У місцях несення служби, в окопах на передовій, на бойових позиціях воїнів Збройних Сил України підтримують військові капелани. Серед них і священник Православної церкви України, капелан та Народний герой України 49-річний Дмитро Поворотний. Він розповів про життєвий вибір, про початок війни та основні проблеми військовослужбовців на передовій, а також про те, як у різних конфесіях ставляться до російсько-української війни.
Віра в Бога вважалась не тільки сміховинною, але й небезпечною для суспільства. Тому в дитинстві він мріяв не про рясу, а про робочу форму.
Батьки були охрещеними, але релігійними чи побожними себе не вважали.
“Звичайні працівники. Працювали на заводах, спілкувались обома мовами, – згадує він. – Хоча пам’ятаю з дитинства, батько ходив до храму освячувати паски”.
Поворотний каже, що знання про християнство отримував від своїх двох релігійних бабусь. Перша – з боку батька – разом з чоловіком співала у православному церковному хорі, а в другої майбутній ієрей вперше побачив контрабандну, переслану з-за кордону “гедеонівську” Біблію.
“Вони була віруючими, – деталізує він. – Саме з розповідей бабусь я дізнався про Голодомор та розкуркулення, коли ті, хто не працювали і лише “бухали”, брали нагани та ставали комісарами. В батьках я побачив дещо інше, ніж радянська пропаганда. Також родина дала мені усвідомлення, що я українець, а не представник “великого советского народа”.
Початок священства та перехід з УПЦ МП в УПЦ КП
Нові Кодаки. Зараз це частина міста Дніпра – і батьківщина Поворотного.
Промисловий регіон безапеляційно малював кар’єрні траєкторії своїх мешканців. Після школи підліток вступив до Дніпровської будівельної академії, пів року провчився і після того пішов в армію до військ спеціального призначення Повітряно-десантних військ.
Після служби у ЗСУ працював гальваником на заводі, сторожем, слюсарем з ремонту рухомого складу та кочегаром.
Коли Поворотному перевалило за 30, він зацікавився християнством не як пам’яттю про минуле, а способом і сенсом життя.
-Трагедій не було. Все відбулось природно. Просто в певний момент я все зрозумів. Я багато читав, порівнював і усвідомив, що серце християнства – це Бог, який прийшов на Землю та приніс нам віру.
– В одному з інтерв’ю ви зізнались: “Меня Бог привёл. Это не моё решение, просто перестал упираться и думать, что я самый умный. Остановился и поддался Божественному призыву”. В чому полягав цей “опір”?
-Тим, що жив більше своїми власними міркуваннями. Не було визначеності, хто я, що і навіщо. Втім, у мене завжди був якийсь потяг до церкви. Я все життя буквально жив між річкою Дніпром та Миколаївським храмом (зараз належить УПЦ Московського Патріархату). У Православ’ї я знайшов те, що дає мені можливість міцно стояти на ногах.
–Чому ви обрали саме тодішню УПЦ Київського патріархату та як ви просувались по умовній “кар’єрній” драбині?
-Я кілька років регулярно відвідував вищезгаданий Миколаївський храм, сповідався та причащався. А одного разу побачив там “Почаевский листок” (церковна газета УПЦ МП, де події та процеси в Україні трактувались із крайніх проросійських позицій.– О.Г.). Це пропаганда відсутності України як держави, наклеп на її мову та народ. У храмі такого не мало бути.
Влітку 2001 року я полишив цю церкву та приєднався до храму Петра і Павла Київського патріархату, який відбудовувався неподалік (у минулому це був кінотеатр). 17 листопада 2002 року мене рукопоклали на диякона. Понад 10 років прослужив дияконом, потім протодияконом, й у 2013 Владика Симеон (Зінкевич, тоді – архієпископ Дніпровський і Криворізький. – О.Г.) висвятив мене на священника.
У 2017 році Поворотний здобув вищу богословську освіту в Дніпровській духовній семінарії.
Початок російської агресії та капеланство
В середині березня, коли російські окупаційні війська в Криму поспіхом готувались до псевдореферендуму, Поворотний почув заклик стати добровольцем та прийти у військкомат. “Мене взяли у списки, і те, що прийшов священик у формі, надихнуло військових, – каже він. – Але я одразу сказав, що зброю в руки брати не можу, адже тоді доведеться полишити священство, і буду капеланом”.
–Раніше мали стосунки до капеланства? Чому в одному з інтерв’ю сказали, що “тоді не було чіткого розуміння капеланства: був відділ по взаємодії з церковними організаціями у Міноборони, але фактично він не функціонував”?
