Те, що в Україні не повинно бути російської церкви, не викликає вже жодних сумнівів. Ця псевдорелігійна організація є одним із головних провідників ідеології так званого «русского мира», яку несе в Україну повномасштабне вторгнення військ РФ.
Однак постають питання: в який спосіб можна «випиляти» з України Московський патріархат та його філію, так звану «УПЦ МП»? Чи потрібні для цього державні заборони й силові рішення? Що надалі робити з громадами МП? Чи варто приймати їх у лоно Помісної Православної церкви України разом із пастирями-колаборантами? Чого чекали від синоду 12 травня та що буде після нього?
«Новинарня» поспілкувалася на ці тему з депутатами, які просувають заборону «УПЦ МП», священнослужителями і поінформованими експертами та спробувала зробити деякі висновки.
Матчастина: рахуємо парафії і переходи
Утворення Православної церкви України (зокрема і з частини «УПЦ МП») та отримання томосу про автокефалію у січні 2019 року не вирішило проблему «п’ятої колони». Ця філія Російської православної церкви залишилася в тілі України.
Як чисельно співвідносяться між собою ПЦУ і РПЦвУ та з якою інтенсивністю відбуваються переходи парафій останньої в лоно Православної церкви України?
Чіткої відповіді на це питання немає, оскільки часто перехід громади до ПЦУ, про який повідомляють у місцевій пресі, є декларацією про намір, а не завершеною юридичною дією. У 2019-му Андрій Юраш (нині – посол України у Ватикані, а тоді – керівник держкомітету у справах релігій) зазначав в інтерв’ю ВВС, що «офіційних даних щодо переліку парафій, які перейшли до ПЦУ, немає (…) всі відстежують загальні тенденції та приблизну кількість».
Духовний Фронт України запустив інтерактивну карту переходів громад до ПЦУ. На мапу нанесено парафії, які проголосували за приєднання до ПЦУ після повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Зараз на неї нанесено понад 210 парафій.
Митрополит Київський і всієї України Епіфаній у квітні 2021 року в інтерв’ю «Радіо Свобода» розповідав, що до ПЦУ приєдналося близько 700 парафій.
«І ми маємо сотні позовів, спорів, які розглядаються в різних судових інстанціях», – сказав він.
Загалом парафій у ПЦУ до «великої війни» було понад 7 тисяч. Тоді як так звана «УПЦ МП» раніше заявляла про контроль над 12,3 тис. громадами.
Водночас, за опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, станом на липень 2021 року, серед православних України:
- більшість – 58% – вважають себе належними до Православної церкви України, і цей показник зріс порівняно з червнем 2020 року на 10%;
- вважають себе належними до Української православної церкви Московського патріархату – 25% (проти 21,5% у червні 2020 року).
Як збільшилася кількість переходів до ПЦУ за два з половиною місяці повномасштабної війни з Росією?
Архієрей Православної церкви України, архієпископ Чернігівський і Ніжинський, речниц Синоду Євстратій (Зоря) у розмові з «Новинарнею» повідомив, що таких переходів було «понад сотню».
Релігійний експерт та теолог із середовища ПЦУ Олександр Єфременко називає конкретнішу цифру – 156.
За його словами, на даний час відомо про 156 громад Московського патріархату, які на рівні зборів громади виявили бажання перейти до ПЦУ. Ще близько 70-80 громад вийшли з МП, але не поспішають приєднуватися до ПЦУ. Вони проголосували за вихід, але їхня конфесійно-адміністративна приналежність залишилася невизначеною.
«В ЦІЛОМУ, ЯКЩО ЗА ТРИ РОКИ ПЕРЕХІД ЗДІЙСНИЛИ 600-700 ПАРАФІЙ, А ЗА ДВА МІСЯЦІ ВІЙНИ – 156, ТО МОЖНА ГОВОРИТИ, ЩО ДИНАМІКА ПОКРАЩИЛАСЯ», – КАЖЕ ЄФРЕМЕНКО.
