Укрінформ після завершення перших тижнів спробував з’ясувати, що це було насправді, що відбувається в єпархіях цієї конфесії і яка перспектива мирного (про любов поки що не йдеться) співіснування ПЦУ чи то з МП, чи то не з МП (все-таки фактичний статус має бути визнано або москвою, або бодай кимось) у нашій християнській сім’ї.
Отже, нагадаємо, що 27 травня у монастирі Феофанія відбулася подія, собор та синод УПЦ Московського патріархату, на якому після бурхливих обговорень були прийняті зміни до статуту (головний регламент церковної інституції), що нівелювали залежність від москви, зокрема з відмовою поминати патріарха.
Ситуація, з одного боку, простіша, ніж видається. З іншого, – складніша та багатогранніша, ніж уявляють прихильники чорно-білих тонів. Але давайте за порядком.
Керівництво УПЦ МП зробило відчайдушну та запізнілу спробу врятувати церкву як окрему цілісну структуру та розпочало процес дистанціювання від московського начальства. Сьогодні я не думаю, що цю спробу відриву було погоджено з московським керівництвом. Тому що з перших днів було видно, що рішення київського собору РПЦ не до смаку. Спершу москва ігнорувала їх, у принизливій формі заявляючи, що новини Інтернету (цілий помісний собор – на хвилину) не коментує. Потім, поміркувавши, обрала образ «співчутливої матері», яка розуміє, що МП там серед ворогів російської вітчизни. І вони, мовляв, висловлюють «усемірну підтримку архіпастирам, пастві, що зазнає безпрецедентного тиску розкольницьких структур та націоналістично налаштованої громадськості», і при цьому закликають «полноту РПЦ о даровании мужества христианского свидетельства». Але водночас «співчутлива мати» прийняла у пряме підпорядкування Кримські єпархії УПЦ МП. Кримські «підрозділи» моспатріархату, по суті, ніколи не були українськими, а після анексії – тим паче. Але симптоматично, що РПЦ навіть задля годиться, про людське око, бодай на папері, не залишила їх на певний час у структурі УПЦ МП. Тобто рішеннями собору були настільки зело невдоволені, що вирішили розібрати на сувеніри якщо не все, то принаймні те, що знаходиться на відстані витягнутої руки.
І що, знову-таки, симптоматично: начальство УПЦ МП/неМП промовчало.
Воно промовчало і на зловісно-лагідний заклик московського начальства надати зміни до статуту, щоби синод РПЦ міг їх вивчити. Промовчало, тому що результат такої взаємодії очевидний: москва або відмовить, або завалить їх дискусіями, конференціями, листами та іншими хитромудрими затягуваннями. Вони майстри тягти час.
Як засмучено зазначив один із богословів ПЦУ, УПЦ МП незалежна у своїй залежності та залежна у своїй незалежності.
ЧИ ПРАЦЮЮТЬ НОВІ «ПРОАФТОКЕФАЛЬНІ» ЗМІНИ У СТАТУТІ
А тим часом в Україні почали перетравлювати нові зміни. У процесі підготовки матеріалу я зателефонувала, надіслала електронні листи та есемески на адреси та телефони практично всіх єпархій УПЦ МП/неМП. Я попросила єпархії висловити, як духовенство, вірні та чернецтво прийняли зміни до статуту і чи всі перестали поминати кирила. Тим, хто перебуває в окупації, рішенням собору у період воєнного стану, коли зв’язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, надано право самостійно ухвалювати рішення. Втім дехто з окупованих уже висловив свою позицію.
Серед відвертих саботажників процесу відходу від москви – архієреї Донецької та Луганської областей. Митрополит МП в окупованій Горлівці Митрофан Нікітін заявив, що рішення було неправильним, він його не підтримує і не схвалює, поминатиме і кирила, і Онуфрія.
На сайті Донецької єпархії було оприлюднено буквально таке: рішенням Собору УПЦ зміни до Статуту не торкнуться низки єпархій, серед яких і Донецька єпархія. Тобто церковне життя в Донецькій єпархії не зазнає жодних змін.
Митрополит Ізюмський та Куп’янський Єлисей (Олег Іванов) заявив, що не хоче порушувати вікову єдність, і як правлячий архієрей Ізюмської єпархії повідомив, що єпархія залишається з колишнім статутом, уточнивши, що він спілкувався з кирилом.
Цікаво, що Одеська єпархія (яка нібито прийняла зміни та перестала поминати кирила) не відповіла. Не відповіли також Харківська та Миколаївська. До Херсонської єпархії я не зверталася, оскільки їхню зворушливу єдність із російськими окупантами засвідчили недавні фотографії – на святкуванні 9 травня.