-На той час мені не був потрібний жодний підрозділ, бо все робилось на волонтерських засадах. Чим є той самий Синодальний відділ по роботі з ЗСУ (в колишній УПЦ КП .– О.Г.)? Це орган для контактів зі збройними формуваннями для вирішення проблем, з якими стикаються священники. В мене таких труднощів не було. Священники у 2014 році просто допомагали підрозділам і не задумувались про правильне капеланство.
Лише влітку 2015 року в Україні викристалізувалось розуміння, як Церква може служити війську на більш-менш офіційних підставах, бо система завжди краще за самодіяльність і несистемність. У 2014 армії не було зовсім, вона просто формувалась. Цим і займались, і про інститут капеланства ніхто не думав.
Поворотний згадує, як у Дніпропетровській єпархії його церкви з’являлись священники при підрозділах. Коли у квітні-травні 2014 року в області почали формуватись батальйони територіальної оборони (“Дніпро-1”, 20-й, 39-й, 43-й, 40-й, 42-й тощо), очільник Штабу національного захисту Дніпропетровщини і колишній нардеп Юрій Береза попросив Владику Симеона дати священників для духовної опіки підрозділів. До інших конфесій, уточнює Поворотний, Береза не звертався принципово.
За даними секретаря Дніпропетровської єпархії о. Віталія Лопушанського, у 2014 в єпархії нараховувалось 160 священників.
“Владика звернувся до кліриків, примусу не було, – розповідає капелан. – Відгукнулись кілька, і майже всі з них тією чи іншою мірою залишились у капеланському служінні”. Серед них був і Поворотний. Йому запропонували опікуватись 20-м батальйоном; він погодився, “бо мені важливо бути корисним”.
-Як до вашої березневої діяльності поставилася сім’я?
-Нормально. Це ж було моє рішення. Втім, вони розуміли, що і таке треба робити, бо часи були непрості. Не відсидишся: прийшла війна.
–Яким чином ви контактували з бійцями 20-го батальйону? Постійні поїздки чи “ПМЖ”? Чи є відмінності по роках – з 2014 по 2020-й?
-Телефоном. Також “човникові” поїздки 3-4 рази на тиждень. Саме так робив свою роботу не тільки я, але й усі інші священики. Коли постало питання про служіння на ротаційній основі, вони мали зробити вибір. Хтось лишився “на постійно” (перебувають у підрозділі до 2-х місяців), хтось надав перевагу “човниковому” служінню, бо їхати до фронту – 3-4 години.
Після демобілізації у березні 2015-го я став їздити дещо рідше – 1-2 рази на тиждень. Окрім добробатів, разом з іншими кліриками системно допомагав 93-й ОМБр “Холодний Яр”, 54-й ОМБр, 57-й ОМПБр, 17-й ОТБр, 30-й ОМБр ім. князя К. Островського, 39-й БрТА, 40-й ОАБр, 43-му ОМПБ, 25-й ОПДБр, 74-му ОРБ та час від часу – військовослужбовцям 80-ї ОДШБр, 95-ї ОДШБр, 92-ї ОМБр та 28-ї ОМБр.
Збір грошей на потреби української армії в 2014-му
У 2014-му гроші для ЗСУ збирала вся Україна. Тому з початком війни Поворотний звернувся до керуючого Дніпропетровською єпархією екс-УПЦ КП Симеона(Зінкевича) з дозволом поставити по храмах обласного центру (їх з десяток) та інших міст скрині для збору грошей та речей для військових. В церкві усвідомили, що попервах потрібно нагодувати та вдягти – щоби було кого духовно опікати.
-Чи є у вас дані про суми, скільки віруючі зібрали для війська?
-По Дніпропетровській області ми зібрали близько 2,5 млн гривень. Але “до копійки” важко підрахувати, бо напочатку ми цим взагалі не переймалися. Треба було в “пожежному порядку” закривати поточні потреби, а їх було багато.
Кошти витрачались стрімко. Також іноді збирались гроші під конкретну потребу (тепловізор, безпілотник), і жертводавці напряму розраховувались з постачальником. Ми ці гроші й не бачили. Збирали не тільки кошти, але й речі. На Дніпропетровщині до зборів долучився майже кожний священник – або через нас, священиків-капеланів, або через інших волонтерів, або інколи самі.
Втім, вже з 2016 року, каже Поворотний, краудфандінг для армії припинили. “Хіба що для підтримки волонтерських проєктів, бо оснащення армії перейшло на інший рівень. Тому ми не зациклюємось лише на зборі грошей – це лише один з напрямків нашої діяльності”. “Втім, у кількох храмах скриньки для потреб військових досі стоять”, – каже він.