При цьому експерт наголошує, що «загальну кількість московських парафій можна назвати лише наближено».
І на це є свої причини. «Є громади, які не мають статутів. Вони існують без юридичної реєстрації в державних органах. Також є громади, які існують лише на папері, тобто вони не мають храму, культових споруд або просто не функціонують. Крім того, важливою є кількість людей, які ходять до храму, тобто підтримка церкви з боку конкретної громади. УПЦ МП може мати парафію, яка нараховує десять осіб, а поруч буде громада ПЦУ, де нараховується кілька сотень парафіян», – зауважує Єфременко.
Владика Євстратій також закликає не вважає сотню або більше переходів до ПЦУ «малою» цифрою. «Це не аргумент, що їх небагато». Бо, по-перше, і до війни переходам до ПЦУ керівництво московської церкви чинило всі можливі та неможливі перешкоди.
Зоря наводить як приклад історію парафії села Крути на Чернігівщині – «того самого, легендарного» – де спеціально привезені з Києва «тітушки» тричі зривали збори парафіян, які збиралися проголосувати за перехід до ПЦУ.
Та й з юридичної точки зору процес переходу «не скорий», наголошує Зоря. І, за його словами, не варто форсувати події так, як це зробив голова Київської ОВА Олександр Павлюк, підписавши у квітні розпорядження про перехід трьох релігійних громад області до ПЦУ. Перехід, за словами Євстратія, здійснюється по лінії Мін’юсту, а не вольовим рішенням військової адміністрації. Навіть в умовах воєнного стану.
Та в будь-якому разі процес триватиме. І, напевно, закон про заборону «УПЦ МП» – в разі його ухвалення – пришвидшить «перетікання» парафій до Помісної церкви.
Хоча із законом також не все просто.
Заборона «УПЦ МП»? Дайте дві!
Станом на зараз у Верховній Раді лежать два законопроєкти про заборону російської церкви в Україні.
Перший був зареєстрований 22 березня Оксаною Савчук – депутаткою-мажоритарницею від партії ВО «Свобода». Її документ за номером 7204 має назву «Про заборону московського патріархату на території України».
За кілька днів, 26 березня, з’явився альтернативний проєкт закону, №7213 – від групи депутатів, що входять до фракції «Голос», зокрема, від Інни Совсун.
Цей документ має довгу назву, але суть його теж полягає в забороні церкви Московського патріархату в Україні. За змістом він гранично короткий. Якщо не враховувати прикінцевих положень та преамбули, текст складається з одного речення. В цьому реченні – заборона діяльності релігійних організацій, центр управління яких знаходиться у країні-агресорі.
У прикінцевих положеннях ідеться про завдання для Кабміну: у місячний термін з дня ухвалення закону «здійснити необхідні заходи щодо розпорядження об’єктами нерухомого майна і рухомих речей», які належали забороненим релігійним організаціям.
Натомість «свободівський» законопроєкт №7204 дещо ширший і складається з п’яти статей.
Перша декларує заборону в Україні діяльності Московського патріархату як частини РПЦ та говорить про те, що все майно найвищих керівних органів РПЦ в Україні націоналізується упродовж 48 годин після вступу закону в силу.
Надалі законопроєкт передбачає, що релігійні громади «УПЦ МП» можуть змінити підлеглість та перейти до складу ПЦУ, якщо матимуть таке бажання. При цьому церковне майно залишається в управлінні місцевих громад. На остаточне рішення «московським» парафіям законопроєкт відводить 14 днів. Якщо ж вони відмовляться це робити, їхнє майно вилучається на користь територіальних громад, а діяльність – припиняється.
Окрема стаття торкається долі Києво-Печерської, Почаївської, Святогірської лавр та «інших архітектурних пам’яток державного значення». Якщо вони перебували у володінні або тимчасовій оренді «УПЦ МП», їхнє майно повертається у державну власність.
