До 2014 року Михайла Бучака знали здебільшого, як настоятеля храму села Княгининок, що у Луцькій громаді. З початком війни на Донбасі він разом з батальйоном “Айдар” неодноразово вирушав на схід в зону АТО, де уже ніс службу, як військовий капелан. Повномасштабне вторгнення російських військ на українську землю стало новим викликом.
Суспільне поспілкувалося з Михайлом Бучаком про те, як змінилися його життя з 24 лютого, про капеланську службу та віру в перемогу України.
– Отче, Ви стали на шлях військового капелана ще у 2014 році з початком війни на Донбасі. Зараз ми уже говоримо у реаліях повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Чи можете Ви зараз пригадати 24 лютого? Чим обернувся цей ранок? В яку реальність пірнули?
– До війни, на здивування моїх друзів, я готувався з осені минулого року. Я придбав необхідні речі, потрібні для війни, у тому числі військове спорядження, генератор паливний…Вони дивилися на мене, як на дивака. Коли я лягав 23 числа спати, то я своїй дружині сказав, що завтра зранку у нас починається війна. Капеланські служіння дали можливість мені знати багатьох людей. Мені уже зателефонували та сказали, що, на жаль, завтра розпочинається війна. Почався обстріл луцького аеродрому, я не був здивований. Просто встав і зрозумів, що мені потрібно робити. Коли ти вже готуєшся до того, що неминуче, ти починаєш діяти й все. Розумієш, що на сьогодні настав час захисту твоєї вітчизни.
– Українці розуміють, яку ціну платять і яку ціну ще потрібно буде заплатити по завершенню війни?
– Насправді, ціну, яку заплатить український народ за перемогу, ми дізнаємось тільки після перемоги. Це буде плата людськими життями, трагедіями, долями. Десь Бог, на жаль, не знайшов іншого способу, щоб об’єднати українську націю.
Мій дідусь покійний…Царство йому небесне. Коли проголошували акт Незалежності України у 91 році, він плакав. Мені був 21 рік. Почав із ним спілкуватися. Каже, ти знаєш, онучку, ваша проблема у тому, що Незалежність ви отримали у подарунок, не заплативши копійки за те, що ви отримали. Ті, хто платив, їх уже нема. Каже, ви не поцінуєте її. Вам прийдеться ще за неї платити. За те, що є прапор, герб, гімн, земля, власна мова, церква, яка підтримує своїх героїв, нам приходиться платити. Ми сьогодні платимо страшну ціну за Україну. Ми почнемо читати й історію, вчити мову, почнемо шанувати своїх героїв, почнемо розуміти, що таке українська ідентичність. Це те, що зараз відбувається. Тому вороття назад немає.
– Постановою від 2 серпня Кабмін затвердив порядок видачі мандату на право здійснення військової капеланської діяльності. Інакше кажучи, які можливості фактично отримають військові капелани?
– Наприклад, я не можу бути офіцер-капелан. Чому? Тому, що мені скоро 52 роки. Є віковий ценз. Офіцер-капелан буде прирівняний у певних моментах до військовослужбовця. Тобто, це соціальний пакет, питання захисту життя і здоров’я військо службовця. Там будуть рамки. Ніхто мене не візьме на Схід із військовим підрозділом чи на Південь, чи на Північ, тому що, хто буде відповідати за моє життя?! Офіцер-капелан, який підписав контракт із ЗСУ – за його життя несе відповідальність держава Україна.
– А як же змінилася місія військового капелана за ці вісім років?
– Часто кажу, коли таке слово, як “капелан”, воно не було актуальним у 2014 році. Це ще Майдан був. Тоді у нас були такі ротації: ми поєднували своє служіння на парафії т, відповідно, ротаційне служіння на Сході України. Ми уже тоді зрозуміли, наскільки це важливо. Але із часом для багатьох військових ми стали ніби отакими носіями інших цінностей і талісманами. Приїжджаю, наприклад, на Станицю Луганську на спостережний пункт через Сіверський Донець село, де знаходяться сепаратисти “Слухайте, тиждень стріляли, а тут ти приїхав і не стріляють”. Вони самі були здивовані. Якщо тоді ми десь були на початку шляху і взагалі не було ніяких обмежень, то на сьогодні ми маємо уже згідно із рішенням Верховної ради України завершальний етап формування інституту військового капеланства.
– Депутати Волинської обласної ради ініціювали прийняття звернення до Верховної ради України, Ради нацбезпеки та оборони України та начальника обласної військової адміністрації щодо заборони Української православної церкви на території України. Йдеться про церкву, яку називають Московського патріархату. Що дасть цей документ?
– Якби людина підходила до церкви. Висить така табличка і там пише: “російська православна церква в Україні”. Людина десять разів задумалась би, чи переступати поріг цього храму. Люди, які ходять у російську церкву – вони не чують вас. Перед 24 лютого Путін говорив про необхідність “спецоперації” – про одну зі складових – це захист православної церкви в Україні, яка перебуває в єдності з російським православним так званим світом. Моя позиція, що це один із підрозділів ФСБ. Дуже легко впливати тоді на населення. Дуже велику інформацію тоді можна доносити. Дуже велику інформацію можна отримувати.
– Ви – настоятель Свято-Покровського храму у селі Княгининок, поруч якого ми зараз із Вами стоїмо. Наразі, як змінилася риторика до парафіян? Можливо, вона була зовсім інакшою опісля 2014 року?!
– Мої парафіяни – вони звикли до мого служіння, яке поєднує у собі та служіння у мирний час, і служіння на фронті. З 2014 року були поїздки мінімально на тиждень – максимально на два місяці перебування у зоні виконання бойових завдань, а саме душпастирської опіки. Коли приїжджав з фронту, то казав: “Ви ніколи не зрозумієте, що таке війна, поки не почуєте вибух у нашому місті чи селі”. На превеликий жаль, людська ментальність так пов’язана, людина не може повірити, поки не побачить.
– От чого зараз, на Вашу думку, потребують українські військовослужбовці?
– Перш за все, потребують того, щоб розуміли, наскільки великий подвиг, наскільки велику справу вони роблять. З війни можна приїхати, але щоб війна пішла з тебе – дуже важко. Наші герої повертаються військові додому. Проходить місяць-два. Він щось хоче розказати, а йому: “Хватить уже про ту війну”. Це усе одно, що йому сказати: “А давай не живи”. Війна на багато років, якщо не реально, то ментально стала нашою складовою.
– Чи уявляли Ви, що станеться, коли ми виженемо останнього окупанта з української землі?
– Війна на сьогодні має ментальний характер. Вона йде за українців. Завжди так кажу, що ми переможемо лише тоді, коли Бог побачить народ, націю. Україна буде однією з найбільш високо розвинутих країн не тільки Європи, але й цілого світу. Європейцям стає страшно, що поряд із ними є нація з дуже потужним потенціалом. Світ буде відчувати провину за те, що вони не зробили: за Бучу, за Ірпінь, за Маріуполь, за Херсон. Коли Україна стане сильною, світ дуже велике матиме бажання із нами товаришувати.
