архідиякон Іоан Хрисавгіс
Митрополит Волоколамський Іларіон (Алфєєв) обіймає посаду керівника Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату з 2009 року. Він є відвертим критиком незалежності, наданої Православній Церкви в Україні Вселенським Константинопольським Патріархатом, яку у своїх часто пихатих і войовничих заявах пов’язує з уявною корумпованістю Заходу й очевидним геополітичним домінуванням Сполучених Штатів. Його реакційний і обмежений світогляд зосереджений на засудженні сучасної культури й поверненні до примарної золотої доби російського православ’я. Але чи не став Російський Патріархат фактично підрозділом Міністерства закордонних справ Сергія Лаврова? Чи діють Відділ зовнішніх церковних зв’язків і Міністерство закордонних справ Росії від імені світового православ’я – чи в інтересах Російської держави?
Кілька років тому один неоконсервативний богослов і культуролог зауважив, що «митрополит Іларіон не завжди говорить правду». Оскільки я декілька разів був свідком безсовісної нечесності російського ієрарха перед рівними собі й вищими за саном, мені дедалі важче пояснювати його постійну негідну поведінку лише його помилковими судженнями. Має бути якась інша причина для такої жалюгідної безсоромності впливового священнослужителя і плідного вченого. Поза сумнівом, в його словах є якась мета.
Однак, враховуючи напружені взаємини Алфєєва з правдою, як можна з упевненістю розрізняти між тим, що у нього на серці, й тим, що виходить з його вуст? Коли митрополит постійно нав’язує теорії змови про Україну, Сполучені Штати і навіть COVID-19, постає питання: невже факти й вигадки настільки перемішалися в його свідомості, що він уже не бачить різниці? Коли його демагогія включає низькопробну софістику – яка, за іронією долі, також лунає з вуст багатьох американських євангеліків – про те, що Захід перебуває в занепаді, а Схід живе в правді, або що Захід в розколі, а Схід – в синергії, від його релігійних уявлень віє не просто ностальгією за колишньою імперською величчю, якої насправді ніколи не було, але гегемоністськими амбіціями «Третього Риму», що сягають XV століття. Але яка саме з неіснуючих і дискредитованих тираній насправді визначає його світогляд: царська чи радянська? Кровозмішувальні взаємини між Церквою й державою в першому випадку або підпорядкування Церкви державі в іншому? Так чи інакше, важко сказати, де закінчується одна інституція й починається інша.
Усього декілька днів тому міністр закордонних справ (Російської Федерації, а не Російського Патріархату) заявив, що він «тісно співпрацює з Російською Православною Церквою, і насамперед з Відділом зовнішніх церковних зв’язків… особливо за умов, коли не лише Російська Православна Церква, а й православ’я в цілому зазнає справжньої атаки». В Україні, вважає він, Сполучені Штати «використовують Константинопольського Патріарха як абсолютно залежне знаряддя». Він продовжує:
Вже ясно, що вони хочуть підірвати позиції православ’я. Вони руйнують Сербську Православну Церкву, її канонічну територію, й намагаються вивести Ліван з-під влади Антіохійського Патріархату. У Росії держава не втручається в справи Церкви. Але коли інші країни втручаються в справи Російської Православної Церкви та її сестер у православному світі, держава повинна захищати інтереси своїх одновірців і однодумців.
Наступного дня Алфєєв промовив щось разюче схоже:
Поза сумнівом, той факт, що держсекретар США зустрівся з лідером розколу [в Україні]й не зустрівся…ані з главою канонічної Церкви, ані з мусульманськими або юдейськими релігійними лідерами, вкотре свідчить, що так звана «ПЦУ» [Православна Церква України]… є проєктом США, політичним проєктом від початку до кінця. Це не походить з глибин церковного життя; це те, що було створене американцями для того, щоб вкотре втілити принцип «розділяй і володарюй», яким вони керуються:…. Отже, поділ, який уже відбувся на політичному рівні, стався і на рівні церковному, і людиною, яка втілила цей американський план, був Константинопольський Патріарх Варфоломій. Його залежність від Америки є абсолютно очевидною й загальновідомою; насправді ніхто цього не приховує.
Чи не мали б ми образитись на таке патерналістське і покровительське ставлення Лаврова до світового православ’я? Чи не шокує нас рішення Алфєєва прийняти нагороду від Володимира Путіна за внесок у «міжнародні відносини» від імені Російської держави? За словами глави зовнішньополітичного відомства Церкви, Російська держава «дедалі більше опікується охороною священних кордонів нашої Церкви». Я не звинувачую – насправді, в жодному разі – ані Алфєєва, ані Лаврова. Їхнє бачення було сформоване саме таким, і саме такого бачення вони вимагають від нас. Але я підозрюю, що більшість православних християн мають бути стурбовані цим подібним до лабіринту сповзанням Російської Церкви в залежність від Російської держави.
