В суботу, 17 вересня, о. Анатолій Слинько зі с. Зазим’є на Київщині розмістив у себе на фейсбук-сторінці тривожне повідомлення:
“Представники Московського Патріархату роблять спробу заблокувати перше богослужіння Православної Церкви України в нашому Свято-Воскресенському храмі. З цією метою зараз московити звозять чужих для Зазимської парафії людей і священиків із Київської області та м. Києва.
Зневажаючи вибір жителів села, вони продовжують нам нав’язувати “російське православ’я”, не даючи зайти до свого храму та молитися українською мовою.
Прошу всіх зазимців, небайдужих до нашого рідного храму та справжніх патріотів своєї Держави прийти сьогодні в 14.00 та піднести молитву до Господа Бога українською мовою за нашу Батьківщину, захисників та побожний народ її!”
Що сталося, що громада, яка так чисельно і активно проголосувала за вихід з УПЦ МП і перехід до ПЦУ, зараз мусить захищати своє право на вибір та й існування? Про це та загалом про життя громади в с. Зазим’є ми розпитали з її настоятелем о. Анатолієм.
— Отче Анатолію, розкажіть про події тої суботи, що сталося?
— Після рішення абсолютної більшості членів Зазимської парафії 17 липня про перехід до Православної Церкви України майже два місяці ми звершували богослужіння на вулиці біля храму. Громада УПЦ (наче не МП) молилася в храмі. Ми вирішили йти послідовним законним шляхом – спочатку оформляємо документи, а потім мирно просимо частину громади, яка була проти “переходу”, ключі від храму. Наші сподівання про мирну передачу ключів спиралися на запевненні з тієї сторони, що коли будуть оформленні документи, то і ключі передадуть.
Щонеділі на богослужіннях у нас збиралося людей багато, близько 100 вірян, а на свята й до 300 вірних. Процес перереєстрації парафії тягнувся майже два місяці. Важко сказати, чи то було спеціально, але в звичайному режимі всі процедури з реєстрації можна пройти за тиждень. Ми чекали з нетерпінням, хоча люди засипали мене питаннями: чому так довго, коли будемо в храмі, вже холодно на вулиці, починаються дощі і т.д. Було навіть пару неприємних ситуацій, коли хтось прострелив із “воздушки” шибку в храмі та залив клеєм замок на вхідних дверях. Звісно ж, що підозра попала на громаду ПЦУ. Я тоді одразу заявив, що винного в цих злочинах повинні назвати і притягти до відповідальності відповідні органи. З церковної точки зору це гріх святотатства, який не можуть виправдовувати навіть патріотичні почуття.
Але не дивлячись на випробування 9 вересня ми вже отримали пакет документів, які вказували, що храм належить православній громаді ПЦУ с.Зазим’я.
У суботу вранці ми з парафіянами зайшли в храм, де молилася громада УПЦ (наче не МП). Після закінчення їхньої молитви я попросив слова і оголосив, що громада ПЦУ має повні права на храм та звершувати свої богослужіння в ньому, що підтверджують документи. Копії документів були передані настоятелю парафіян УПЦ отцю Олександру Генераленку. Після ознайомлення з документами отець Олександр спочатку погодився передати нам ключі від храму, що й зробив один із священиків, який був у храмі. Як виявилося пізніше, ключі були не від церкви.
Проте отець Олександр попросив почекати, щоб вони мали можливість відслужити панахиду, після чого вони мирно заберуть особисті речі та вийдуть з храму. Ми погодилися. Проте після панахиди вони почали служити акафіст, потім почали ще один і так безкінечну їх кількість. За цей час до храму почали під’їжджати люди і священики з інших населених пунктів. На наші умовляння та прохання зупинитися і вислухати нас, вони відповідали ігноруванням, допоки не втрутилась поліція і надала слово мені як настоятелю храму. Я ще раз оголосив про наше законне право користуватися храмом, а оскільки за розкладом в 16.00 у нас мало бути вечірнє богослужіння, я попросив вийти із храму, щоб прибрати у ньому і завершити процес опису майна. У відповідь лунали наклепи, прокльони і образи в мою сторону і моїх парафіян. Як результат, за допомогою поліції вдалося домовитися, що всі присутні залишають храм, ми чіпаємо два замки і після неділі дві сторони конфлікту сідають за стіл переговорів в кабінеті сільського голови.