Такж законопроєктом визначено, що під час зміни підлеглості релігійних громад СБУ перевіряє можливих причетних на предмет співпраці з ворогом та за потреби притягає винних до кримінальної відповідальності.
У коментарі «Новинарні» Інна Совсун пояснила, що в законопроєкті №7213 недарма відсутні згадки про Росію: «Ми забороняємо діяльність не самої Російської православної церкви, а будь-яких релігійних організацій, які підпорядковані або знаходяться в країні-агресорі. Ми не вказуємо РПЦ свідомо, бо вказування назви саме по собі викличе ще одну дискусію».
В цьому контексті депутатка згадує закон №2662 про перейменування московської церкви. Нагадаємо, він був прийнятий ще у 2018-му, на хвилі створення ПЦУ, і передбачав, щоб замість туманного «Українська православна церква (Московського патріархату)» застосовувалося чітке та недзвозначне «Російська православна церква». Проте «УПЦ МП» заблокувала його в сумнозвісному Окружному адміністративному суді Києва.
Натомість Оксана Савчук виступає за більш чіткі дефініції.
«Якщо ми ліквідовуємо „УПЦ МП“, то на підставі чого ми це робимо? В першу чергу, на підставі того, що це є церква з центром у Москві, яка веде в тому числі й ідеологічну війну, і зараз, коли ми маємо повномасштабну війну і закон про колаборантів, ми не можемо дозволити собі, аби колаборація з ворогом тривала», – пояснює свою пропозицію «свободівка».
Дещо різним є підхід депутатів й щодо алгоритму дій із майном громад «УПЦ МП».
«Після того, як закон буде проголосовано, на основі підзаконних актів може відбуватися передача майна, – каже Савчук. – Є два варіанти. Перший: ми пропонуємо парафії відмовитися від прямого підпорядкування Москві. Якщо парафія цього не хоче, тоді – варіант другий: її майно буде забране на користь територіальної громади, яка вибере собі нового отця, і він почне служити в парафіяльній церкві».
У Інни Совсун – інша послідовність дій. Спочатку – анулювання прав власності московської церкви на майно, а вже потім – дослідження настроїв релігійної громади.
«У законопроєкті є перехідні положення, де сказано, що впродовж місяця Кабмін має вжити дії для припинення прав власності, оренди на майно тощо. Тобто це означає, що на момент прийняття закону релігійні громади як юрособи перестають існувати. Вони не матимуть рахунків у банках, не зможуть розпоряджатися коштами тощо. А далі громади приймають рішення, чи то вони саморозпускаються, чи то переходять до ПЦУ», – говорить представниця «Голосу».
Натомість Олександр Єфременко зазначає: «В українських реаліях буде важко застосувати колективну відповідальність. Ми не можемо всю „УПЦ МП“ як релігійне об’єднання просто заборонити законодавчо. Натомість можемо заборонити ідеологію „русского міра“ як ворожу до України, криміналізувати підтримку та поширення цієї ідеології, визначити організації, в тому числі і „УПЦ МП“, що пропагують її, і тоді скасувати деякі пільги та привілеї. Наприклад, встановити плату за комунальні послуги на загальних засадах без жодних знижок, субсидій чи відстрочок. Можемо унеможливити для „УПЦ МП“ як релігійного об’єднання, керівний центр якого перебуває в країні-агресорці, користування культовими спорудами, що знаходяться в державній власності та мають історично-культурне значення».
Крім того, слід враховувати, що церква в цілому не є юридичною особою. В цьому її відмінність від, приміром, політичної партії, котра набуває статусу юрособи в момент реєстрації і може бути заборонена згодом.
Православна церква України також не є юридичною особою, але такий статус мають її керівні органи.
В «УПЦ МП» юрособами виступають окремі парафії. Виходить, що по кожній із них треба ухвалювати окрему заборону.
