Четвер, 6 Жовтня, 2022
Бiльше

    «Коли я стою поруч із солдатом, ми трохи співаємо». Головний рабин ЗСУ про свій досвід і завдання на війні

    Головний рабин Збройних Сил України Гілель Коен розповів Радіо НВ про особистий досвід і ті завдання та духовні потреби бійців, які ставить перед усіма ситуація на фронті.

    — Я хочу вас запитати, а як у юдейській традиції ставляться до війни?

    — Щодо війни: як може ставитися до війни юдейська традиція? Дуже погано, євреї завжди страждали, якщо ми говоримо про Ізраїль, він уже страждає стільки років, з перших днів тут щоденна війна. І з усіх кордонів в Ізраїлю погані сусіди, всередині теракти, бувають періоди, коли щодня є і менше, і більше. Як можна ставитися до війни? Війна — це найстрашніша річ, яка може бути. Ми, як євреї, молимося тричі на день, у нас є молитва, в якій наприкінці: дай Бог нам мир, благословення. А війна — це не мир і благословення.

    — Ставлячи це запитання, я розумію, що ми ж говоримо про Ізраїль, країну, яка, на жаль, перебуває в стані перманентної війни. Я зовсім не знавець, але мені здавалося, можливо, я помиляюся, що в юдейській концепції немає цієї традиції всепрощення, що там скоріше око за око, ніж пробачити всіх і підставити другу щоку. Чи могли б ви більше про це розповісти?

    — У нас є Талмуд, те, що написано в самій Торі, потім коментувалося в Талмуді, там не просто так щодо надходжень рук за руки, ніг за ноги тощо. Але давайте говорити про сьогоднішнє, 24 лютого чи 2014 рік, Україна перебуває в стані близькому Ізраїлю, де напали на мирних жителів, Росія — це як терор, це ціла територія Донбасу, вони хотіли б його захопити, захопили і хочуть там панувати як у Криму. Теж вкрали шмат землі, але там хоч люди не загинули. Це теж страшна крадіжка, я це не суджу. Але коли мирні жителі страждають, вмирають, гинуть, зникають — у це ніхто не міг повірити. Я як мешканець України думав, це в образі сказати, що я відчував, що я в більшій безпеці, ніж мої брати та сестри, жителі Ізраїлю. Я думав: я тут живу, якщо там буде катастрофа, я їх усіх покличу до України.

    Я схожий на релігійного єврея. Мої всі колеги по Україні, їх стільки ходить публічно і в Одесі, і в Дніпрі, і у Києві, Вінниці, всій Україні. І коли ми почали читати про денацифікацію, про нацизм, якісь дурниці, які почали [приписувати] нашій Україні, останнім часом я не міг стояти осторонь.

    — Якщо я правильно розумію, окрім релігійних обрядів, дуже важлива функція рабина якраз у тому, щоб слухати людей. Що вам найчастіше розповідають? Я маю на увазі, ясна річ, без персональної інформації, персональних історій, особистих. Що ви найчастіше чуєте?

    — З одного боку, я слухаю людей із повною мотивацією, людей, які ходили багато, добровольці, які хотіли допомогти Україні. Я на зв’язку зі щонайменше 150 ізраїльтянами, подвійне громадянство, які вирішили залишити свій дім в Ізраїлі. Незважаючи на те, що вони мають подвійне громадянство, вони могли далі сидіти в Ізраїлі і сказати, вибачте за вираз, «мені пофіг», як багатьом. [Але] людина у світі, бачить — війна, включає вечірні новини, читає. Євреї, ізраїльтяни, вони виїхали, приїхали в Україну, хотіли допомогти, щоби бути корисними Збройним силам України. Я допоміг, багато зв’язував із армією людей. Я люблю людей з ідеологією, з мотивацією, тому що якщо людина робить щось добре, від серця, це показує, хто вона є.

    З іншого боку, є великий [мінус], що не вистачає зброї, не вистачає багато чого. Я чим можу, допомагаю, чим не можу — слухаю та говорю добре слово. Це робота капеланства і це мета взагалі рабина та друга. По-перше, треба говорити, ви знаєте, в Ізраїлі є таке поняття посттравми. Я пройшов такий курс, багато років тому, правда, як треба бути поряд із людиною, яка пройшла трагедію, катастрофу, конфлікти тощо.

    — Зараз кажуть, що всі українці так чи інакше матимуть посттравматичний синдром, це неминуче. Зрозуміло, для тих, хто перебуває на фронті, це ще рази актуальніше.

    — Я вам скажу, що я молодий, мені 44 роки, до війни спав дуже добре. Після того, як став їздити, спочатку дуже активно займався порятунком та евакуацією мирних жителів, був у Бучі, у Ворзелі у важкі гарячі дні, у Чернігові ми витягли людей, я вам скажу, що бачив цю м’ясорубку і після цього у мене сну немає, я дуже страждаю. Напевно, така посттравма. Я працюю, на зв’язку з психологом, ізраїльським фахівцем із травми, і це дуже важливо. Так, у мене є близький друг, який почав займатися по всій Україні допомогою дітям саме у напрямі посттравми. В Ізраїлі це дуже розвинене в останні роки, і то треба більше і більше займатися цим, тому що люди іноді не розуміють, що багато в їх поведінці, навіть після тієї сирени, яку наші діти зараз чують по всій Україні, це не дай Боже може [врятувати]. Я не говорю про бомби, вибухи, ракети, це все буде. Ця молодь, люди всієї України будуть під цим усе життя. Я не кажу навіть про реальне страждання чи фізичне. Психологічне страждання це ціла наука. Якщо батько бачить, що його дитина не так поводиться, стала більш агресивною або замкненою, за будь-якої зміни поведінки треба відразу йти до психолога.

    — Я ж правильно розумію, що в якомусь розумінні на якомусь етапі тут може й рабин допомогти? Якраз хотів у вас запитати, чи ви говорите про посттравматичний синдром, а є ще така дуже зрозуміла емоція, почуття — страх, боятися — це нормально. Чи є у вас універсальна порада, яку ви даєте на фронті бійцям, якщо вони її просять?

    — Це все під час справи, я не був готовий до цього у великому масштабі. Перше питання було — допомога. Люди виїхали на фронт без нічого, я їм надсилаю [духовні] предмети, щоб їх тримала духовність. Коли погано, згадують, що Бог є у світі і хочуть молитися до нього. Коли я стою поруч із солдатом, не масово, природно, ми трохи співаємо, піднімаємо дух один одному, розповідаємо. Дуже важливо, щоб воїн розповів, що він пройшов, де він був, як йому погано чи добре, де йому болить, мається на увазі психологічно. Це те, що я намагаюся робити.

    Найсвіжіше

    Популярне