Кількість законів, караючих за альтернативні точки зору на совєтький період, і тиск на незалежних істориків, правозахисників і журналістів у Росії неухильно зростає з 2012 року. Міжнародна федерація за права людини (FIDH) проаналізувала, як в Росії борються з істориками та організаціями, які досліджують незручні для влади теми.
Міжнародна федерація за права людини (FIDH) працює в області захисту прав людини з 1922 року, зараз до неї входять понад 190 незалежних організацій з більшості країн світу. FIDH може подавати скарги до Європейського комітету з соціальних прав і консультувати Економічну і соціальну раду (ЕКОСОР) ООН. У червні FIDH опублікувала доповідь про злочини проти історії в Росії, в якому розібрала кейси переслідувань за наукову роботу про злочини совєтського режиму.
Основні висновки доповіді – в тому, що «правильна історія» СССР все частіше використовується російською владою для власної легітимації.
Для цього чиновники створюють поступово псевдогромадські організації із захисту історичної пам’яті, приймають закони, що дозволяють тиснути на незалежних дослідників, і монополізують обговорення минулого. Офіційна позиція з недоторканності совєтського минулого остаточно зміцнилася в 2020 році, після прийняття поправок до Конституції РФ. Так, Росія визнала себе правонаступницею СССР і захисницею пам’яті про подвиги Другої світової. Однак курс на держмонополію на історію почався майже десятиріччям раніше.
Інституційний тиск
Закон про НКО-іноагентів, ухвалений в Росії в 2012 році, став одним з інструментів тиску на незалежні організації, що займаються історичними дослідженнями і архівною справою.
В першу чергу, мова йде про «Меморіал», який займається роботою зі збереження пам’яті жертв політичних репресій в СССР. До реєстру іноагентов включений Міжнародний «Меморіал» і його сім регіональних відділень – російський Мін’юст вирішив, що мережа займається політичною діяльністю. Так, єкатеринбурзький «Меморіал» потрапив до реєстру за меморіальні заходи, на яких організатори оголосили список жертв політичних репресій і держорганів, що їх засудили. У 2020 році відділення оштрафували за відсутність маркування на плакаті, який не числився на його балансі, але висів на приватній акції, де меморіальці працювали волонтерами.
У реєстрі іноагентов в 2015-2016 роках був і музей «Перм-36», власники якого збиралися розвивати музеї пам’яті по всій Росії. Від цієї ідеї довелося відмовитися через конфлікт з адміністрацією пермського губернатора Віктора Басаргіна про приналежність музею. Зараз НУО, що раніше управляла музеєм, ліквідована.
Тиск на істориків відбувається і в індивідуальному порядку. Серед тих, хто зіткнувся з репресіями або погрозами, Юрій Дмітрієв, глава карельського «Меморіалу», Давід Фєльдман, професор РДГУ, Алєксандр Гур’янов, керівник Польської програми в Міжнародному «Меморіалі», Кіріл Алєксандров та інші.
Цензурний контроль
У Росії одним з інструментів цензури над істориками став Федеральний список екстремістських матеріалів, який з’явився в 2007 році. Зараз в ньому близько 5100 матеріалів, успішно оскаржити включення в список змогли 106 раз.
Міжнародна «Агора» знаходила серед екстремістських матеріалів як мінімум 41 публікацію на історичну тему. Так брянський суд визнав шість постів в «Живому Журналі» німецького історика Себастьяна Штоппера про брянських партизанів. У списку також можна знайти дослідження історика А.В. Окорокова про зв’язки російської еміграції з фашистами; перекладену на російську мову книгу Г. Пікер «Застільні розмови Гітлера»; брошури та дослідження про Організацію українських націоналістів, Українську повстанську армію та Степана Бандеру і збірники їх внутрішніх документів.
За оцінками Міжнародної федерації за права людини, масштаби прихованої цензури в Росії важко оцінити. Історик Ніколай Копосов в інтерв’ю для доповіді зазначив, що з 2002 року з провідних наукових журналів зникли публікації про спірні питання Другої світової, в тому числі про вину політичної еліти СССР в розпалюванні війни.
У 2014 році в кримінальному кодексі з’явилася регулююча історичну пам’ять «меморіальна» стаття 354.1 про реабілітацію нацизму.
У двох випадках слідство побачило спотворення пам’яті про Другу світову в публікаціях про причетність совєтської армії до воєнних злочинів. Автомеханік з Пермі Владімір Лузгін отримав штраф у 200 000 рублів (73 тис. грн) за посилання на статтю про історію Української повстанської армії, якою він поділився в 2014 році. Автор статті стверджував, що СССР і Німеччина разом напали на Польщу і розв’язали Другу світову війну. Зараз скарга Лузгіна знаходиться в ЄСПЛ. У 2018 році на Магадані порушили справу проти місцевого жителя за серію постів про воєнні злочини совєтської еліти.