Тож навіть якщо один із двох законопроєктів буде проголосований, він згодом навряд чи пройде горнило Конституційного Суду. Бо «такі формулювання можуть бути визнані юридично нікчемними. Також вони не будуть працювати так само, як не працює закон про примусове перейменування „УПЦ МП“, – вважає Єфременко.
Відповідно, юридично безпорадні і рішення місцевої влади (як-то в Конотопі чи Броварах) про заборону московської церкви у відповідних територіальних громадах.
Почати хоча б із санкцій
Попри недоліки законодавчих ініціатив, все ж не слід відмовлятися від ідеї про заборону філії церкви РФ – країни-агресора. Владика Євстратій, приміром, цілком підтримує таке прагнення народних депутатів.
«Моя позиція в тому, що держава в такий же спосіб, в який вона захищає свою територію, інформаційний простір, економіку, транспортне сполучення абощо, має
ЗАХИСТИТИ ВІД РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ І РЕЛІГІЙНИЙ ПРОСТІР.
Кремль та путінська влада не повинні використовувати церкву як інструмент гібридної війни, а те, що вона є таким інструментом, засвідчують самі священнослужителі РПЦ», – говорить Зоря.
Водночас архієпископ дивується, чому на очільників РПЦ досі не накладені санкції. Ані всередині України, ані за її межами.
«Не тільки РНБО мала б винести рішення щодо санкцій, а й наші міжнародні партнери – так само, як вони накладають санкції на російських олігархів. [Патріарх РПЦ Кирил] Гундяєв, митрополит Іларіон та інші – ті, хто спричинився до поширення руского міру, який є базою для путінського вторгнення в Україну, – вони хоч і мають церковний сан, насправді є частиною російської державної машини», – переконаний Зоря.
Питання про санкції – слушне, тим більше, що Московський патріархат в Україні вибудовує свій захист якраз на тому, що до нього наразі відсутні правові претензії. У юридичному відділі «УПЦ МП» наголошують, що правоохоронні органи не заявляли про підозри щодо зазіхань цією церквою на національну безпеку, суверенітет і територіальну цілісність України.
В «УПЦ МП» також заявляють, що «митрополит (…) Онуфрій закликав усіх вірних захищати нашу державу і боронити її територіальну цілісність та суверенітет, і віруючі нашої Церкви стали на захист країни, а релігійні громади почали надавати гуманітарну допомогу армії, переселенцям та усім нужденним».
Водночас не зрозуміло, як поєднати це з позицією зверхника Московського патріархату Володимира Гундяєва (він же – патріарх РПЦ Кирил), котрий благословив російське військо на війну з Україною і є неприхованим прибічником агресії РФ.
Таку оцінку позиції глави РПЦ дає зокрема Папа Римський Франциск. «Я розмовляв з Кирилом 40 хвилин через Zoom. Перші 20 хвилин з картою в руках він перераховував мені всі виправдання війни», – розповів нещодавно понтифік в інтерв’ю виданню Corriere della Sera.
Сам Папа, до слова, має доволі специфічне бачення подій в Україні, проте він скасував зустріч з Кирилом, заплановану на 14 червня. «Патріарх не може перетворюватися на прислужника Путіна», – резюмував Франциск.
Натомість один із найвпливовіших архієреїв «УПЦ МП», намісник Києво-Печерської лаври та вікарій Київської митрополії Павло (Лебідь) демонструє прямо протилежну активність.
«Сьогодні митрополит Павло (Лебідь) вигнав із Києво-Печерської Лаври ієромонаха Симона (Новікова) за те, що він під час богослужіння не згадав ім’я патріарха Кіріла (Гундяєва). Відомо, що братія Лаври ще на початку війни пропонувала не згадувати за богослужіннями в Лаврі ім’я патріарха, однак намісник Лаври владика Павло категорично відмовився це робити і принципово настояв на тому, щоб поминати Кіріла як „великого Господина і Отця“, – повідомив 2 травня отець Петро Семащук, котрий досі належить до Московського патріархату.