Але було б поспішним думати, що весь церковний південь – під впливом МП. Приміром, секретар Вознесенської єпархії (частина Миколаївської області, іноді на території однієї області можуть бути дві-три єпархії) Михайло Кирияк запевнив мене, що всі зміни до статуту були прийняті добре. Що до ПЦУ претензій у місцевого духовенства (а більшість із них уродженці заходу України) немає, і вони вірять у те, що згодом можливий діалог.
Йдемо далі. Балтська єпархія – не Одеса, але близько. Співробітник єпархіального управління Дмитро Мурафа сказав, що саботажників щодо рішень собору не було, всі вони були спокійно прийняті духовенством та вірними. Тож слідкуватимемо, як розвивається ситуація на Одещині. За чутками, на території Успенського монастиря у Південній Пальмірі є резиденція кирила. Інформація неперевірена, але варто детально з’ясувати — чи є вона. Якщо є, то як далі бути у зв’язку із санкціями? Зрештою, можна там поселити біженців.
Цікаво відповів на запитання владика Агапіт Могилів-Подільський (його єпархія – це частина Вінницької області). Він запевнив мене, що рішення собору було прийнято добре, навіть відмова поминати кирила – теж добре.
– Розумієте, – сказав єпископ, – ми пояснили людям, що поминати московського патріарха в принципі не обов’язково, Україна запровадила це правило у 70-х, сподіваючись, що комуністи перестануть закривати храми. Але храми все одно закривали, а зараз, у зв’язку з подіями та війною, треба змінюватися. Тим більше, що всі люди бачать: приходять труни з нашими вбитими парафіянами.
Серед інших авторитетних в УПЦ МП/неМП та на Буковині єпископів із різкою критикою кирила виступив Лонгін Жар. Владика Лонгін – організатор будинків дитини, знаний у цьому краю донедавна промосковський пастир. Ще чотири роки тому він фактично зривав мобілізацію, цього разу на проповіді висловив на адресу РПЦ та кирила все, що накипіло за три місяці, фактично звинувативши начальника РПЦ у тому, що в Україні стільки «дитячих могилок та вдів». Слухаючи проповідь, я реально повірила, що кулі, бомби та біженці здатні переродити мислення навіть у людей похилого віку. Владика Лонгін не надто освічений, не вправний у маневрах та технологіях, і було видно, що він цілком щиро делегував РПЦ та кирилу всю провину російської військової машини.
Що стосується заходу України, то тут прогнозована ситуація. Співробітники єпархіальних управлінь Волинської та Володимир-Волинської єпархій сказали, що всі рішення собору були очікувані і з радістю прийняті, що не виникло питань ні у мирян, ні у монашества. При цьому на запитання, а що заважає далі співслужити з ПЦУ, відповіли, що це різні питання, які не можна поєднувати.
Львівська єпархія відповіді не надала, але, наскільки мені відомо, там кирила давно не поминали (у Львові це, до речі, не є безпечним).
Найбільш щирим мені видався один із церковних чиновників Сумщини.
– Звісно, Сумська єпархія прийняла рішення собору, вона заявила про свою позицію та курс ще за кілька днів до собору, але давайте не будемо обманюватися, у нас, на Сумщині, навіть зараз, навіть під нескінченні обстріли, є прихильники моспатріархату. На першій літургії після помісного собору, після літургії в Сумах нас запитували: так ми тепер що — розкольники? І нам доводилося пояснювати. Залишилися священники, віддані Москві, і я гадаю, що саме до них треба застосувати закон про перейменування, вони пишаються своєю приналежністю до МП і, сподіваюся, не заперечуватимуть. Але загалом наш єпископ переконаний, що рішення собору – не імітація. Над визнанням УПЦ МП/неМП зараз серйозно працюють, і церква має майбутнє.
Представники Дніпропетровської єпархії також відповіли, що рішення собору нібито ухвалили, хоча в голову кожному священнику залізти не можуть.
Цікаво, що я додзвонилася до Овруцької єпархії, про проросійські настрої та пропаганду чула з перших вуст. На мої запитання співробітник єпархіального управління (назватися відмовився) поспіхом сказав, що всі прийняли, дякую і поклав слухавку. Не відповіли мені і з Хмельницької єпархії, один із благочинних якої був серйозним агентом російського впливу. У цьому мовчанні є своя щирість, але заявляю, що я й надалі відкрита для думок та інформації.
ДІАЛОГ З ПЦУ, АБО ДО ЧОГО ТУТ РОСІЙСЬКІ НАРАТИВИ?
Думку представника Кременчуцької єпархії Віктора Капертехова я вирішила винести окремо, бо вважаю її вкрай промовистою.