Ще одну справу порушили в 2020 році через сатиричну оповідання Міколая Горєлова, блогера з Калінінграда, написаного в 2014-2015 роках, але через пару місяців закрили через минулих строків давності. В оповіданні були фрагменти про злочини Червоної армії проти цивільного населення, монологи про вплив перемоги у Другій світовій на сталінський режим і міркування на інші хворобливі для нинішньої влади теми.
Двом історикам погрожували кримінальними справами про реабілітацію нацизму за історичні висловлювання. У 2015 році онук Йосіфа Сталіна Євгєній Джугашвілі просив порушити кримінальну справу проти Давіда Фєльдмана за виступ на російському ТБ про Катинський розстріл в 1940 році. Алєксандр Гур’янов, керівник Польської програми в Міжнародному «Меморіалі», в інтерв’ю FIDH повідомляв, що йому теж регулярно надходили погрози про порушення справи за статтею 354.1 за публікації про Катинь. Одну з них він отримав від неназваного депутата Держдуми РФ після висловлювання проти проведення конференції, організатори якої заперечували вину НКВД в масових вбивствах в Польщі.
З 2014 року до суду за статтею 354.1 дійшли 26 справ, тільки один підсудний отримав виправдувальний вирок за заперечення Голокосту. Серед наявних у відкритому доступі судових рішень автори доповіді знайшли кілька звинувачень за публікації про міжнародні злочини СССР під час Другої світової.
Навесні 2021 Держдума РФ ухвалила низку поправок до цього закону: криміналізовали образу почуттів ветеранів “Великої вітчизняної війни”, в тому числі і померлих, ввели цивільну відповідальність для компаній за виправдання нацизму і прирівняла реабілітацію нацизму в інтернеті до злочинів з обтяжуючими обставинами. Ці поправки набули чинності з 5 квітня.
За аналогічною статтею КоАП 20.3 про публічне демонстрування нацистської символіки з 2014 по 2019 рік адміністративні покарання отримали 9771 осіб. На додаток до штрафу або арешту у частині засуджених за рішенням суду вилучили техніку, на якій було вчинено правопорушення. Автори доповіді знаходили в відкритих судових рішеннях справи, порушені через публікації про німецьку і совєтську пропаганди воєнного часу, порівняння Путіна з Гітлером і тексти про історію нацистської Німеччини.
За висловлювання про історію совєтського періоду переслідують і за 282-ю статтею Кримінального кодексу РФ про розпалювання ненависті або ворожнечі. З 2012 по 2019 рік за цією статтею обвинувальні вироки отримали понад 1500 осіб, частина справ порушили через історичні висловлювання. Наприклад, в 2009-му татарського активіста Рафіса Кашапова засудили до 18 місяців позбавлення волі умовно за публікацію про насильницьке навернення мусульман у християнство. У 2015 році він отримав три роки колонії за пости, в яких він звинувачував Путіна у вторгненні в Україну і анексію Криму. Зараз ця справа знаходиться в ЄСПЛ.
У 2019 року набула чинності поправка, що вивела розпалювання ненависті, вчинене вперше, з-під кримінальної відповідальності і перевела в розряд адміністративних правопорушень. За 2020 рік адміністративні покарання за цією статтею отримали 757 осіб.
Проти істориків можуть використовувати і статтю 205.2 ( «Публічні заклики до здійснення терористичної діяльності, публічне виправдання тероризму або пропаганда тероризму»). На думку Алєксандра Вєрховського, директора Інформаційно-аналітичного центру «Сова», цей склад може використовуватися проти дослідників подій чеченських воєн.
ГОНГО-історики
Для позначення організацій, які створені під виглядом НКО, але насправді переслідують цілі, встановлені урядом, широко використовується термін ГОНГО (Government Non-Government Organizations). У низці випадків ГОНГО-організації маскуються під повністю приватні ініціативи; у теперішній Росії вони досить часто не соромляться мати уряд або президента в числі засновників, а значить, безпосередньо викачувати бюджетні гроші.
На думку доповіді FIDH, російська влада активно використовують номінально недержавні або «суспільно-державні», або організовані високопоставленими чиновниками об’єднання для монополізації історичного дискурсу.
Однією з перших ГОНГО для встановлення державного історичного курсу стала створена в 2009 році «Комісія з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». До її складу увійшли чиновники і співробітники ФСБ та Служби зовнішньої розвідки, істориків там було мало. Комісія працювала до 2012 року.
