Автор: Священник Православної Церкви України Андрій Дудченко.
Власне, зараз перед УПЦ (-МП) очевидними є два варіанти розвитку подій:
1) Трактувати те, що відбувається, як повну самостійність, дійсну незалежність від Московського Патріархату, тобто фактичну автокефалію.
Послуговуючись мовою, яку прийнято впродовж десятиліть виживати в самій УПЦ, таке положення є нічим іншим як РОЗКОЛОМ.
Я не бачу в цьому на даному етапі нічого поганого, навпаки! Це неминучий етап дорослішання. З курсу Історії помісних Церков, яку мені свого часу викладали в Київській духовній академії УПЦ МП за московським підручником, я зрозумів одне: всі Автокефальні Церкви починали з самопроголошення автокефалії та певний час були не визнаними. Але ця боротьба за автокефалію оцінювалася як позитивний процес. За винятком України, де боротьбу за автокефалію Церкви москва оцінювала і оцінює вкрай негативно.
2) Продовжувати бути частиною Московського Патріархату, тільки всіляко мімікрувати і приховувати цю залежність від українського суспільства.
Це шлях брехні. Сподіваюсь, УПЦ під головуванням митрополита Онуфрія не піде цим шляхом. Хоча для певної частини єпископату та “діячів” в УПЦ такий варіант дуже спокусливий. Брехлива поведінка МП – це не баг, а фіча. На жаль.
Тобто, повторюся, два очевидні шляхи:
1) розкол;
2) продовжувати завуальовано бути частиною МП.
Але є й третій шлях:
3) визнати рішення Синоду Матері-Церкви Вселенського Патріархату від 11.10.2018 року, яким в межах України було відновлено Київську Митрополію Константинополя.
Тоді потрібно відновити євхаристійне спілкування з Вселенським Патріархом та всіма іншими Помісними Церквами, з якими спілкування розірвала Москва через визнання ПЦУ.
І після цього звертатися до Вселенського Патріарха з проханням допомогти знайти шляхи виходу із складної канонічної ситуації.
Паралельно з цим розпочати діалог з ПЦУ, тільки справжній діалог, а не мовою ультиматумів.