“Взагалі невідомо, чи був покараний хоч один священник МП за лояльність до сепаратистів”
Перше зіткнення військових підрозділів, якими опікувався Поворотний, сталось 9 травня 2014 року. Тоді у 20-му батальйоні територіальної оборони загинуло 2 бійців.
А вже в наприкінці липня того ж року капелан дізнався про реальне ставлення частини кліру УПЦ МП до російсько-української війни.
Українські військові з 39 батальйону територіальної оборони, які стояли на блокпості між Кам’янкою та Піщаним (Донецька область), регулярно отримували загрозливі дзвінки з наполяганнями прибратись звідти. Вже через кілька днів, 21 липня, на місце приїхав, як підозрює капелан, місцевий священник УПЦ МП з вимогою полишити блокпост.
“Цей священик був буквально за декілька годин до підриву, він не погрожував”, – каже Поворотний.
42-річний ексбоєць згаданого батальйону і водночас християнин-протестант Володимир Плетенко доповнює картину:
– Блокпост, про який йдеться, був одним з найближчих до Донецька. Вечорами ми могли дивитись у бінокль на те місто та його терикони. Священник приїхав в обід, був у рясі. Я би не сказав, що з його боку були погрози. І не можу підтвердити, що це священник МП, бо з ним не спілкувався і не питав, був у 20-30 метрах від місця розмови. Але священників КП тоді поряд не було. Його зустрів мій друг Олександр Загородній, який далі загинув від вибуху. Він мав із ним суперечку на тему військових дій та віри, бо я і Саша з протестантських церков. Він був гарячим християнином: постійно ходив проповідував та молився, коли йшов на службу. Особисто я чув від того священника, що треба миритись і не потрібно воювати. Прямих погроз та вимог я не чув. Я б про це знав. Після того священник нас полишив.
Після того у блокпост в’їхала замінована автівка, каже Поворотний. Внаслідок атаки загинули 5 бійців та 7 зазнали поранень.
Плетенко вижив, бо “пішов брати речі з намету”. “Вибух був надзвичайно потужним, він залишив по собі воронку завширшки десь 2 метри і завглибшки 1,5, – каже він. – Від машини залишились лише ресори, її двигун зупинився десь в 200 метрах від місця цього злочину. Бетонні плити блокпосту перетворись на пісок. Наші кажуть, що у бомбі був напалм та до 30 кг тротилу. Сашу навіть не знайшли, як і таксиста, який привіз бомбу. На блокпосту ми переночували і зранку його полишили”.
***
Поворотний також згадує викрадання та вбивство 4–х протестантів у окупованому Слов’янську, називаючи це “різаниною”. Капелан погоджується з думкою, що це частково стало можливим через те, що у храмах Московського патріархату знаходилась сепаратистська література та зброя. “У великому “арбузівському” храмі при дачних ділянках Красногорівки знаходили літературу сепаратистського напрямку. У храмах Пісків, мені хлопці розповідали, бачили зброю. Але особисто я зброї не бачив. Літературу – так, – уточнює капелан. – А ті священики з Пісків та Красногорівки втекли разом із сепаратистами”.
Крім того, за словами Поворотного, військовослужбовці з 20 ОМПБ бачили коригувальника вогню у дзвіниці Свято-Покровського храму смт. Старомихайлівка (між Донецьком та Красногорівкою).
“Один хлопець з Національної гвардії(відео з 02:10) мені розповідав, що йому довелось стріляти у храм через вогонь снайпера, який “працював” з дзвіниці храму в с. Закотне на Луганщині. Вони, бойовики, виставляють себе як православні віруючі, тож без дозволу священника це не могло статися”, – каже він і згадує про відому заяву Юрія Берези в жовтні 2018 року про те, що у с. Піски (Донецька обл.) у нього стріляв вдягнутий у рясу священник Московського патріархату з цього села. Агресивний клірик був вбитий вогнем у відповідь.
-Після Іловайських подій треба було ховати невідомих воїнів, а їх було багато. Запросили Владику Симеона (єпископа Дніпровського і Криворізького УПЦ КП) відспівати їх. Він запропонував запросити представників різних віросповідань, бо було важко напевно сказати, ким по вірі був воїн. Відгукнулися представники УГКЦ, РКЦ, УАПЦ, Вірменської церкви та мусульмани, але жодного разу не було представників УПЦ МП. І це не поодинокий випадок.
-Але у 2015-му та наступних роках вони виправились?