Але переговори завершилися нічим. Представники УПЦ вимагали почергового богослужіння у храмі, на що громада ПЦУ категорично не погодилася. Адже в селі Зазим’я для громади УПЦ є альтернатива — монастир святої Єлизавети, в якому вони можуть спокійно молитися. Крім того їм був запропонований ще один варіант — звершувати богослужіння в приміщенні недільної школи в христильці, на що вони відповіли відмовою.
— А хто ініціював цей протест членів МП проти вашої громади? Як поводилася поліція?
— Оскільки ми мали всі документи і були повноцінними законними правокористувачами храму, то ми призначили богослужіння у храмі на суботу 17 вересня. Запросили своїх парафіян. Але напротивагу нам активісти громади УПЦ призначили своє богослужіння з метою заблокувати вхід до храму. Оскільки їхня кількість не перевищує 30 послідовників, то священик В’ячеслав Яковенко, якого до нашої парафії приписав митрополит УПЦ Антоній з метою недопущення переходу в ПЦУ, вдався до хитрощів, щоб наростити кількість “прихожан Зазимського храму”. Він на фоні нашого храму записав відеоролик, який був розісланий по соціальним мережам УПЦ, із закликом не допустити “захвату” храму і приїхати “захистити” святиню від “рейдерства”.
Окрім того керівництво Бориспільської єпархії особисто обдзвонювало священиків Броварського району з наказом приїхати і привезти максимальну кількість прихожан. Закликали журналістів “Першого козацького”, СПЖ, активістів від ГО “Миряни”, блогершу з Хмельниччини Вікторію Кохановську. Зробили все в “кращих російських традиціях” — показати картинку для широкої публіки, що їх багато і вони моляться. Але на наш молебень прийшло все рівно більше людей, саме зазимців, а не заїжджі. Були емоції, спроби провокацій з обох сторін.
Проте, після перевірки документів наших і їхніх, поліція дозволила нам на законних підставах мирно зайти до свого храму. Ми звершили подячну молитву в храмі, помолилися за Батьківщину, воїнів, поспілкувалися з парафіянами. А вже потім зробили опис майна храму, замінили сигналізацію.
— А в неділю Ви вже могли молитися спокійно в храмі, чи виникали спроби конфлікту?
— Сьогодні запитують, як там в Зазим’ї в храмі перші служби громади ПЦУ проходять. Відповідаю: проходять. Люди ходять, моляться, сповідаються, причащаються. Якщо цікавить статистика, то чоловік 100 було точно і пару десятків причасників.
Але вважаю, що важливою подією неділі було те, що нарешті відбувся дебют нашого власного церковного хору, який дякуючи Андрію Семеляку, займався протягом всього часу, коли ми молилися на вулиці. Всю Літургію хор співав у великому складі (15 чоловік). Зазимці були вражені співом, оскільки давно не чули такого звучання, ну років 20 точно.
Слухаючи вчорашній спів у храмі, я чомусь згадав свої дитячі 90-ті, коли в Зазимському храмі співав великий крилос під керівництвом дячихи Ольги Максимівни із села Плоского з її хористами – Наталка, Федора, Петро Яковенко “Кавьола”, Кирило Григорович, Варка “Кірюші”, Федір Яковенко, Соня “Грибова”, Соня “Швидачка”, Люба і ін. Загалом їх було не менше 15 чоловік. Вони постійно репетирували, вивчали нові твори, а коли співали на службі, то я плутався в здогадах, хто співав — простий сільський хор, чи ангели. Жартую:) Але то дитячі світлі спогади. Доречі, Кирило Григорович і Соня “Швидачка” зараз ходять до нас на служби, як дозволяє здоров’я, вони ходили до нас на богослужіння на вулиці, були і в неділю. Одним словом — парафія живе.
Варто зазначити, що в суботу, після того, як ми зайшли до храму, вірні УПЦ роз’їхалися по домівках. А в неділю та понеділок, коли ми служили в храмі, нам ніхто не заважав.
— В УПЦ (МП) постійно повторюють фразу “захоплення храмів”, навіть тоді, коли абсолютна більшість чи всі члени громади вирішили змінити юрисдикцію. Складається враження, що храми були збудовані не самими людьми, місцевою громадою, а поголовно кимсь іншим і виключно для МП. А хто будував храм у Зазим’ї і яка участь місцевої громади була?
