Неділя, 25 Липня, 2021
Бiльше

    Історична амнезія та лицемірство Путіна: Стаття про “одін народ” вражає хіба засиллям конспірології та пропаганди

    Чергову пропагандистську мантру, пронизану вигадками, маніпуляціями, конспірологією та лицемір’ям, продекламував президент Російської Федерації Владімір Путін. Стаття кремлівського вождя, що оприлюднена на сайті глави РФ, вражає проявами історичної амнезії, яка, в цілому, давно характеризує всію російську пропаганду.

    Варто відзначити саму назву путінської публікації. Формулювання “Про історичну єдність руських та українців” (“Об историческом единстве русских и украинцев” – рос.) містить досить вагомий вказівник на те, що українці і русини – це дійсно один і той самий народ. Однак, до чого тут росіяни і московська держава? А відповідь на це питання віднаходиться у процесі прочитання – у Кремлі продовжують нахабно приписувати історію Русі московській державності та росіянам.

    У статі російський лідер розвиває тезис, котрий був озвучений ним під час нещодавньої “прямої лінії”, що росіяни та українці – один народ. При цьому, він завбачливо забув пригадати дійсно криваві і трагічні сторінки історії, коли московити – предки сучасних росіян – поводили себе аж ніяк не як брати.

    Втім, такій забудькуватості дивуватись не варто. В сучасній Росії історія давно перестала бути наукою, а перейшла у сферу надання Кремлю платних послуг інтимного характеру. Перелік таких послуг встановлює мешканець головного московського кабінету, а історія слухняно має “гнутись” у той бік, куди дивиться Владімір Путін.

    Тож зупинимось на окремих фрагментах феєричної проповіді від Путіна.

    На початку статті Путін вказує, що прірва, яка виникла між Україною та Росією є наслідком не лише “наших спільних помилок”, а й результатом втручання зовнішніх сил, які, нібито, завжди намагались підірвати “нашу єдність”. Про ці “зовнішні сили” ми ще не раз згадаємо у даній публікації.

    Перший же аргумент, наведений Владіміром Владіміровічем, вражає безграмотністю і має чимало ознак з маніпуляціями.

    “Слов’янські та інші племена на просторі від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її древньоруською)”, – пише Путін.

    Нагадаємо, давньоруські землі користувались у діловодстві й літописанні церковнослов’янською мовою Кирила і Мефодія, яка була солунським діалектом староболгарської мови. До слова, так писали і в Моравії – частині сучасної Чехії. Чому Путін не пише, що росіяни і чехи один народ – вже інше питання. Але, слідуючи з такої логіки, можна стверджувати, що італійці, французи, англійці і німці тієї ж доби “були одним народом”, тому що у діловодстві користувались латиною.

    Далі Путін згадав монголо-татрську навалу. “Після руйнівної навали Батия, Північно-Східна Русь потрапила у залежність від Орди, але зберегла обмежений суверенітет. Південні та західні руські землі увійшли до складу Великого Князівства Литовського. Історія розпорядилась так, що центром возз’єднання стала Москва. Московські князі почали збирати історичні руські землі”, – пише він.

    Нагадаємо, який саме катастрофічний злочин очільник Кремля замаскував фразою “почали збирати історичні руські землі”.

    Щоб послабити Велике Князівство Литовське, до складу якого у той час входила територія сучасної України, і полегшити загарбання земель, Московський князь Іван III у 1482 році відправляє цінні подарунки та значну суму грошей Кримському хану Менглі-Гірею і намовляє його напасти на руські землі. Татари напали, захопили і сильно пограбували Київ, взяли багато полонених, а награбованими церковними скарбами поділилися з московитами. Чи не занадто, як для “братнього народу”? Про “зовнішні сили”, які змусили московських можновладців на кривавий злочин, наразі, не відомо нічого.

    Після цього, Владімір Владіміровіч пригадує події Переяславської Ради та укладання Переяславської угоди з Московією про “протекцію” московського царя, згідно з якими Україна та Московія зобов’язувалися підтримувати одна одну в боротьбі проти спільного ворога – Польщі, але ті події Путін трактує як возз’єднання “єдиного народу України та Росії”.

    Примітно, що оригіналів “Березневих статей”, які зафіксували умови українсько-московського договору, не збереглися. Українські списки після поразки І.Виговського були вивезені за межі Гетьманщини, московські примірники було знищено вже в 60-х роках XVIII ст. Тож російська пропаганда має прекрасну змогу маніпулювати змістом тих документів на власний розсуд.

    Путін пригадав і такий важливий епізод у житті Гетьманщини, як вплив випускників Києво-Могилянської академії на життя всієї імперії. Російський президент, з нотками історичного романтизму, відзначає, що “випускники Києво-Могилянської академії відігравали провідну роль і в церковному житті. Малороси творили велику спільну країну, її державність, культуру, науку”.