Тоді ж Владімір Путін підписав указ про створення загальноросійської суспільно-державної організації «Російське військово-історичне товариство» (РВІО), головою якого став Владімір Мєдінскій, який обіймав на той час посаду міністра культури РФ. У 2016-2017 роках історики Вячєслав Козляков і Константін Єрусалімскій та філолог Іван Бабіцкій намагалися позбавити Мєдінского докторського ступеня з історії на підставі її ненаукового характеру, безлічі фактичних і методологічних помилок, підробки дисертантом монографій і статей, а також знайдених в роботі екс-міністра посилань на неіснуючі роботи і фальшиві бібліографічні дані джерел. Експертна рада ВАК підтримала заяву, але завдяки беспрецедентному адміністративному тиску на президію ВАК ступінь ексміністр культури зберіг.
Саме РВІО ініціювало розкопки на Сандармоху в 2018 і 2019 роках для пошуків останків совєтських військовополонених, розстріляних під час совєтсько-фінської війни. Водночас йшли судові розгляди проти Юрія Дмітрієва. Нащадки похованих в Сандармоху жертв репресій виступили проти розкопок, однак суди не задовольнили позови про припинення робіт.
У тому ж 2012 році держуніверситети, академічні установи, музеї та медіакомпанії відтворили Російське історичне товариство, яке існувало в царські часи. РІТ займається популяризацією історії, патріотичним вихованням молоді. Головою товариства став Сєргєй Наришкін, який зараз очолює Службу зовнішньої розвідки РФ.
Один з проектів РІТ – «Історія совєтського атомного проєкту», його автори підкреслювали роль Лаврентія Берії в становленні атомної системи країни. Крім цього, товариство виробляє єдиний історико-культурний стандарт, введений в 2016 році, проводить «Диктант Перемоги», воно ж стежило за установкою пам’ятника Алєксандру III, який відкрив Владімір Путін на початку червня.
У 2016 році за указом Путіна створили фонд «Історія Батьківщини», який працює в зв’язці з Російським історичним товариством. Головою фонду також призначили Сєргєя Наришкіна.
Фонд «Історія Батьківщини» фінансується з федерального бюджету. За 2019 рік фонд витратив 180 мільйонів рублів на свої проєкти, фінансову звітність за 2020 й організація не опублікувала.
У 2021 році на круглому столі в Раді Федерації Владімір Мєдінскій запропонував офіційно встановити «державну історичну політику», продовжуючи ідею Путіна про перехід на єдині підручники історії. З 2016 року, незважаючи на протести наукової спільноти, в російських школах використовується тільки три серії підручника, які схвалило Російське історичне товариство, що курирувало проєкт. На тому ж заході Владімір Мєдінскій висловив ідею про регулювання вищої історичної освіти, щоб «студенти істфаку не слухали «неправильні» передачі на «відповідних радіостанціях».
Разом з цим в Росії до цих пір засекречені архіви совєтських спецслужб, що заважає історикам вивчати міжнародні злочини комуністичного режиму. У 2014 році термін засекречування архівів продовжили ще на тридцять років – на максимально можливий за законом період. Історикам доводиться домагатися допуску до архівів через суди, які рідко займають їх сторону.
Незважаючи на схвалені державою ініціативи про увічнення пам’яті жертв совєтського режиму, на організаторів меморіальних заходів чиниться тиск.
«Влада ніяк не намагається працювати з жертвами злочинів СССР, в тому-то й річ. Злочини не розслідувані, винні не названі, архіви засекречені. Держава ставить безіменні пам’ятники, в той час як жертви терору лежать у братських могилах, і ми не знаємо ні їх імен, ні їх числа. Ті ж, хто вижив, так і не отримали ніякої реальної компенсації, – розповідає Григорій Вайпан, автор доповіді FIDH і юрист, який працює з дітьми жертв політичних репресій. – За місяць ГУЛАГу покладається ганебна одноразова виплата в 75 рублів. За все відібране майно, включаючи нерухомість, – до 10 тисяч рублів. Право потерпілих повернутися туди, де їх сім’ї жили до репресій, так і залишається порожнім звуком, і півтори тисячі літніх «дітей ГУЛАГу» продовжують жити на засланні. Влада ж просто чекає, коли вони помруть».
У 2019 влада російського Саратова скоротила програму Московського музею ГУЛАГу, прибравши з неї лекції з історії совєтських репресій, майстер-класи з роботи з інформацією про жертв репресій та показ документального фільму, погодивши тільки одну театральну виставу.
Інституційне тиск на незалежних істориків буде рости і далі після ухвалення закону про заборону порівнювання ролей СССР і нацистської Німеччини у Другій світовій війні.
«Будуть нові кримінальні справи за висловлювання про минуле, буде ще менше незалежних досліджень про історію Другої світової війни, буде ще більше цензури», – вважає автор доповіді Григорій Вайпан.
