, Блаженнійший Митрополит Епіфаній звернувся із відповідним офіційним листом до Вселенського Патріарха Варфоломія із проханням допомогти у розв’язанні цього питання. Адже згідно з Томосом про автокефалію Православна Церква України немає можливості засновувати парафії за географічними межами України. Згідно з  тим же Томосом наш Предстоятель і Священний Синод мають право звертатись до Вселенського Патріарха з проханнями вирішення різних питань, одним із яких є і питання духовної опіки біженців.

    У згаданому листі, він є у вільному доступі, і кожен охочий може його прочитати, митрополит Епіфаній все дуже докладно обґрунтував, посилаючись на відповідні канони Церкви, і висловив пропозиції нашої Церкви для успішного впровадження цієї місії. І я думаю, що вона буде схвалена в Константинополі і матиме успіх та принесе користь для всіх наших співгромадян, братів та сестер — українців, які наразі тимчасово перебувають за кордоном.

    Бесіду вів Володимир Рибальченко, Дніпропетровська область

    Найсвіжіше

    Популярне