Колаборанти проти державників
Існування таких священників, як Семащук, слугує ілюстрацією до слів Олександра Єфременка про те, що «УПЦ МП» тепер доволі неоднорідна за своїми настроями, ставленням до Росії і російсько-української війни.
«Тут треба чітко відрізняти позицію єпископів Московського патріархату, позицію так званої Київської митрополії „УПЦ МП“ та священиків та місцях. Якщо митрополія та єпископи часто мають тривалі та взаємовигідні відносини з Московською патріархією, то священники в більшості випадків не мають такого зв’язку. Далеко не всі священники є русофілами та українофобами.
Є ТАМ І ЛЮДИ З НОРМАЛЬНОЮ ДЕРЖАВНИЦЬКОЮ ПОЗИЦІЄЮ, ПРОСТО ЇХНІЙ ГОЛОС НЕ ЧУТНО.
За свою позицію вони можуть бути покарані, і такі випадки вже є. Керівництво Московського патріархату придушує будь-які здорові прояви в їхньому середовищі», – розповідає релігійний експерт.
Але на іншому кінці шкали «нормальної державної позиції» – люди, які її не мають, а мають натомість ненависть до України. Серед останніх – московський піп Олександр Бонар із села Катюжанка Вишгородського району на Київщині, про якого пише громадський та церковний активіст Андрій Ковальов, нині ще й пресофіцер 112-ї київської бригади тероборони ЗСУ.
За словами Ковальова, Бонар сам запропонував російським окупантам, аби ті облаштували свою базу в храмі Архистратига Божого Михаїла «УПЦ МП» в окупованій Катюжанці.
«Місцеві мешканці повідомляють, що громадянин Бонар виявився колаборантом, він зустрічав російські окупаційні війська і допомагав їхньому просуванню, а також запропонував російським терористам свій храм і приміщення своєї парафії для розміщення окупантів і облаштування їхнього складу», – зазначає Ковальов.
Там же, в Катюжанці, перед камерами «засвітився» і екснардеп Олег Царьов, обвинувачений у державній зраді. Він заїхав із Росії «на вогник» до Бонара та його російських друзів.
У комантарі «Новинарні» Ковальов наголосив, що колаборантів у рясах треба карати, а паству «УПЦ МП» – рятувати, причому рятувати від себе самих.
«Священнослужителі Московського патріархату проявили себе як колаборанти, а закон про колабораціонізм має бути застосований до всіх громадян України, без огляду на їхній соціальний статус. Багато років ми спостерігали вибіркове правосуддя, яке базується на тому, що священника не можна карати. На Конотопщині є священник, який має чотири судових рішеннях в кримінальних справах, і остання його справа – крадіжка лісу, але він не покараний, тому що і суд, і прокуратура свідомо виводять його з-під відповідальності», – говорить Ковальов.
Він нагадує про безліч кричущих випадків, коли «святі отці УПЦ МП» уникали кримінальної відповідальності. Зокрема це стосується згаданого вище Павла Лебедя.
Водночас це не означає, що зазнавати гонінь мають рядові священники «УПЦ МП» та їхня паства. Але пробачені вони будуть за однієї умови – якщо покаються.
«З канонічної точки зору в усіх священнослужителів та мирян України, і про це чітко вказано в томосі, є тільки одна канонічна православна церква – ПЦУ. А ті, хто зараз перебуває в „УПЦ МП“, є неканонічними. А тому такі священники мають бути покарані церковним судом. З точки зору канонічного права, їхній статус називається „розкольники“, бо вони свідомо йдуть на злочин, відриваючи своїх парафіян від спасіння в лоні ПЦУ», – переконаний Ковальов.
«Тут є також аспект світоглядний та етичний, оскільки МП благословляє війну в Україні, геноцид українців. Як можна залишатися в лоні розкольницької терористичної організації? Залишатися в „УПЦ МП“ означає вчиняти самогубство», – додає Андрій.