— Будь-який храм будується для того, щоб у ньому збиралася Церква Христова, таким чином, хоч він і вважається домом Божим, але він має слугувати громаді віруючих. Свято-Воскресенський храм в селі Зазим’ї збудовано на кошти архиєпископа Павла (Суботовського) в 1865-1900 роках для віруючих зазимців, а не для якихось далеких начальників. Проте, коли його добудовували в 1900 році, крім коштів владики Павла, зазимці також щедро жертвували на будівництво. Старі люди розповідали, що кожен зазимець старався докласти хоч краплиночку своєї праці, хоч пару курячих яєць для розчину назбирати, хоч цеглинку подати, хоч робітникам їсти наварити.
Я писав історію Зазимського храму і можу розповісти багато. Наприклад, на території церковного подвір’я в 1920 році зазимці-повстанці поклали цілий взвод московитів-чекістів, які прийшли грабувати село. Серед повстанців був і мій прадід Михайло Суботовський із своїм братом Григорієм, доречі — потомки архиєпископа Павла. Також я займався підготовкою до канонізації нашого священика Михаїла Под’єльського, якого після закриття храму в 1937 році за віру в Бога розстріляли чекісти.
Історія нашого храму велична і переплетена із життям села, а після 17 липня вона збагатилася ще однією важливою подією — слідуванню Томосу про автокефалію Української Церкви. Абсолютна більшість потомків тих славних зазимців прийняли рішення бути Українською Церквою Христовою. Які можуть бути питання? Тому питання риторичне. Як можна “захопити“ храм у самого себе?
— Можна, коли це роблять інформаційні провокатори, створюючи картинку для чиєїсь пропаганди. Про це ми писали роками — фактів пребагато.
Тобто, Ваш далекий родич був засновником і головним меценатом храму. А які відчуття у Вас особисто, коли розумієте, що є спадкоємцем цієї справи?
— Найперше про свого далекого предка я дізнався ще дитиною, коли почав пономарити. Старенькі парафіянки говорили: “Ти з роду Суботовських, які церкву збудуали”. Звичайно, що дитяче почуття якоїсь гордості у дитинстві було. Проте з часом воно стало якоюсь буденною, звичайною данністю, яка вжилася на ряду з іншими звичайними речами. Особливо, якщо врахувати той факт, що практично половина корінних зазимців так чи інакше пов’язані з родом Суботовських. Це один із давніх великих родів села. Владика Павло Суботовський, архиєпископ Астраханський, був ченцем, але мав двох братів — Якова та Івана, які жили в Зазим’ї. Він підтримував з родичами зв’язки, допомагав їм. Але найбільша заслуга його була в тому, що він залишив у спадок 12 000 рублів для будівництва цегляного храму в своєму селі. Унікальність храму була в тому, що на початку XX століття парафія вже була забезпечена не тільки прекрасним храмом, але й всім необхідним для того, щоб проводити просвітницько-проповідницьку діяльність на безкоштовних умовах. До храму було прикріплено близько 60-ти гектарів землі різного призначення: орної, лугової, прибережної, під лісом, із ставками. Все це здавалося в оренду й використовувалося на утримання парафії. А при парафії працювало двокласне училище, хор із учнів, для жителів села виконувалися безкоштовні треби та утримувався сам храм.
Те, що ми робимо сьогодні в стінах храму, є продовженням справи проповіді Євангелії в світі. Головна наша робота має зосереджуватися на тому, щоб храм не пустував. Щоб людям хотілося туди йти, а йдучи туди, вони отримували те, за чим йдуть — Бога.
— Таким чином звинувачення різних пропагандистів МП, що Ви захопили чужий храм, є не просто брехнею, а абсолютною брехнею.
Ви прослужили в УПЦ (МП) понад половину свого життя. Як змінилася ця інституція, її дух за ці роки? Що стало причиною, що Ви вирішили її залишити саме тепер?
— Моє попереднє 30-річне служіння в УПЦ співпало з 30-річним розколом в українському православ’ї. Моє воцерковлення, набуття богословської освіти проходили в промосковській частині українського православ’я. Чому промосковське православ’я я називаю українським? Блаженної пам’яті митрополит Володимир (Сабодан) створював враження українського архиєрея і, відповідно, з його особою асоціювалася Церква, яку він очолював. Дехто з відомих богословів говорив, що при ньому УПЦ набувала риси української. Не дивлячись ні на що, він був предстоятелем Церкви сильним. По крайній мірі, мені так здавалось. Митрополит Володимир говорив проповіді українською мовою, при ньому почала видаватися література українською мовою, оживала й розвивалася церковна місія, вималювалися реальні перспективи автокефалії УПЦ “канонічним шляхом” та об’єднання українського православ’я.