    Однак, за цією “безневинною” і пафосною реплікою криється указ Петра І від 1709 року, згідно з яким число студентів Києво-Могилянської академії було скорочено з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили були силоміць забрані з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.

    “Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив відбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України” (І.Огієнко, “Українська культура”).

    Тобто, насправді мало місце силове захоплення і грабунок не лише майнових, а й інтелектуальних та виробничих потужностей. І знову ж, які “зовнішні сили” підштовхнули росіян до такого грабунку та зухвалого привласнення, сучасні кремлівські історики не повідомляють.

    Зрештою, заговорив Владімір Владіміровіч і про мовний аспект. На його думку, “за віки розділення виникли мовні особливості, говірки. Мова літературна збагачувалась за рахунок народної”.

    Про численні утиски української мови Путін висловився досить слабенько. “Не збираюсь нічого ідеалізувати. Відомі і Валуєвський циркуляр 1863 року, і Емський акт 1872 року, які обмежували видання і ввезення з-за кордону релігійної та суспільно-політичної літератури українською мовою. Але тут важливий історичний контекст. Ці рішення приймались на тлі драматичних подій в Польщі. Наміри лідерів польського національного руху використати “українське питання” у власних інтересах”, – пише президент РФ.

    І це все?! Два акти? “Обмеження”, “історичний контекст”?

    Нагадаємо забудькуватому Путіну:

    1626-1628 роки – заборона в Московській державі українсько-білоруської книжності, у тому числі, антиуніатської.

    1627 р. – указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета було звелено зібрати книги українського друку і спалити, було суворо заборонено в майбутньому купувати українські книги.

    1667 р. – укладаючи договори з поляками, московський цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: “Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так москвини називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни”.

    1690 р. – московський собор прокляв і засудив на знищення твори українських письменників 17ст. “Кіевскіе новыя книги” Петра Могили, К.Старовецького, П.Голятовського, Л.Барановича, А.Радивиловського та інших.

    1693 р. – заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.

    1709 р. – указ Петра І про заборону друку книг українською мовою.

    1721 р. – наказ про цензурування українських книжок. Знищення Чернігівської друкарні.

    1748 р. – наказ Московського Синоду, Київському митрополитові Самуїлу Милославському, щоб в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання вести російською мовою. В результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

    1769 р. – Синод Російської православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.

    1847 р. – московські чиновники позабирали з книгарень в Україні все друковане українською мовою і попалили.

    Емський та Валуєвський циркуляр Путін пам’ятає.

    1888 р. – указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

    1899, 1903 рр. – заборона української мови на Археологічному з’їзді в Києві та на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві.

    1907 р. – закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905-1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури.

    1914 p. – Указ Миколи II про скасування української преси.

    24 квітня 1938 р. – впровадження російської мови як обов’язкової в усіх школах України.

    1938 р. – посилення русифікації України у зв’язку з рішеннями XIV з’їзду КП(б)У 13-18 червня.

    1961 р. – прийняття нової програми КПРС її XXII з’їздом, яка проголошувала політику “злиття націй” і подальшу русифікацію союзних республік.

    І нарешті 2010-2017 роки – у Москві після численних обшуків та встановлених фактів тиску ФСБ РФ на керівництво установи, було ліквідовано єдину на території Росії бібліотеку української літератури.

    Звісно ж, це не весь перелік злочинів Москви виключно проти української мови. Але і наявної інформації вистачить, щоб зрозуміти весь масштаб історичної неправди, озвученої Путіним. Хоча російський президент навіть наважився промовити, що більшовики активно проводили політику “коренізації”, яка, нібито, “зіграла ключову роль в укріпленні української мови та культури”.

    Після мовного питання, Путіна вже було не спинити. Посипались тези про те, що Україна є дітищем совєтської епохи, про подаровані Україні історичні російські землі, про катастрофічний занепад української економіки без відносин з РФ, про “зовнішнє управління”, до якого, на його думку, нібито призвела Революція Гідності.

    І, як апогей пропагандистської феєрії, Путін заявив, що в Україні постраждала російська мова, хоча нічого навіть близько схожого на перераховані нами утиски української мови з боку Москви, говорити безглуздо.

    Та якщо резюмувати всю маніпулятивну, пронизаною пропагандою та лицемірством статтю Владіміра Путіна, то лаконічно і справедливо її головний меседж про “один народ” характеризують слова президента України Володимира Зеленського.

    “Ми точно не один народ. Так, у нас є багато спільного. У нас спільна частина історії, пам’ять, сусідство, родичі, загальна перемога над фашизмом і загальні трагедії. Так, все це вкрай важливо, і ми про це пам’ятаємо”, – сказав Зеленський в інтерв’ю “Інтерфакс-Україна”.

    “Але ми, повторю ще раз, не один народ. Були б одним народом, то в Москві, швидше за все, ходили б гривні, а над Держдумою майорів би жовто-блакитний прапор”, – наголосив президент України.

    Найсвіжіше

    Популярне