«Третій момент – догматичний. „УПЦ МП“ проповідує єресь. Адже православна церква говорить, що спасіння можливе тільки у Христі і з Христом. Москва ж говорить, що спасіння можливе лише в єдності з Москвою, а це і є єресь», – резюмує Ковальов.
Боротися ж із такою єрессю в ХХІ столітті в демократичній країні можна тільки в один спосіб – агітувати громади за перехід у лоно ПЦУ, погоджуються наші коментатори.
Зоря торкається цієї теми в контексті бажаного звільнення від «УПЦ МП» Києво-Печерської лаври. Він вважає, що зробити це треба мирним шляхом, без залучення силових структур. А досягти такої розв’язки можна, працюючи з тією частиною ченців Лаври, які не хочуть приходу «русского мира». Їх у Лаврі, за твердженням Зорі, не бракує.
Про роботу з адекватною частиною «УПЦ МП» говорить і Ковальов. Експерт повертає розмову у річище переходів парафій до ПЦУ: «Переходи громад відбуваються там, де з ними працюють. Одного бажання недостатньо, треба, щоб священники йшли та працювали. Заблудлим душам треба допомагати».
А щодо появи «п’ятої колони» в середовищі Православної церкви України, якою можуть стати «перебіжчики» з МП, то боятися цього не слід, говорить Єфременко.
«Якщо туди підуть відверто деструктивні елементи, церква про це знатиме. Тому об’єднавчий процес повинен бути ще більш потужним та активним, аніж зараз», – підкреслює релігійний експерт.
«Частина домовленостей на рівні олігархів»?
Сам перебіг війни Росії проти українців бачиться «роботою», яка мала б впливати на позицію мирян, духовенства та архієреїв так званої «УПЦ» щодо розриву її єдності з Московським патріархатом.
У зв’язку з цим були оптимісти, які чекали засідання синоду «УПЦ МП» 12 травня та проявів якогось дрейфу церкви «геть від Москви». Зрештою синод відбувся. Але його рішення невтішне.
Андрій Ковальов фактично передбачив (чи знав наперед) результати засідання в Києво-Печерській лаврі.
«У керівництві РПЦ в Україні, як завжди перемогла тупа позиція вірності Кирилу і страху перед Москвою. Ніякого довгоочікуваного так званого „Собору УПЦ Московського патріархату в Україні“ щодо автокефалії не буде, навіть не сподівайтеся», – коментував експерт напередодні в соцмережі.
Священний синод у Лаврі хоч і запевнив, що підтримує захисників України, але не висловив жодного осуду дій патріарха Кирила чи якихось намірів вийти з-під підпорядкування Російської православної церкви. Натомість Онуфрій і компанія заявили про «руйнівну політику» ПЦУ та президента Порошенка. Очільники «УПЦ МП» висловили занепокоєння «непоодинокими випадками розпалення в Україні ворожнечі і розбрату на релігійному ґрунті», зокрема «антицерковними законопроєктами», рішеннями місцевої влади про обмеження діяльності «УПЦ МП», «активізацією захоплення храмів» тощо. Своїм противникам Лавра пригрозила прокуратурою й закликала «втрутитися» президента Зеленського.
Повна цитата із рішення синоду, яка обурила багатьох, звучить так:
«Замість єднання народу у прагненні до перемоги та відновлення мирного життя, в країні розпалюється внутрішній, релігійний фронт. Так, групою народних депутатів України, через надумані та свідомо неправдиві звинувачення, були подані на розгляд до Верховної Ради України законопроєкти про заборону діяльності нашої Церкви.
З сумом констатуємо, що усі ці факти є наслідком помилкової релігійної політики часів президентства Петра Олексійовича Порошенка та руйнівної ідеології так званої Православної Церкви України. Переконані, що саме така діяльність попередньої влади та ПЦУ і стала одним з приводів військового вторгнення в Україну».
