Філія російської православної церкви в Україні, що від 1992 року показово будувала в нашій державі «русский мир», закликала повірити в «триединство русского народа» та свій виключний «канонический» статус після повномасштабного вторгнення в Україну російської армії, з благословення патріарха гундяєва опинилася в доволі пікантному становищі.
З одного боку − ще 24 лютого митрополит Онуфрій звинуватив росію в «повторенні гріха Каїна, який із заздрощів убив свого рідного брата», а з іншого − продовжував поминати «великого господина и отца нашего кирилла, святейшего патриарха московского и всея Руси».
Фіксація з перших днів повномасштабного вторгнення правоохоронними органами численних фактів співпраці духовенства УПЦ МП з ворогом на окупованих територіях, участь наближених до цієї церкви осіб у діяльності диверсійних груп та проросійська риторика ієрархів спонукали донедавна активних (і часто впливових) прихильників єдності з московським патріархатом дистанціюватися від УПЦ МП. Піддала жару в вогонь також діяльність російських військових, які виявилися звичайними дикунами-безбожниками, що не тільки знущалися з начебто «братнього» українського народу, а й повсюдно знищували церкви, абсолютна більшість з яких — в юрисдикції московського патріархату.
Останній приклад — знищення після ворожих обстрілів 4 червня Всіхсвятського скиту в Святогірську. Його збудували у 2003 році на місці старовинного храму, підірваного більшовиками після закінчення Другої світової війни. Як бачимо, історія повторилася — росіяни вдруге його знищили, тільки цього разу з благословення московського патріарха…
Внаслідок подібних дій кількість громад, що змінили церковну юрисдикцію з УПЦ МП на ПЦУ, вже до кінця червня може перевершити статистичні показники за три роки, що минули після надання Томосу. А традиційні «наїзди» на Православну Церкву України, яка начебто має “неавтокефальний статус«,є «раскольницькою структурою» і т.д., звучать усе більше непереконливо.
На початку війни керівники московської церкви намагалися «витримати паузу», сподіваючись, мабуть, на перемогу російських військ. Але коли місцеві громади по всій Україні почали ставити ультиматуми прислужникам кремля вийти з московського патріархату або покинути храми, й загроза повної законодавчої заборони їхньої діяльності стала реальною, УПЦ МП мусила йти на поступки.
З початком російських авіабомбардувань Сумської області місцевий митрополит Євлогій поінформував московську патріархію про те, що священники його єпархії припиняють поминати патріарха кіріла на своїх богослужіннях — «засуджуючи криваву агресію росії проти Української держави та українського народу».
Патріарх заявив, що такі дії є «розколом», але це вже нікого в Україні не цікавило. Приклад Євлогія наслідували ще півтора десятки українських єпархій, а ще кілька вирішили припинити поминання кіріла без офіційного документального оформлення цього кроку. Однак це була лише верхівка айсберга. У низці єпархій почали збирати підписи під зверненнями до митрополита Онуфрія з вимогою негайно оголосити про розрив зв’язку з рпц.
Широкого розголосу набув підписаний чотирма сотнями священників і ченців УПЦ МП лист до патріархів стародавніх східних церков із проханням судити кіріла «церковним трибуналом». На їхню думку, кіріл проповідує доктрину «русского мира», яка не відповідає православному вченню і повинна бути засуджена як єресь. Також московський патріарх скоїв моральні злочини, благословивши війну проти України і повністю підтримавши агресивні дії російських військ на території України.
У цих обставинах мовчання вищого керівництва церкви сприймалося багатьма вірними УПЦ МП як бажання перечекати важкі часи в розрахунку на те, що «якось воно буде». Врешті-решт митрополит Онуфрій скликав собор 27 травня, який серед іншого «ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви». Що це за зміни — достеменно поки ніхто не знає, але релігієзнавці твердять, що ніякого відокремлення від рпц не відбулося. Максимум, що маємо — повернення до положень грамоти московського патріарха Алексія ІІ, що була вручена в соборі Святої Софії 28 жовтня 1990 року тодішньому митрополиту Київському і всієї України Філарету.
І Почесний Патріарх Філарет 3 червня дуже тонко потролив УПЦ МП, запропонувавши скликати «Всеукраїнський помісний православний собор» за участю представників усіх гілок українського православ’я, щоб ухвалити рішення про об’єднання в єдину помісну Українську православну церкву з патріаршим управлінням та проголосити повну автокефалію.
Тим часом єпархії УПЦ МП у Криму, які від 2014 року хоч і формально, але продовжували бути частиною української церкви під омофором московського патріарха, звернулися до кіріла про пряме йому підпорядкування, керуючись п. 7 ухвали собору УПЦ МП від 27 травня: «надати єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення щодо тих чи інших питань єпархіального життя, що належать до компетенції Священного Синоду або Предстоятеля Української Православної Церкви». Тож, фактично філія рпц в Україні сама дозволила поєпархіальну анексію своєї «канонічної території», визнавши свою непотрібність ані на окупованих територіях, ані там, де митрополит Онуфрій формально ще зберігає статус предстоятеля.
Реакція москви була миттєвою й очікуваною: рішенням синоду рпц, що відбувся 7 червня, на території Криму утворено окрему Кримську митрополію рпц, до складу якої увійшли Джанкойська, Сімферопольська та Феодосійська єпархії. Главою митрополії призначено митрополита Сімферопольського та Кримського Лазаря.
За словами відомого теолога, кандидата історичних наук Сергія Шумила, «відбулася вже друга в історії незаконна анексія Кримської єпархії москвою, перша відбулася у 1779–1788 рр., коли російський синод самочинно приєднав до себе та ліквідував Готсько-Кафську митрополію Константинопольського Патріархату, до якого Кримський півострів канонічно належав понад 1200 років».
Тож, попри намагання митрополита Онуфрія «пройти між крапельками», цього разу в нього нічого не вийде. УПЦ МП більше не контролює свою «канонічну територію» в межах рпц. Більш того, собор у москві дав зрозуміти, що буде на свій розсуд нарізати цю територію тим, хто збереже вірність кірілу гундяєву. Тому хочеться побажати всім священникам і парафіянам цієї церкви, які є українцями і хочуть допомогти Україні перемогти в цій визвольній війні, швидше приєднуватися до Православної Церкви України. Іншого шляху немає, бо ця війна не залишила напівтонів між українцями та росіянами. Окупанти своїми діями довели, що ми не тільки не «один народ», а навіть не «братські народи». І мир буде можливий тільки після Перемоги України.
Автор Євген Букет, Кореспондент АрміяInform