-По суті, до них вже ніхто і не звертався. Через військкомати вже запрошували наших священників. Не можу сказати, що всі священники УПЦ МП відмовлялися відспівувати загиблих, але особисто знаю такі випадки, особливо в 2014.
–Чотири роки тому ви розповідали, що на окупованих територіях “Л/ДНР” священники колишнього Київського патріархату опинились у розстрільних списках бойовиків. З ваших слів, ви їм допомагали вибратись та зустрічали на території “вільної” України.
-Це був час Іловайська. Під час військових дій бойовики вишукували священників. Виїхали щонайменше дві родини священників. Один із них – це о. Валерій Лотарев, який під егідою УПЦ КП опікувався будинком престарілих у селі Греково-Олександрівці (Бойківський район Донецької області, вже окупована територія). Сам Лотарев згадує про це так: “Коли почався Іловайськ, мені зателефонували мої знайомі-військові: “Батюшко, збирайтесь! Зайшла техніка та бойовики. Вони вже цікавляться духівництвом КП і називали ваші прізвища”.
Поворотний розповідає про ще одного клірика, отця Павла Стеценка, який був на Донецькому майдані та підтримував наших військових. “Він був вимушений втікати та нині служить у Новогродовці Донецької області. Крім того, Владика Сергій (Архієпископ Донецький і Маріупольський колишньої УПЦ КП) переповідав мені, що лояльні до “республік” місцеві розповідали, що він теж у розстрільних списках. Владиці Афанасію (єпископу Луганському та Старобільському) вдягали мішок на голову, інсценували розстріл та перерізали шланги на авто. На окуповані території він досі нев’їзний”, – каже капелан.
“У Кам’янській єпархії УПЦ МП настоятель Свято-Вознесенського храму с. Семенівка о. Дмитро Галушко відмовився відспівувати хлопця з полку “Дніпро-1″ Івана Кур’яту, який загинув у Пісках. Це 100% правдива і сумна історія. Загиблий не був неохрещеним, самогубцем чи єретиком, що може бути підставою відмовити у священнодійстві. Цей клірик й досі служить, ніким не покараний. Також взагалі невідомо, чи був покараний хоч один священник МП за лояльність до сепаратистів”, – каже Поворотний.
***
Січень 2015. Після того як у мережі з’явилось відео, на якому відчайдушний священник забирає в проросійських бойовиків тіла 4-х загиблих у Червоному Партизані українських бійців, про Поворотного заговорила вся Україна. “А ты за себя отвечать будешь, что ты сделал и что ты не сделал. И за что б ты не воевал, человеком оставаться надо”, – сказав він тоді сепаратисту.
Нині в Поворотного більш спокійне життя. Він вже шостий рік (з осені 2015-го) є настоятелем храму на честь Покрови Пресвятої Богородиці полку “Дніпро-1”
(розташований просто на території підрозділу у Дніпрі). У липні 2015 він отримав нагороду
“Народний герой України”. Зараз очолює єпархіальний відділ капеланської опіки Дніпропетровської єпархії ПЦУ і є капеланом полку “Дніпро-1”. Разом з дружиною Вікторією виховали доньку Дарину, яка стала психологом, народила доньку.
Конфліктів з іншими конфесіями немає. Розмова дуже проста
–Зараз капеланство є офіційною роботою з оплачуваною посадою. Скільки таких священників у Дніпропетровській єпархії ПЦУ? Раніше ви згадували трьох – о. Олександра Підгорного, о. Сергія Кочергу та о. Анатолія Кравченка. І до десяти чоловік – не на постійній основі. Цифри змінилися?
-На офіційній посаді з Дніпропетровської області – 10. Капеланів-волонтерів лишилось 8. Разом активних та активних у минулому – до 30 осіб.
–Якого підходу дотримується ваша церква у капеланській справі: дати можливість кожній конфесії опікати своїх вірних (протестантів, до прикладу) чи вводити посаду капеланів, відштовхуючись від конфесії більшості?
-Якщо, наприклад, є православний капелан на посаді і в нього у підрозділі служить мусульманин, який потребує імама, перший зобов’язаний забезпечити таку можливість. Для цього йде звернення до командування чи місцевої громади. Аналогічно з юдеями або протестантами.
В мене немає конфліктів з іншими конфесіями. Розмова дуже проста: якщо ви хочете потрапити в підрозділ, в якому є штатний священник і де служать “ваші” по вірі, всі питання вирішуються з ним. Цей капелан має пройти невелике “дослідження”, бо буває їздять “туристи” зі США та Європи. Привозять, умовно кажучи, скляні буси-подарунки, роблять фото, а потім отримують гроші за своє “місіонерство”.