На жаль, все почало змінюватися з приходом до влади у 2010 році Віктора Януковича і спроб усунути митрополита Володимира від предстоятельства. А повна зміна прийшла після його відходу у вічність в 2014 році. До керівництва в УПЦ прийшла нова команда, яка просто напросто не те, що не продовжувала справу попередника, але навіть й не прикладає зусиль для підтримки існуючого. Наприклад — інформаційний простір УПЦ кардинально змінився не в кращу сторону, а роль офіційних рупорів УПЦ стали виконувати ЗМІ, які фінансуються Москвою або промосковськими політиками у нас: СПЖ, Перший козацький, Православная жизнь, РасколамНєт. В столичних храмах і монастирях стала більше звучати російська мова, навіть зараз, під час війни, сам митрополит Онуфрій говорить проповіді російською мовою, хоч є україномовним українцем.
Російсько-українська війна заставила переоцінити багато з того, що пропонувала останні 30 років РПЦ. Наприклад, як РПЦ трактувала церковні канони в свою користь та спотворювала принципи організації в світі Православної Церкви, бачення проблеми церковного розділення в Україні та її вирішення. Чесно скажу, що спочатку я не дуже бажав переходити до ПЦУ. Головним для мене було — вийти з Московського Патріархату, від якого явно залежність в УПЦ залишилася навіть до сьогодні.
Ще будучи в УПЦ, ми спілкувалися з багатьма священиками про відхід від Москви, в основному це були священики т.зв. “підписанти” різних звернень із засудження “русского міра” та підтримки патріархом Кирилом російської агресії. Ми розглядали декілька варіантів: просити екзархат у Вселенського патріархату, самопроголошення автокефалії УПЦ, об’єднання з ПЦУ. Перші два варіанти мені здавалися утопічними із самого початку. З одним священиком-підписантом за чаєм ми спокійно розмірковували про те, як нам особисто бути, коли керівництво УПЦ ніяк не відреагує на наші численні листи й звернення про відрив від Москви та проголошення автокефалії. Той священик казав, що якщо УПЦ не відривається від МП, то до ПЦУ ні защо не піде, а краще покине священницьке служіння, щоб залишитись з чистою совістю. Я відверто сказав, що не бачу проблеми в переході в ПЦУ, оскільки ця Церква має всі ознаки канонічної автокефалії. Нажаль, той священик продовжує служити в УПЦ МП і зараз активно “спасає храми від рейдерських захватів”.
Руху до об’єднання з ПЦУ немає і не передбачається. Це я побачив з особистої розмови з одним найвпливовішим архиєреєм УПЦ МП, це я побачив по реакції священноначалля УПЦ на нашу спільну зустріч священиків УПЦ і ПЦУ в Софії 5 липня. Я перейшов до ПЦУ, оскільки далі не бачив себе в Церкві, яка пов’язана з церквою-вбивцею.
— Останнім часом масово, особливо в соціальних мережах, апологети УПЦ (МП) поширюють однотипні інформації (медіаексперти їх називають “темниками“), що УПЦ ніяка не МП? А що Ви думаєте про це?
— Потрібні переконливі докази незалежності від Москви, але їх немає. Вони кажуть, що з Москвою не спілкуються. По-перше, спілкування з московським центром зараз неможливе у зв’язку з війною, тому УПЦ в будь-якому випадку перебуває в автономному режимі. Переконливими доказами незалежності від РПЦ слугували б конкретні кроки, які й мене могли легко зупинити від переходу в ПЦУ. Найперше — це публікація на офіційних ресурсах оновленого Статуту УПЦ та протоколів Собору УПЦ 27 травня, початок діалогу з ПЦУ, офіційні заяви й чіткі роз’яснення про статус УПЦ, заборону в служінні чи відправлення за штат священиків і єпископів колаборантів, припинення поминання патріарха московского на парафіях і єпископами повсюдно. Що я спостерігаю — пусті балачки та замилювання очей. Нажаль, найважче в цій ситуації священникам на парафіях, оскільки вони змушені виправдовуватися за бездіяльність і непатріотизм свого священноначалля.