Очевидно, що тиранічні правителі в Церкві (Патріарх Кирил) і державі (президент Путін) все ще носять на собі глибокі шрами імперського минулого Росії, в той час як їхні підлеглі в Церкві (митрополит Алфєєв) і державі (міністр Лавров) сумлінно насаджують бездушну ідеологію з боку імперської машини. Як колись сказав інший пропагандист, «якщо ви говорите явну брехню і постійно її повторюєте, люди зрештою повірять у неї… Бо правда – це смертельний ворог брехні, а, отже, в широкому сенсі, правда є найбільшим ворогом держави». Не секрет, що Російська держава прагне використовувати й посилювати поділи всередині православ’я для просування свого власного геополітичного порядку денного. Ось чому Патріарх Кирил безапеляційно заявляє, що «Церква веде з державою рівноправний діалог і має з нею спільні цілі», попри те, що ціна такого нечестивого союзу сьогодні потенційно набагато вища, ніж будь-який вимушений компроміс з боку Церкви за доби комунізму. Саме з цієї ганебної причини – а не з якогось вищого гуманістичного ідеалу або церковного принципу — Путін і Кирил працюють рука в руку задля просування православ’я на слов’янських землях. Насправді тут взагалі ніколи не йшлося про інтереси православ’я, а радше про самовпевнену владу держави, що експлуатує Церкву, і про Церкву, яка сама плазує перед державою. Чи інші православні Церкви взагалі впізнаю́ть обличчя Путіна в заявах і діях Кирила?
Цікаво, може, для Москви просто надто нестерпно прийняти той незаперечний факт, що Вселенський Патріарх Варфоломій надав автокефалію Україні за власною волею — згідно зі своїми винятковими повноваженнями «першого серед рівних» і відповідно до практики апеляційного права Константинопольського патріарха? Зрештою, ані Російська держава, ані Російська Церква не надали жодних доказів своїх тверджень про буцімто беззаперечний вплив Сполучених Штатів на Вселенський Патріархат. У публічних виступах, особистих інтерв’ю та під час приватних авдієнцій Варфоломій жодного разу не згадав Сполучені Штати у зв’язку з автокефалією в Україні. Вірогідно, коли Патріарх вирішив, що справедливо й доцільно відповісти на прохання України про надання автокефалії у той самий спосіб, у який у минулому її отримала від Вселенського Патріархату будь-яка інша національна церква, включно з російською, це було сприйнято як загроза російським зазіханням на першість. Або ж Росію, можливо, бентежить те, що Патріарх, на відміну від інших національних церковних лідерів, зокрема російського, непідзвітний жодним державним органам щодо внутрішніх і зовнішніх питань православ’я.
Московські захисники посилаються на «симфонію» між Церквою та державою, але це теж незаконне привласнення застарілої візантійської моделі. Справжній мотив взаємин Церкви й держави в Росії є більш макіавеллістичний: держава послуговується Церквою для просування свого ревізіоністського й реваншистського порядку денного, а Церква використовує державу задля здійснення своїх власних гегемоністських амбіцій.
З огляду на це видається, що в Росії єдність православ’я насправді не надто турбує ані Церкву, ані державу. Суперечка точиться не про першість і автокефалію, а про те, чи має світове православ’я бути підпорядковане російським національним інтересам. Не є справжньою метою і захист православної єдності – зрештою, Москва продемонструвала, що вона може розривати спілкування й нерозсудливо перешкоджати йому з мотивів помсти. Скоріше, йдеться про те, щоб обілити одіозну репутацію Кремля й підтримати етноцентричну культурно-релігійну систему «Русского мира». Коли Іларіон і Лавров засуджують расистське минуле Америки, вони не помічають готовність Америки відкрито обговорювати такі питання в суспільному просторі. Чи можна сказати те саме про Росію? Світ щодня стає свідком жорстоких наслідків протестів або інакодумства в Росії. За словами одного американського державного діяча, «російський шовінізм – це “смерть душі”. Це запровадження тотального конформізму – коротше кажучи, це тиранія, яка претендує на універсальність».
У словах Іларіона Алфєєва дійсно є мета – та ж, що і в словах Сергія Лаврова. Митрополит Іларіон і його державні покровителі більш зацікавлені у спектаклі конформізму, ніж у дусі єдності. Просто вже неможливо визначити, хто від чийого імені говорить. Рука вросла в рукавичку.
Переклад Ігоря Мялковського
Іоан Хрисавгіс – архідиякон Вселенського Патріархату, почесний професор Богословського коледжу св.Андрія в Сіднеї (Австралія), клірик Грецької православної архієпископії Америки, автор книги «Варфоломій: Апостольська місія. Пророче бачення», проживає у штаті Мен (США).
Вперше опубліковано в журналі Commonweal 25 червня 2021 р. Журнал Commonweal – добре відомий у світі громадський форум, що публікує матеріали на теми взаємодії релігії з сучасною політикою та культурою.