З одного боку, отець Віктор порадував повідомленням про те, що рішення собору у Кременчуцькій єпархії було прийнято добре, оскільки всі хотіли юридичного обґрунтування відходу. Зі слів священника, і чернецтво відомого Козельщанського монастиря, і духовенство прийняли всі рішення собору. Але водночас на репліку, що раді вашій проукраїнськості, зазначив, що ми не проукраїнські, ми – прохристові, наголосивши, що політика в церкві неприпустима. На заперечення, що церква має виховувати людей у любові до свого народу, уточнив, що вони виховують людей у любові один до одного, а довкола тебе і є твій народ.
Нібито правильно. І по-пастирському. Але порівняйте дві правоти. ПЦУ, яка просить вносити до своїх поминань усіх знайомих солдатів і молиться за Перемогу України, і такого ось аморфного як для війни «у любові один до одного». Але якщо це крок від москви, нехай навіть у такому ущербному вигляді, ми можемо його тільки вітати.
Для мене одним із маркерів щирості прийняття рішень собору є все-таки курс на діалог із ПЦУ та кроки назустріч Вселенському православ’ю. Зроблю застереження: ні я, ні мої друзі з парафіян та кліру ПЦУ не мріють, принаймні зараз, про жодне об’єднання з УПЦ МП/неМП. Про діалог – так, про об’єднання – ні. Доки вони не пройшли свій шлях усвідомлення, не покаялися у колаборантстві та співпраці зі спецслужбами, особисто я не готова відчиняти двері для цілої конфесії. Пардон, їхнє усвідомлення провини у вигляді роботи одночасно на дві розвідки – російську і нашу – щирим покаянням не вважаю. Їхня зміна курсу та «воєнного співрозмовника» – добре для безпеки країни, але не надто близько до чистого християнства.
ПЦУ вистраждала свою незалежність, зокрема від держави, і вона заслужила право не мати серед духовенства подвійних агентів. Втім, як засвідчили мої бесіди, УПЦ МП/неМП в особі більшості архієреїв навіть до діалогу не прагне. За цей час, за моїми даними, таких спроб не було.
Вражає, але їм легше бути в ізоляції, ніж тримати курс на мир із ПЦУ та з Вселенським патріархатом. На жаль, на їхніх ресурсах, як і раніше, панує і культивується російський наратив, що священство ПЦУ недовисвячене, дефіцит, так би мовити, благодаті, тому якщо вони недосвященники, то їх треба заново зробити священниками, тобто перерукопокласти.
– Ви вважаєте, що Вселенський патріархат і соборний розум матері Церкви слабші у своїх рішеннях, ніж ви? – запитала я в одного зі своїх співрозмовників.
– Ні, але я семінарію (УПЦ МП) закінчував, – відповів він.
Ось так, вдумливий, начебто і авторитетний священник переконаний, що заборона, яку приймала щодо митрополита Філарета РПЦ (де процвітав гомосексуалізм) під тиском КДБ, має більшу канонічну силу, ніж дароване українським архієреям та духовенству прощення Вселенського патріарха. І це незважаючи на те, що в грамоті Олексія II, якою оперували на соборі УПЦ МП як джерелом своєї незалежності (нібито у нас теж є свого роду «томос»), сказано, що їм даровано самостійність, що митрополит Філарет є Предстоятелем УПЦ.
Дехто із цих священників – жертви власної пропаганди. Дехто – свідомі автори, які поширюють цю пропаганду. Ресурси, контрольовані моспатріархатом, роблять прогнози, що діалог неможливий, оскільки ПЦУ ніколи не виконає умов УПЦ, а щоб зняти їх, потрібно зібрати новий Собор УПЦ та перерукопокласти всіх. І пророкують УПЦ МП шлях «сповідництва, стояння у православній вірі». А ПЦУ – шлях «угодовництва з політикою держави у сфері ЛГБТ, гендеру та інших псевдоцінностей».
Але хороша новина полягає в тому, що реальний сектор (просте духовенство та частина єпископів) не проти контактів із ПЦУ. Тобто діалог знизу можливий. А як йому допомогти? Не буду оригінальною. Потрібно закрити рішенням РНБО ресурси, контрольовані одним олігархом-дияконом. Не буде пуття, якщо ми триматимемо джерела цієї брехні відкритими. І треба запустити судові процеси над колаборантами у рясах. Можливо, рівність перед законом прочистить мізки незіпсованому священству і дасть зрозуміти, що правда простіша та зрозуміліша, ніж законництво, продиктоване московськими науковими кураторами, і змусить прийняти той факт, що, виховуючи у людей любов до ближнього, потрібно, не в останню чергу, побачити ближнього у своїх побратимах із ПЦУ?
Лана Самохвалова, Київ