— На офіційних сайтах РПЦ у списку помісних Церков УПЦ не згадано, натомість її єпархії є у списку єпархій РПЦ. То може давно пора, щоби запрацював “закон про перейменування“, за яким релігійні організації УПЦ мають називатися як РПЦвУ? Який би це дало результат?
— Звісно, що УПЦ ніде в світі в списках немає. Для всього православного світу УПЦ — це сукупність єпархій РПЦ. Ніхто вірним в УПЦ повністю не розповідає, що назва цієї Церкви — це така собі інтрига, вигадана в 1990-му році тодішнім митрополитом Кирилом (Гундяєвим) для того, щоб утримати в орбіті РПЦ Україну. Назва УПЦ для внутрішнього використання в межах РПЦ.
Те, що держава ніколи не вмішувалася в справи Церкви, — є вигадкою і маніпуляцією. Гляньте лише на відносини РПЦ з російською владою — це сатанинський симбіоз, від якого не тільки духовно, але й фізично гинуть десятки й сотні тисяч людей.
Не треба забувати, що Господь рухає обставинами, які підштовхують до прийняться сміливих і корисних рішень. Практично всі існуючі автокефалії були проголошені політичною волею органів управління незалежних держав — Румунія, Болгарія, Росія, Грузія…
Як людям ще пояснювати, що війна є обставиною, яка відкрила, що суть РПЦ деструктивна, а українцям треба об’єднуватися навколо української Церкви. Скільки ще українців має загинути, щоб ми зрозуміли, що спільного у нас з Росією вже нічого немає?
А от перейменування Церкви результату не дасть, а більше озлобить людей. Зацікавлені в церковній єдності державні високопосадовці мають допомогти об’єднанню, вони мають посадити архиєреїв обох Православних Церков за стіл і вимагати конкретних рішучих дій, або, в противному випадку, позбавити державної реєстрації і відповідно можливості діяти як юридична особа. Незалежна єдина українська Церква — це питання існування нашої Держави.
— До речі, в самій РПЦ і на рівні керівництва Росії неодноразово звучала щодо УПЦ назва — “РПЦ на Украине”. Але власне священнослужителі та пропагандисти в УПЦ (МП) переконують людей, що вони є саме єдиною канонічною Українською Православною Церквою, що вони не частина МП, що не мають нічого спільного з РПЦ. І цим займаються також певні представники профільної влади, які спонукають керівництво УПЦ (МП) до фіктивної незалежності на папері. Зрештою навіть в опублікованій інформації з собору УПЦ (МП) в травні більше йшла мова не про автокефалію УПЦ (про це взагалі ніде не сказано), а перераховані старі образи на ПЦУ. Про який діалог, зближення і об’єднання може йти мова?
Як на Вашу думку, для чого взагалі цей собор скликався і чому не опубліковано на сайтах УПЦ (МП) ні оновленого статуту, ні офіційних рішень собору?
— Пам’ятаю, що день проведення Собору ми всі провели у великому очікуванні, як вболівальники чекають світовий футбольний матч. Після оголошення “Рішення” Собору я перебував ще в якійсь оптимістичній ейфорії і написав на своїй сторінці у фейсбук своє захоплення рішеннями без “оглядки на москву”, але вже в другому абзаці дописав, що тепер все залежить від подальших кроків, зокрема — налагодження діалогу з ПЦУ та Вселенським православ’ям. На жаль, не судилося. Навіть через 4 місяці нічого не змінилося, але з’явилося багато винних, які “ображають” бідну УПЦ, “забирають храми”.
Насправді Собор УПЦ 27 травня не проголосив розрив із РПЦ, але, навпаки, підкреслив свій зв’язок із РПЦ через грамоту патріарха Олексія 1990 року, де написано, що УПЦ через РПЦ має зв’язок із Православним світом. Речники УПЦ і РПЦ в один голос говорили, що ніякого розриву з РПЦ не відбулося, а Собор лише підтвердив те, що УПЦ й так мала — “самостійність і незалежність” в складі РПЦ. Ця “самостійність і незалежність” УПЦ обмежується в статуті РПЦ, частиною якої вона є. Непублікація вже 4 місяці матеріалів Собору й оновленого Статуту демонструє одне — небажання єрархів в Україні поривати зв’язки з Росією. А напади в соборному рішенні на ПЦУ демонструє невдалу спробу виправдати своє злочинне небажання єдності. Проведення того Собору — не мудрість, а хитрість і замилювання очей. Проте народ у нас, слава Богу розумний і відчуває фальш, тому робить вибір в бік Помісної Церкви Української.
