Текст підготовлено командою «Прочерк» за сприяння платформи пам’яті Меморіал.
Отець Михайло служить у смілянській парафії Різдва Святого Івана Хрестителя ПЦУ. Також є капеланом, у 2019 році пів року служив на цій посаді в 57-мій окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка. З початку повномасштабного вторгнення росіян Михайло Шевчук продовжує допомагати українському війську.
Я зараз немов зв’язковий між багатьма людьми
Ще нещодавно на місці смілянської церкви Різдва Святого Івана Хрестителя ПЦУ стояла стара хата. Служби проходили прямо в ній, поки не почали планувати будівництво церкви. Відтоді служби проводились у будівельному вагончику.
Зараз у смілянській церкві Різдва Святого Івана Хрестителя ПЦУ всюди пахне свіжістю – її освятили лише 22 грудня 2019 року. Тут панує незвична для храму атмосфера: за сходами стоять численні пакунки з посудом, одягом. На лавці – свіжі ягоди, в основному, смородина і малина. Все це для захисників, які повернулися в рідне місто на ротацію.
“Якось так складається, що я зараз немов зв’язковий між багатьма людьми. Окрім того, наша громада дуже свідома, тому й вдається знаходити як не те, то інше. Знаю, кому що потрібно. А ягоди – це вітаміни. Хлопцям же нашим теж треба підкріпити організм. Це їм наші прихожани принесли”, – каже отець Михайло Шевчук.
“У нас буваэ стільки речей вдома на веранді назбирується, що пройти ніде. Це і посуд, і одяг, і деякі деталі до автомобілів, і продукти”, – додає Оксана Шевчук, дружина священика.
Священник знімає з себе ритуальний одяг, ми сідаємо під стіною на лаві. Отець Михайло розповідає про своє життя.
Вчився на аграрника, але обрав шлях духівника
Родом отець Михайло з села Живачів, що на Івано-Франківщині. До отримання духовної освіти спочатку здобув аграрну – закінчив Львівський державний аграрний університет. Працював обліковцем рільничої, тракторної бригади. Потім отримав другу вищу освіту – вивчився на педагога у Чернівецькому університеті.
Трохи попрацював за фахом, але довелось зробити паузу – призвали в армію.
“Хотів бути в розвідувальній роті, але не втрапив. Пам’ятаю, набирали в автобат, у піхоту, в танкісти, в артилерію тощо. А я лиш собі тоді молився, щоб якась мирна спеціальність і врешті, враховуючи, що знав ще завдяки аграрній освіті латинь, взяли у медичний батальйон”, – пригадує Михайло Шевчук.
Так чоловік став санінструктором у навчальному центрі “Десна”. А під час служби в армії вирішив вступати до духовної семінарії.
“У церковному хорі в селі співав мій тато. І я з дитинства з ним співав, був в церкві. Мене тягло до духовності”, – каже отець Михайло.
Після завершення служби отець Михайло отримав третю вищу освіту – на цей раз духовну.
“Якийсь час був в селі регентом, а вже у 2000 році мене висвятили на священника і прийшов запит їхати на Черкащину”, – згадує він.
Нічого не знав про Черкащину і Смілу
“Що я, виходець з західної України, знав про Черкащину і Смілу? Пригадав слова Тараса Шевченка “Горить Сміла, Смілянщина…”, тож і поїхав. І вже тут 22 роки”, – розповідає отець про свій шлях Михайло.
Тоді, 22 роки тому, отець Михайло вів служби у хаті. Пізніше – виклопотав виділення землі для будівництва храму. У Смілі священник займаэ активну громадянську позицію – двічі був депутатом міськради. Брав участь і у протестах у 2004 та 2014 році.
З військовими він познайомився завдяки церковним святам. Священник одним з перших в Смілі запровадив освячення води у річці Тясмин на Водохреща. Для проведення була потрібна техніка та намети для містян – а допомогти з цим могли якраз військові.
“Після того у нас була різна співпраця. Можливо, це можна назвати духовним опікунством”, – розповідає отець Михайло.
Це затребувана людина, розумієте?
З початку війни у 2014 році зв’язки священника із військовими стали тіснішими. Тоді представників духовенства зібрали в Пущі-Водиці, а капеланство стало офіційною складовою ЗСУ. Почав активно допомагати війську – проводжав в останню путь загиблих, допомагав духовно і матеріально живим. Збирав необхідне, а за потреби – і відвозив прямо на фронт.
“Я познайомився з батюшкою давно. Коли ще він лиш починав церкву цю будувати. Пригадую, як у 2014-му в останню путь проводжали нашого “Чеха”, Євгена Войцехівського. Треба було знайти священника, щоб достойно провів в путь Героя. У нас було багато волонтерів, але тоді не було нікого. Хтось розчаровувався, хтось втомився. А з батюшкою завжди всі впевнені в усьому. Він священник, але не боягуз. Так, зброю не тримає, але знаю, що нічого не боявся і був на передку там, де й не варто було б йому бути”, – розповідає голова Смілянсько-Камянської міськрайонної організації ветеранів повітряно-десантних військ Микола Цибуленко.
Він пригадує: маючи сільськогосподарську освіту, священик міг і деякі гайки на волонтерській техніці покрутити.