Якщо у підрозділі є священник (не тільки православного віросповідання), я не їжджу туди без згоди тамтешнього клірика. Хоча сам є капеланом. І, якщо він навіть дозволить, він має право бути присутнім під час ваших розмов.
Цим і відрізняються 2014 та 2016 роки: ми будуємо систему. Якщо ж у підрозділі немає священника на посаді, слід звернутись до командування, яке вправі сказати, хоче воно вас там бачити чи не хоче.
–Як ви будували стосунки з воїнами, приїхавши у знайомий або незнайомий вам підрозділ? Як ішли на контакт з неправославними християнами, атеїстами чи язичниками?
-Так сталось, що в дніпропетровських формуваннях не було багато християн з інших, неправославних традицій. Навіть протестантів виявилось небагато. Основна маса хлопців – невоцерковлені, але хрещені православні. До священника в них ставлення було адекватне. Тому, коли приїздив, дякував їм за службу, спілкувався, пропонував помолитись. Лишав літературу, молитовники, хрестики.
–Які основні проблеми військовослужбовців на передовій та тих, хто у пунктах постійної дислокації? Чи є принципові відмінності? Періодизація проблем? Як капелан, не будучи психологом за освітою, може їх вирішувати?
-Я не вирішував специфічних проблем: лікар і психолог посідають свої гідні місця. Це стосується залежностей і хвороби алкоголізму, які потрібно лікувати (каже слово по складах. – О.Г.). Але релігійний чинник – віра та молитва за одужання – не скасовується. Це перше, що потрібно людині; і вже далі з нею можна працювати для подолання згаданої вище залежності. Скажу, що системних стосунків з військовими психологами в мене немає, але це важлива царина діяльності, особливо у зв’язці з капеланами.
Перші хвилі добровольців були значно мотивованішими, ніж 3-тя, 4-та чи 5-та, коли стали забирати в армію кого завгодно. Бо було потрібно більше солдатів. Чимало людей з останніх хвиль хворіли на алкоголізм ще у цивільному житті, і вони перенесли цю проблему в армію. Зараз ця проблема стосується армії менше, бо люди йдуть в армію з певним розумінням та мотивацією.
Що стосується ПТСР. Він був і буде, стосуючись не тільки військових, але й військових священників. Втім, мені особисто трішки легше: через “човникову” присутність я був певний час і у військових, і вдома. Мені було легше переживати цю війну. А солдати та священники, які постійно в підрозділі чи на передовій, постійно під стресом, відірвані від широкого світу, обмежені в спілкуванні, обговорюють одні і ті ж теми, бачать одні і ті ж обличчя.
–Про що розмовляли віч-на-віч?
-Намагався довести, що негатив – то лише частина загальної картини, якої військовослужбовець не бачить. Причащав. Сповідав. Нагадував, що його чекають вдома. Загалом, намагався розбити отой кокон (інформаційний, психологічний, ментальний), в якому опинились воїни.
–Які основні релігійні потреби православних воїнів та “інославних”?
-На початку війни хлопці питали, чи правильно використовувати християнам зброю. До речі, це здебільшого питання невоцерковлених православних, які лише чули про “не вбий”. Воцерковлених турбувало те, що не можуть регулярно відвідувати Богослужіння. Приблизно 10 я хрестив, серед них була і місцева дитинка (з літа 2014-го і далі до зими 2017-го). Десь 5-6 воїнів хрестив у зоні бойових дій, а 3-4 – у Дніпрі, коли вони були на ротації чи демобілізувалися.
–Чи були дніпровські священники колишніх УПЦ КП чи УПЦ МП, які не підтримали вашу капеланську діяльність?
-З представниками УПЦ МП я не спілкувався. Але знав, що й там були патріотично налаштовані священники, які непублічно та публічно підтримували армію. Інші засуджували діяльність наших військових.
Станом на 2018 рік в УПЦ МП було лише 4 священники-капелани, на відміну від 500 в колишній УПЦ КП, та десь до 250 греко-католиків. (1 квітня 2020 року у відповідь на інформаційний запит Міністерство оборони уточнило, що станом на 1 квітня цього року у ЗСУ капелани розподіляються таким чином: ПЦУ – 62,8%, УГКЦ – 20,9%, УЄЦ – 9,3%, УЦХВЄ – 5,8% та УПЦ МП – 1,2% – О.Г.). Але ж відомо, скільки кліриків УПЦ МП опікується бойовиками на окупованих територіях. Це серйозний показник!
Джерело: censor.net Автор: Олексій Гордєєв.