— Проте, як бачимо, не всі, бо зараз активно гуляють у масах вірних УПЦ (МП) темники про нібито розрив з МП і т.д. Доказів вони не наводять, але цілком впевнені. Як Ви думаєте, чи це такий результат маніпуляції щодо них і на що вони розраховані?
— В одній із своїх лекцій сучасний богослов отець В’ячеслав Рубський говорить, що той, хто вірить на 100% усьому, що йому кажуть, той не вміє думати. На жаль, велика кількість віруючих хибно думає, що складовою духовного життя християнина є відмова від своєї точки зору. А одна “правильна“ думка може бути тільки у того, за ким бігає натовп людей. Так звані “пророцтва” Зосими Сокура про “держитесь Москвы” чи єретичні “пророцтва” про “триединую Русь”, які приписують преподобному Лаврентію Чернігівському, глибоко живуть у свідомості вірних УПЦ (наче не МП).
Нонсенс, але вони переконані в тому, що можна бути патріотом України й одночасно вірити в бредові пророцтва, можна мати в голові цю кремлівську пропаганду, але повторювати “наші діти воюють, ми молимося за Україну та хоронимо воїнів”. Та ці ж лжепророцтва вбивають українців, як можна їм вірити!? Із темником про “відрив від Москви” та ж сама ситуація. Якщо це сказав молитвенний старець митрополит Онуфрій, то значить воно так ніби і є. Але ж безліч прикладів зворотнього вони не помічають.
— Виглядає на те, що в УПЦ (МП) взяли курс на не просто стримання переходів до ПЦУ, а на збереження мережі УПЦ (МП), збереження кількості релігійних організацій на місцях. Тобто борються не з причинами втечі, а з наслідками. Навіть якщо на місцях люди від них втікають, а невіддані громадам, що перейшли, храми залишаться фактично пустими. Який сенс у цьому?
— Мій колишній архиєрей УПЦ говорив, що Церква “не в брёвнах, а в рёбрах”, отже будівля храму в парафії не основне. Важко не погодитися з цим, тому що люди є головним у будь-якому колективі, а тим паче у Церкві. Тільки от не розумію, чому тоді він дає вказівки священникам відстоювати храм всіма силами, навіть коли вони мізерні — 30 проти 100-150-ти. Виходить, що стіни мають значення. Для чого? Думаю, що вони розраховують на те, що добрі часи для Московського патріархату в Україні повернуться. Вірю, що Господь цього не допустить.
— Напевно, Ви спілкувалися з іншими священнослужителями після травневого зібрання. Чи багато хто ще розчарований подіями після нього? І чи є серед них ті, які бажають вийти з УПЦ (МП)? Чи щось їх стримує?
— Після Собору УПЦ був період очікування офіційної публікації оновленого Статуту УПЦ і подальших кроків до незалежності від Москви. Цього не сталося. Священики це бачать, але перейти саме в ПЦУ не можуть з певних причин. Багато із священників раніше публічно дуже голосно й гостро критикувати “безблагодатных раскольников“, і тепер бояться, що після переходу вони стануть брехунами для своїх вірян. Когось із священників переймають якісь моральні проблеми, які вони ніби бачать в ПЦУ.
Після мого переходу мені телефонувало декілька священників із УПЦ і вітали з прийнятим рішенням. Ми й зараз з ними спілкуємося. Вони сподіваються, що УПЦ зміниться і почне діалог з ПЦУ адже розуміють, що без нього подальше її існування в Україні буде неможливим.
— Як на Вашу думку, має виглядати діалог між клиром УПЦ і ПЦУ щодо зближення і об’єднання?
— Зустріч священиків УПЦ й ПЦУ в Софії 5 липня показала, що спілкування можливе, як у формальному, так і неформальному форматах — у гуманітарних місіях, просвітницьких проектах, спільних фестивалях. Як елемент зближення можуть бути спільні молебні, панахиди.
Я спілкуюсь із щирими віруючими священиками УПЦ, які все розуміють та сподіваються, що їх єрархи змінять свої погляди на Україну й Церкву і побачать, що насправді ми знаходимося на одному кораблі, тільки на різних частинах палуби. Для сприйняття цієї думки потрібно відійти від Москви, після чого все стане на свої місця.