“Хлопці на фронті до нього туляться. Дівчата в чергу стають, щоб поспілкуватися з ним, коли приїздить туди на передок. Він і поспілкується, і хрестики привезе, і пораду дасть. Це затребувана людина, розумієте? І це потрібно захисникам. У мене син ще в Криму воював, тому я волонтерю з першого дня, розумію, наскільки всі ці питання важливі, – каже Микола Цибуленко. – Сам я віруючий, але в церкву ходжу лиш вже як потребую край. І попри це, завжди можу подзвонити батюшці і отримати пораду”.
Спершу у поїздках на схід на отця Михайла дивилися як на екзотику
Священник пригадує, що спершу у поїздках на схід на нього дивилися як на якусь екзотику. Але згодом чоловік заслужив повагу військових, вони самі почали до нього звертатись.
Дружина отця Михайла, пані Оксана, вже змирилася з тим, що її чоловік не просто священник, а й капелан. Спершу, каже, було геть важко, коли він час від часу їздив на декілька днів.
“Згодом командир бригади, яка складалася з багатьох смілян і якій він найбільше помагав, сказав: “Батюшка, ви нам потрібні”. Тоді вже отець Михайло став капеланом. Це було в 2019 році. Півроку служби чоловіка на війні. Мені було дуже не по собі, – пригадує Оксана Шевчук. – Тоді чи не найбільше хвилювалася, коли телефоную, він бере слухавку і чути постріли, раз стало так млосно, мало не втратила свідомість, але Бог уберіг. Було страшно, бо розумієш, що це війна”.
Священик розповідає, що на війні йому найважче говорити з захисниками, які переживають психологічні зриви через втрату побратимів: “У 57-й бригаді проходили окопи, ВОПи (взводні опорні пункти). Спілкувалися на різні теми. Попили кави, поговорили. Так ходив від взводу до взводу, від роти до роти, – посміхається Михайло Шевчук. – А роботи вистачало. Привозив певні атрибути релігійні, комусь потрібно було це. Хтось просто хотів спілкування. Був випадок, коли на очах в чоловіка загинув побратим, він тяжко це переживав, бунтував проти всього навколишнього… Це важко було, але слід було якось покращити його емоційний стан”.
Отець Михайло пригадує всі звуки війни. Він вже розрізняє, що де летить.
“А що найлегше там було? Це допомога, проста людська допомога. Наприклад, я ще в армії навчився стригти людей, тож взяв з собою машинку і стриг хлопців. Міг допомогти і картоплю почистити і дрова нарубати, – пригадує. – Зараз я в тиловій службі, але продовжую підтримувати зв’язок з усіма, допомагаємо чим можемо. Міг би спрямовувати кошти на церкву, тут ще є що робити, але відчуваю, що зараз не до того. Зараз найважливіше – це війна і допомога нашим військовим. Тож віримо в Бога, Україну і допомагаємо захисникам. Чи не втомлює оця дотичність до війни? Розумієте, є потреба!”.
Сирени постійно нагадують людям, що війна поряд
Поки спілкуємося, до церкви заходить військовий: молитись за полеглого побратима. Потім отець Михайло підходить до нього, воїн розмовляє з ним, після – швидко йде. Батюшка повертається до мене, розповідає, що захисники нерідко приходять до церкви, потребують, як і всі – спілкування.
Під час допомогти військовим отець Михайло не раз потрапляв у небезпечні ситуації. Пригадує, як одні з подопічних запропонували сфотографуватись біля техніки. Аж тут – щось свистить в повітрі.
“Заскочили в окоп, хлопці хапають зброю, а я питаю: “Що робити?” то один мені дав жменю соняшникового насіння, каже: “Їжте, батюшка”. Розумієте, і в таких критичних ситуаціях знаходили сил для жарту”, – пригадує.
Дружина Оксана Шевчук каже, що війна несе складні переживання. Згадує похорони командира підрозділу “Холодний Яр” батальйону “Айдар” Євгена Войцехівськийого з позивним “Чех”; Михайла Дімітров з позивним “Гайдамака”, який воював у складі батальйону ім. Кульчицького.
“Пригадую: храмове свято, а до нас сюди якраз прийшли військові, просили батюшку відспівати “Чеха”. Тоді якось особливо стало тривожно. Але вони хотіли, щоб саме він відспівував. І так воно повелося, що він з ними зблизився, довіряють хлопці йому, – каже Оксана Шевчук. – понині бачу того Євгена і ту кікімору, яка в нього була”.
До 24 лютого, розповідає священник, дехто з людей частково звик до війни. Хоча вона не завершувалась ні на день і отець Михайло не втрачав зв’язок із фронтом. Але після початку повномасштабної війни люди отримали нове потрясіння. Збайдужіти не дають сирени, вони – постійне нагадування, що війна поряд.
Готовий їздити стільки, скільки буде треба
На рідній Івано-Франківщині отця Михайла зараз живе його син. Коли в священника видається декілька вільних днів, то він радо їздить до рідних. Каже, в поїздці намагається знайти час і сходити десь в гори. Так, з родиною вони ходили на Говерлу, на Піп Іван Мармароський.
“Це неймовірне відчуття – вийти на гору подивитися на краєвиди”, – посміхається вінт
Ми завершується нашу розмову. Отець Михайло запрошує на завтрашнє богослужіння в церкву, коли в нього дзвонить телефон: хтось обіцяє привезти продукти для військових. Як і лопати і сокири для піхоти, які передаватимуться нашим бійцям-піхотинцям найближчим часом.
Що треба і куди треба – отець Михайло знає дуже добре. Бо сам був там, де треба. І готовий їхати ще. Стільки, скільки буде треба.
