Тема зовнішнього втручання – коник російської влади. Про нього говорять чиновники практично всіх рівнів, звинувачення на адресу «колективного Заходу» доведені до автоматизму. Але для боротьби з такою навалою західних ворогів нинішнім кремлівським ідеологам сучасності вже не досить. Потрібен символ із минулого, історична особистість, бажано царського або княжого рівня, завдяки якій можна виправдати сьогоднішню політику. 800-річний ювілей Алєксандра Нєвского – чудовий привід, і російський полководець відразу ж у перших рядках повідомлень і сюжетів на провладних телеканалах.
Проєкт «Настоящее время», створений Радіо Свобода у співпраці з «Голосом Америки» не раз звертався до теми російської державної політики пам’яті, але, каже ведучий програми Андрій Черкасов, мабуть, уперше він говорить про події багатовікової давнини, які використовуються для пропаганди наших днів.
Як глибоко Кремль готовий іти в історію, щоб підтримувати в суспільстві атмосферу «ворог біля воріт»? Про це ведучий говорить із російським істориком, професором Європейського університету Санкт-Петербурга Іваном Куріллою.
– Зараз відзначається кругла дата навколо Алєксандра Нєвского. В історії нашої країни (Росії – ред.) було багато видатних особистостей, проте навколо Невського формується якийсь культ. Для чого?
– Ну, він не зараз, звичайно, почався. Його, якщо говорити тільки про останні десятиліття, це активно спочатку просувала Російська православна церква.
Алєксандр Нєвскій – дуже зручна фігура. Про нього дуже мало відомо насправді. Тобто дуже багато з того, що ми, здається, про нього знаємо, насправді придумано більш пізніми істориками, домисли. І ось у цьому сенсі його дуже легко використовувати як символ. Тобто ось що ти про нього сказав – те і було. Або що про нього сказали попередні історики, починаючи з Карамзіна, – ось те ми про нього і знаємо.
І його основна роль, чи що, цієї фігури – тобто не історичної особистості, а ось того символу, який із нього роблять, – була в тому, що він воював із Заходом і намагався дружити зі Сходом.
Олександр Невський – це ось той самий, зараз він уже виглядає як людина, яка дружила з Китаєм і воювала з НАТО. Ну, загалом, ось приблизно так.
– Тобто це – якась сакральна постать, символ нинішньої політики російської влади. А для тих, хто ставить незручні питання щодо його «дружби зі Сходом», як ви сказали, – починаються проблеми?
– Ну, проблеми я бачив, як на мене, такі, великі проблеми, рівня виклику на бесіду до слідчого, у людини, яка порівняла Алєксандра Нєвского з Власовим (радянський генерал часів Другої світової війни, росіянин Андрій Власов перейшов на бік нацистської Німеччини і очолив так звану «Російську визвольну армію» в лавах нацистів – ред). І тут не дуже зрозуміло: його викликали за Нєвского чи за Власова? Тому що ось Власов-то точно – в центрі уваги влади, бо це дійсно історія Другої світової війни, це той набір історичних фактів і подій, за якими держава стежить уже досить давно.
– Чому «Велика Вітчизняна війна» (частина Другої світової війни після нападу нацистських військ на СССР – ред.) так активно використовується в російській державній пропаганді протягом усіх останніх років і чому, як зараз бачимо, цього вже стає мало, якщо згадують про «руських» князів настільки далеких часів?
– Як мені видається: чому війна виявилася таким важливим елементом сучасної пропаганди? Бо війна надає досить просту, однозначно зрозумілу символічну мову. Тобто ось: є вороги, є зрадники, є герої. Є наші, є чужі, вороги, які на нас нападають. Ось простою такою мовою минулого. І, мабуть, цієї мови вже не вистачає. Тому що за всього трагізму і величі Другої світової війни все-таки набір символів, які вона залишила, обмежений, кінцевий. І мабуть, для того, щоб усі відтінки сучасної політичної ситуації висловити, його вже не вистачає. І ось з’являється, напевно, бажання знайти ще якусь політичну фігуру в минулому.
Що спільного тут – між використанням Алєксандра Нєвского і використанням Другої світової війни, – те, що і там, і тут потрібен однозначно зрозумілий символ. Щоб усе зчитували, ось умовно, населення, народ, – зчитували однаково те, що хоче сказати влада, те, що хоче сказати пропагандист.
– Ми взагалі спостерігаємо таку ре-«совєтизацію» суспільства. Останні соцопитування, проведені «Левада-центром» (у Росії – ред.), показують зростання популярності Сталіна, звучать пропозиції відкривати в країні «Сталін-центри». У Москві проводилося опитування про повернення пам’ятника Дзержинському на Луб’янці (цей пам’ятник, демонтований 1991 року, стояв там біля будівлі колишнього КГБ СССР, нині ФСБ Росії – ред.), хоча там також фігурував і Олександр Невський. Це що, такий радянський реваншизм?
– Закінчилося все тим, що Собянін (мер Москви Сєргєй Собянін – ред.) уже швидко скасував це опитування, тому що загалом виявилося, що голосування і за того, і за іншого йдуть дуже поруч, близько і розколюють основну, консервативну базу підтримки, власне, нинішньої влади. Бо виявилося, що ця база ділиться дуже чітко на «радянських людей», які Дзержинського і умовного Сталіна можуть підтримати, і на «православних» людей, які підтримають Олександра Невського, але при цьому до Сталіна ставляться дуже погано.
Для Кремля мені видається фігура Сталіна навіть небезпечною. Його радше використовують як опудало для лібералів, щоб ось ліберали, не дай Боже там, не проголосували за комуністів в «розумному голосуванні».
Ось зараз це активна тема. Але при цьому самі вони Сталіна не надто люблять усі.
– Проте суспільство весь час лякають потенційним воєнним конфліктом. Пропаганда вбиває в голови, що весь світ проти Росії, що всі постали проти нашої країни (Росії – ред.), просто як у період Холодної війни.
– Я взагалі скажу, що мені здається, що відмінність сьогоднішньої пропаганди, останніх років, від того, що було пропагандою в двадцятому столітті, – що напередодні війни, чи що навіть там в умовно-брежнєвську епоху, – полягає в тому, що нинішнє покоління політиків – і пропагандистів, звичайно, але і політиків, які за це все відповідають, – воно насправді великої війни не боїться.
Тобто воно звикло, воно виросло з уявленням про те, що, мабуть, ядерна зброя дає в цьому сенсі гарантію від повторення великої війни. А раз так, то і історію, і, загалом, загрозу війни можна цілком використовувати в пропагандистських, політичних цілях, і перш за все – у внутрішньополітичних.
Джерело: Радіо Свобода.
