29 грудня відбувся Синод Російської православної Церкви, на якому було прийнято скандальне рішення про створення екзархату на території Александрійського Патріархату (Журнал №100). Як і прогнозувалось, очільником цієї збиткової і, без перебільшення, ганебної структури призначено заступника голови Відділу зовнішньоцерковних відносин РПЦ, архієпископа Єреванського Леоніда (Горбачова), який відтепер носитиме титул митрополита Клінського, Патріаршого екзарха Африки, і керуватиме відразу аж двома єпархіями на африканському континенті (Північно-Африканською та Південно-Африканською), які, за даними того ж синоду, включатиме до свого складу 102 клірики.
Таким чином Московська патріархія зробила ще один фатальний крок і продовжила своє круте піке у безодню самоізоляції. Такий вчинок з боку російських синодалів – це ніщо інше, як помста особисто Александрійському патріарху Феодору ІІ за його визнання автокефалії Православної церкви України про що мною вже відзначалось у попередніх публікаціях.
На той факт, що це саме помста, вказують декілька деталей. Хотів би звернути увагу, що на території інших Помісних Церков, які визнали ПЦУ, Московська патріархія не приймала подібних синодальних рішень про утворення власних структур, а обмежувалась лише заявою про спілкування з тими єрархами, які не визнають ПЦУ. З такими єрархами представники РПЦ проводять спільні богослужіння і всіляко тиражують їх «сенсаційні» провокативні заяви в бік ПЦУ і особисто Вселенського патріарха Варфоломія І.
Логічно, що з такими церковними особистостями було б легше утворити якусь окрему свою структуру десь в Греції чи на Кіпрі, яку б могли б підтримувати російські бізнесмени. Водночас, вона була б хоча б географічно близькою і мала б хоч якесь кадрове забезпечення. Проте цього немає. Натомість в Африці, яка знаходиться на зовсім іншому континенті, Москва утворює цілий екзархат!
Також варто відзначити, що до його складу не входить жоден єпископ Александрійської Церкви, а складається він із сотні кліриків, про яких нічого невідомо. Окремо хотів би підкреслити, що протягом року, коли Москва виношувала цей план, РПЦ не вдалось показати в медійному просторі (як це полюбляє робити російська церковна і світська пропаганда) хоча б одного із цих «африканських захисників православ’я». Та й в самій постанові Синоду про них говориться досить розпливчасто і двозначно.
Так на початку постанови зазначається про продовження надходження «багаточисельних» прохань від кліриків Александрійського Патріархату, без жодної інформації хто ці клірики, з якої єпархії, і де служать. Далі у довідці згадується «частина кліру», яка нібито не погодилась з рішеннями патріарха Феодора ІІ. Таких парафій, за підрахунками очільників Моспатріархату, виявилось «не менше ста», і лише у рішенні вказується, що їх аж 102.
Яким чином вони опинились у лоні РПЦ, мною відзначалось у попередній публікації. Ще раз нагадаю, що для пошуку таких незгодних священників до Африки неодноразово звершував вояж особисто новопризначений глава екзархату архієпископ Леонід та клірики РПЦ Андрєй Новіков та Георгій Максімов, які підкупом перетягували на свою сторону окремих служителів Александрійської Церкви. Як відзначалось раніше, особисто Новіков на своїй сторінці у Фейсбук, описуючи невтішну позицію перекуплених РПЦ місцевих кліриків, відкрив цікаву деталь – в Александрійському патріархаті чітко знають, що мотивацією кліриків-перебіжчиків є виключно фінансова винагорода від РПЦ.
Території, які підпали під «канонічну відповідальність екзархату», обрані теж не випадково. Африка далеко і надто затратна для Москви. Тому РПЦ має намір прив’язати новостворені єпархії до структур Євгенія Прігожина – баз ПВК Вагнера в Африці, що дасть РПЦ доступ до місцевої влади, фінансового потоку та фізичну безпеку.
Утім, це не як не зможе допомогти цій новоутвореній релігійній структурі, яка просто приречена на провал. Адже створена вона з порушенням канонів, які Москва так всіляко відстоює. Проте, якщо іншим канони порушувати – зась, то для РПЦ – це звична справа. Хотів би відзначити, що «прийняття» цих кліриків відбулось без відпускних грамот з боку їх священноначалія, а лише за наявності їх бажання та «поданого прохання». Також доволі цікава деталь, що невідомо, за якою процедурою «громади» цих кліриків увійшли до Московського патріархату. Якщо теж за власного бажання та прохання, тоді ж чому РПЦ виступає проти тих громад, які за власним бажанням вирішили вийти зі складу Московського патріархату і доєднатись до ПЦУ? Таким чином РПЦ вкотре суперечить сама собі і декларованим власним принципам.
Окрім цього, РПЦ незаконно зазіхнула на канонічну територію чужої Церкви, з якою не має жодних історичних коренів. Лише за це Москва підпадає під відповідні канонічні санкції. Яка мета таких завідомо антиканонічних та безглуздих дій РПЦ? Відповідь проста і очевидна – показати, як Патріарху Феодору ІІ, так і всьому православ’ю, що може зробити РПЦ в боротьбі проти Константинополя та ПЦУ.
Водночас, це свідома і навмисна провокація задля поглиблення розколу, чи вірніше його утворення. Адже закономірно, що такі дії не залишаться поза увагою як Александрії, так і всього Вселенського православ’я. Фактично Москва примушує Александрію припинити з нею євхаристійне спілкування. Якщо таке станеться, то наступний Синод знову з «жалем констатує, що розкол посилився» і з цим треба щось робити. Та не потрібно забувати, що розкол «посилюється» через дії Данілового монастиря.
Імовірно, що саме на такий розвиток подій розраховують в РПЦ. Він дасть їм можливість запровадити подібні сценарії і в інших Помісних Церквах. Проте, як мною вже неодноразово зазначалось все це призведе до фатальної поразки Російської Церкви, яка остаточно втратить свої позиції у світовому православ’ї.
Чому ж жертвою цього московського терору став саме Патріарх Феодор ІІ? Відповідь теж доволі очевидна, адже Москва вважала його «своїм» у боротьбі за першість у світовому Православ’ї. Як відомо, Патріарх Феодор ІІ в певний період свого життя служив в Одесі, і упродовж тривалого часу мав теплі стосунки із російськими патріархами. Водночас, займане ним 2-ге місце в диптиху, історичне положення відіграє доволі важливу роль у світовому православ’ї. У Даніловому монастирі розраховували, що заручившись підтримкою Александрії, вона зможе з легкістю перехопити пальму першості. Однак, таким амбітним планам не судилось здійснитись.
Александрія залишилась на боці не Москви, а на боці святих канонів та вікових традицій Православної Церкви. Саме тому Патріарх Феодор ІІ зробив доволі героїчний вчинок. Не побоявшись погроз і шантажу, він визнав Томос про автокефалію ПЦУ, і закріпив це визнання спільним служінням з Вселенським Патріархом Варфоломієм І та предстоятелем Української Церкви митрополитом Епіфанієм улітку року, що минає.
Такий сміливий вчинок завдав болючого удару по репутації Москви, від чого вона і пішла на такі деструктивні кроки, чим вкотре виставляє себе на посміховисько, і власноручно закопує залишки власного авторитету.
