12 липня на сайті Президента Російської Федерації було опубліковано статтю самого очільника Кремля Владіміра Путіна під назвою «Об историческом единстве русских и украинцев».
Стаття доволі велика за обсягом і містить багато спірних, а подекуди відверто неправдивих, чи навіть перекручених історичних моментів. Коментарі до кожного з них можуть поміститись у декількох томах. Проте така робота є лише даремною тратою часу. Адже в самій публікації немає нічого нового. Фактично це все та ж російська пропаганда та російський історичний фальсифікат, яким Москва годує увесь світ вже не одне століття.
У ній знову меседжі про «єдиний народ», про історичні корені, спільне минуле, тощо. Не зрозуміло навіщо Путіну було знову повторювати все те, що вже давно переливається із пустого в порожнє на російських пропагандистських помийках. Імовірно, «духовниє скрепи» в особі Гундяєва та рупори-пропагандисти а-ля Кисельова, Соловйова і Скабєєвої не справляються з поставленими завданнями, тому їх начальнику довелось особисто взятись за промивання мізків соціуму. Утім з огляду на величезну зайнятість самого російського державного лідера, виникає сумнів, що сама стаття написана ним особисто.
Проте не варто заглиблюватись над питанням авторства цієї чергової порції історичного фальсифікату. Зі змісту стає очевидним, що її автор укладаючи історичну частину, як кажуть в самій Росії «нє сільна-то і замарачівался», а лише взяв і вкотре повторив усіх своїх попередників. Такі собі «стариє пєсні о главном».
Вся суть цієї розвідки зводиться до того, що України, як такої ніколи, фактично, не існувало, а як висловився сам автор, сучасна Україна «целиком и полностью детище советской эпохи», яка на його переконання «создавалась за счёт исторической России».
Що ж тоді існувало? Існував лише все той же «єдіний народ», який складався із «русских, белорусов, украинцев», які своєю чергою є «наследники Древней Руси». Вони ж були об’єднані «одним языком», а після «крещения Руси – и одной православной верой». Саме цим двом фактором автор присвятив найбільшу увагу. Вони, мов червона нитка, проходять через текст усієї публікації.
Далі слідує канва перекручування історичних фактів. Вся суть якої зводиться лише до одного – все належить «русским», яких постійно намагались і намагаються роз’єднати і знищити. До слова самим «русским», а власне за думкою автора нинішнім «росіянам» належать усі права на спадок «Київської Русі». Аргументи, які наводяться, викликають лише обурення, а подекуди навіть і сміх. Адже усі вони подаються однобоко, під кутом російської пропаганди, яка як ми вже сказали повторюється із покоління в покоління.
Невже автор цієї статті не орієнтується у часі? Чи він не розуміє, що у час технічного прогресу, виявлення правдивих історичних фактів, наявних документів, не можливо просто взяти і переписати історію на старий-новий лад. У ХХІ столітті спалити усі бібліотеки, винищити усіх носіїв правдивої історії – не вдасться. Утім зміст цієї статті змушує думати, що автор навмисно намагається змусити усіх бачити історію лише під власним кутом зором, що фактично є спробою позбавити усіх читачів власної національної ідентичності.
Водночас, не зрозумілими є аргументи на користь того, що саме Росії належить спадок Русі. Дивно звучить думка про те, що «История распорядилась так, что центром воссоединения, продолжившим традицию древнерусской государственности, стала Москва». Можливо не історія, а той хто її писав? До того ж не зрозуміло про яку «Московскую Русь» говориться в статті, адже історично такої ніколи і не існувало. Існувало лише Московське князівство, яке згодом стало царством, а пізніше імперією. Яка завдячуючи лише Петру І стала іменуватись «Российской». І фактично від того часу і стала привласнювати собі історію древньої «Русі».
Особливого обурення викликає відверто зневажливе ставлення до самої назви нашої держави «Україна», яку автор у найкращих тонах російської пропаганди називає лише «окраиной», а самих «украинцев» лише як «пограничных служилых людей, обеспечивавших защиту внешних рубежей», прикриваючись при цьому якимись «архивными документами». На самі ж документи не має жодного посилання. Не зрозуміло чому автор не дослідив інші тлумачення цього слова, а вважає лише єдиновірним обраний ним варіант? До слова і цього автор не пояснив.
Відвертим нахабством є присвоєння українських класиків і геніїв таких як Іван Котляревський, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, які лише «обогащали литературный язык» за рахунок «народного». Просто абсурд читати слова про те, що «их произведения являются нашим общим литературным и культурным достоянием. Стихи Тараса Шевченко созданы на украинском языке, а проза – в основном на русском». Невже автор не міг прочитати у творах Шевченка, в яких він виступав за Україну, навряд чи Тарас Григорович пишався б що його твори були б «достоянієм Росії».
Сама ж українська мова взагалі зводиться автором до рівня лише «региональных языковых особенностей, го́воров». Чим автор знову намагається довести, що «української мови, як такої не існувало, і зараз не існує». Знову ж такі заїжджені російські тезиси, яким уже більше років, аніж самому автору.
Особливо обурює і відношення автора до українських героїв, яких він зневажливо називає або «зрадникам» як то гетьмана Івана Мазепу, чи «недобитыми военными преступниками» як то героїв УПА та особисто Степана Бандеру. Також обурення викликає і заперечення голодомору-геноциду, який автор характеризує, як «Общую для нас трагедию коллективизации, голода начала 30-х годов». Дивно, чому автор який «Работая над этой статьёй, основывался не на каких-то секретных архивах, а на открытых документах, которые содержат хорошо известные факты» не згадав так званий «закон про п’ять колосків»?
Не забув автор і церковну складову. Він згадав про те що вихідці із України займали «ведущую роль в церковной жизни». За його словами «Малороссы во многом и созидали большую общую страну, её государственность, культуру, науку. Участвовали в освоении и развитии Урала, Сибири, Кавказа, Дальнего Востока». Утім чомусь автор знову не згадав, що здебільшого це відбувалось примусово і далеко не з благими намірами. Також такі акції супроводжувались різними труднощами, а й навіть утисками і засланнями. Чого варто лише історія митрополита Арсенія Мацієвича, якого навіжена Катерина ІІ посадила до темниці і тримала в нелюдських умовах, у холоді та голоді.
Не забув і про сучасний стан, сказавши, що «светские власти грубо вмешались в церковную жизнь и довели дело до раскола, до захвата храмов, избиения священников и монахов. Даже широкая автономия Украинской православной церкви при сохранении духовного единства с Московским патриархатом их категорически не устраивает». Сама ж автономія на думку автора є «зримым, многовековым символом нашего родства». Утім як цей символ утворився, і як Українська Церква, через грубе втручання свого часу московських царів опинилась в цій єдності, автор теж не пояснив.
Далі у статті подаються роздуми автора щодо сучасного стану україно-російських відносин, і акцентується увага на якомусь таємному плані «анти-Россия». Утім читати усе це не має сенсу, адже по-суті усе це, як ми вже зазначали, повтор всього того що вже було писано і переписано. Тому усім, хто захоче ознайомитись із цим «недошедевром» буде актуальною порада професора Преображенского: «Боже вас сохрани – не читайте до обеда советских газет».