При цьому синод ініціював «збори за участю єпископів, священиків, ченців та мирян „УПЦ“ для обговорення проблем церковного життя, що виникли внаслідок війни».
Джерела з середовища «УПЦ МП» на умовах анонімності повідомили, що текст рішень 12 травня був готовий ще напередодні. Їхній зміст означає, що Москва й надалі міцно утримує «УПЦ МП» під контролем.
«…Учора керуючий справами „УПЦ МП“ митрополит Антоній (Паканич) запропонував митрополиту Онуфрію (Березовському) вже готові проєкти рішень, які, власне, рішеннями назвати можна лише умовно, – зазначає Олександр Єфременко. – У проєкті не пропонувалось навіть натяку на можливість розриву адміністративної єдності з російською православною церквою, яка цілковито підтримує війну проти України, а засудження самої війни виглядало кволо, так, нібито духовенство „УПЦ МП“ остерігається прогнівити своїх московських начальників».
«Москва і далі, навіть в умовах війни, фінансує верхівку РПЦ в Україні через певні фінансово-промислові групи, зокрема через компанії олігарха Вадима Новінського.
ТЕ, ЩО ЦЕЙ ПЕРСОНАЖ (НОВІНСЬКИЙ) ДОСІ НЕ СИДИТЬ, – ЦЕ ЧАСТИНА ПОЛІТИЧНИХ ДОМОВЛЕНОСТЕЙ, А ВІН ДАЛІ ВИКОНУЄ ОБОВ’ЯЗКИ КАСИРА РПЦ В УКРАЇНІ.
На жаль, гарантією недоторканності Вадима Владиславовича є один найбагатший олігарх України», – коментує Андрій Ковальов, натякаючи на Ріната Ахметова.
«РПЦ в Україні – це остання надія Москви. Це остання, найбільша структура Путіна в Україні, і Москва ніколи від цієї структури не відмовиться. Єдиний шлях – це вихід „УПЦ“ із Московського патріархату і воз’єднання з ПЦУ. А ті, хто й надалі залишається священиком або адептом московської секти, співвідповідальний за російську агресію і військові злочини Москви в Україні. На їхніх руках – кров вбитих українців», – заявляє політолог і релігієзнавець, який зараз носить однострій ЗСУ.
У свою чергу Олександр Єфременко аналізує внутрішню кухню РПЦвУ: «По-перше, рішення синоду передбачають, за будь-яку ціну, збереження цілісності структури „УПЦ МП“. Для досягнення такої мети рішення, запропоновані Паканичем і прийняті синодом, відтерміновують процес прийняття реальних, основоположних ухвал про подальшу долю „УПЦ МП“ на невизначений термін.
Таке відтермінування з невизначеним строком вирішує другу ціль сьогоднішніх рішень синоду – збереження адміністративної єдності та безумовного підпорядкування „УПЦ МП“ Російській православній церкві».
«Паканичу вдалося переконати членів синоду та митрополита Онуфрія в тому, що саме це рішення є єдиним правильним у нинішніх реаліях.
Здивування викликає той факт, що серед членів синоду не віднайшлось сміливця, який би заперечив таку позицію Антонія і нагадав присутнім синодалам, що не може Українська Церква залишатись у єдності з тим, хто благословив та ідеологічно виправдовує масові вбивства українців, у тому числі й вірян УПЦ МП», – констатує Єфременко.
Що ж, війна триває. Ще багато чого може трапитися. Схоже, «УПЦ МП», відкладаючи рішення про (не)розрив єдності з Москвою, просто вичікує, яка саме сторона переможе. Та на яких територіях.
Можливо, події й закони воєнного часу все-таки прислужаться для того, щоб у середовищі «УПЦ МП» знайшлися сміливці з українським сумлінням.
За матеріалами сайту “Новинарня”. Автор: Наталія Лебідь
