Звичайно, він намагався приховати свою покалічену руку, тому завжди носив прапор.
(Тасос Лівадітіс, Ідеолог. «Рукописи осені»)
Протягом багатьох років існувало неспокійне відчуття щодо навернення американських протестантів до Православної Церкви. Незважаючи на те, що алмази серед них не припинялися, часто зустрічалися віруючі, які дотримувалися ультраконсервативних поглядів, іноді навіть фундаменталістських. Іноді тенденція виявлялася відразу після переходу, а іноді потрібні були роки, щоб поступово перейти до крайніх позицій.
Феномен релігійного навернення багатошаровий, а мотиви інколи несвідомі. Його психологічне (а часом і психіатричне) дослідження більш ніж необхідно, воно термінове. Це торкається суті та майбутнього Церкви.
Тепер стає очевидним, що очікування багатьох американських протестантів, навернених у Православ’я, керуються певною мірою самоомани. Загублені в океані ліберальних християнських конфесій (які іноді дивуєшся, чому їх іще називають християнськими), піддані стрімкій секуляризації суспільства, яке втекло від класичної модерної концепції та набуло провокативності постмодерну, можливо, навіть неправильно трактуючи прикметник «православний», вони врешті-решт приходять до православ’я в надії, що воно складає кінець історії.
Під цим я маю на увазі, що вони характеризуються ментальною потребою припинити будь-який перегляд, всю критику, будь-яке дослідження процесів, які так відповідальні на Заході за деконструкцію християнства. Нарешті була знайдена непорушна скеля, фіксована точка відліку. Не підозрюючи про титанічне і перманентне служіння герменевтики, вони переживають кожен діалог з Просвітництвом і його наслідки як катастрофу.
Таким чином, однак, їм вдається взяти метафору Христа як надійного «каменя» і наріжного каменя і помістити її в людську реальність Церкви. Іншими словами, вони сприймають як тиху гавань припинення будь-якої інтелектуальної богословської діяльності, остаточну відповідь на всі питання, одним словом, позитивістське знецінення правди.
Великі інтелектуальні постаті, такі як провідний богослов-біоетик Трістам Енгельгардт, православний з 1991 року, не уникли синдрому наверненого Протестанта (див. Мою рецензію на його книгу «Після Бога», номер 163 журналу Σύναξη). Після ретельної критики секуляризованого світу, коли він намагається зайняти позицію православного приходить глибоке розчарування.
Одна справа — усвідомлювати травму гріха й помилки, усвідомлення, яке може й повинно розумно призвести до релігійного навернення, і зовсім інша — відчувати травму, яка виникає від зустрічі з відхиленнями й примхами Історії. У цьому другому випадку психіка шукає нову спільноту саме для того, щоб знайти прихисток від Історії!
За цих умов відстань від того, щоб зробити мораль центральним критерієм, невелика. Змучена психіка не здатна мислити онтологічно, особливо коли Американська культура є прагматично, тобто чужою до онтології. Врахувавши критерій ефективності, новонавернені захоплюються цінностями, тому їх легко обдурити зовнішніми чинниками (феноменами). І ось ми дійшли до скандального випадку проросійської Американської Православної громади!
Професор релігійної антропології Сара Ріккарді-Шварц опублікувала показову книгу про шокуючу проблему, що стосується групи протестантів, яких прийняли до «Російської православної церкви закордоном» (РПЦЗ). У них є один монастир і деякі священнослужителі та миряни [1] Авторка також виступала на ту ж тему на конференції, організованій Академією богословських наук Волосу (Греція) у червні 2022 року.
Я не читав книгу, але я слухав її промову і читав кілька текстів, які описують події. Коротко описуючи, ці віруючі-неофіти інтерпретують православний ідеал через Росію! Вони вшановують убиту царську родину, відкидають екуменічний рух і приймають ізоляціонізм, а також протиставляють домодерні цінності (домінування чоловіків, підозру щодо демократії, відраза до модерну) у полум’ї релятивізму та нігілізму. З часом вони були зачаровані риторикою Путіна щодо традиційних цінностей, аж до того, що вони вважали його єдиним християнським лідером, який залишився у світі.
Політично багато з них є Трампістами з антидемократичними поглядами, а також притримуються теорій змови. Коротко кажучи, вони роблять те, що роблять усі фундаменталісти, які абсолютизують побудоване й сприймають культурне як теологічне з додаванням політичного забарвлення. Зрозуміло, що будь-яке подальше поширення та експансія цього явища дискредитує Православ’я на міжнародному рівні.
Явище, яке жахає і обурює це те, що все це відбувається в розпал війни, не просто несправедливої, а блюзнірської (див. Заяви Патріарха Кирила про те, що вбиті російські солдати підуть на небо). Використання міфу про «святу Росію» як спонукання стати православним виходить за межі будь-якої добросовісної толерантності та є приводом для сумніву, чи належимо ми до однієї Церкви.
З великим сумом і аж ніяк не недооцінюючи екзистенційні пошуки цих наших братів і сестер, я скажу, що вони прийшли до помилкового рішення. І це тому, що, судячи з результату, це пошук не Христа, а цінностей. Основна увага приділяється традиційним цінностям на відміну від секуляризованого знищення цінностей. Коли фундамент закладений неправильно, тоді людина стає сліпою до таких явищ, як відвертий і агресивний націоналізм, і стає несприйнятливою до форм секуляризму, які носять релігійну мантію, як-от сучасна російська ідеологія.
У тій мірі, в якій цінності стають автономними та від’єднаними від особи Христа, відкривається шлях для психологізму (філософське уявлення про те, що все можна інтерпретувати або вирішити за допомогою психологічного підходу, а не логіки). Релігійне навернення в будь-якому випадку є психологічною пригодою, але різниться тоді, коли його цілі також передусім психологічні: спокій, безпека, ясність. Це мають бути бажані побічні набуття, але не основні цілі.
Гірше того, для деяких мотивація передбачає дешевші психологічні досягнення: відновлення ураженої мужності, переваги над жінками, відновлення самооцінки. (Хто не згоден або не розуміє, хай почитає тут ). Проросійське православне навернення – це в основному чоловіче явище, реванш проти фемінізації постмодерного суспільства. Але оскільки ми продовжуємо в Церкві чоловічу першість, так нам і треба! Тут вони побачили світло і увійшли…
Таким феноменам екстремального експорту російської патології, як ці, необхідно дати свою оцінку православним лідерам і богословам повсюди, з одного боку, для подальшої ізоляції Російської Церкви, що зійшла з колії, доки вона не схаменеться і не покається, а з іншого боку, щоб залучити у самокритичному поглибленні загальних умов і настроїв Православної Церкви, які, виявляється, все більше й більше, що вони функціонують як розсадник мракобісся та неліберальних тенденцій. Коли духовний GPS зраджує нас, тоді настає час задуматися над тим, до чого саме ми прийшли…
Сипучий пісок Постмодерну потребує серйозної богословської оцінки та свідчення, і не вирішується психологічним та ідеологічним регресом. Як і в організмі людини, так і в групах людей природним та історичним законом є те, що симптоми можуть бути відправною точкою для загального сприяння здорового функціонування.
[1] За цими посиланнями можна знайти обговорення книги та явища:
https://bostonreview.net/articles/the-u-s-christians-who-pray-for-putin/
Переклад Духовного Фронту України. Автор: Протопресвітер Василіос Фермос – дитячий і підлітковий психіатр, викладач Вищої церковної академії Афін.
Візуальний сюжет — це робота австрійського художника Егона Шіле під назвою «Conversion», 1912 рік, яка є частиною приватної колекції.
