Священник із села Фарбоване Київської області розповів “Духовному Фронту України” чому вирішив перейти до ПЦУ, яке було в нього життя до переходу в Українську церкву і чому Онуфрій навіть не є предстоятелем РПЦвУ.
— Особисто були в мене наміри перейти в Українську Церкву із самого початку. Я завжди був налаштований позитивно до того, коли мене висвячували. Я вже тоді розмірковував, що простіше буде піти до владики Олександра і не зв’язуватись із РПЦвУ.
Я розумів, що після 2014 року, РПЦвУ змінилась. Адже відбулось захоплення канцелярії… прийшли інші люди в керівництво. І я розумію, що церква, як Боголюдський організм вона залежить від керівництва. Звісно, що у нас один керівник – Ісус Христос, але тут на місцях, є керівники, від яких залежить характер того, як ми йдемо за Христом. І чи ми за ним йдемо, чи ми, тупцюємо на місці, чи робимо крок назад, чи ще щось.
Коли мене направили священником на парафію, я стикнувся із іншими питаннями. Мені дали дві парафії, між якими 25 кілометрів відстані. Мені обіцяв благочинний підтримку від митрополита (Антонія (Паканича), єрарха РПЦвУ, – ред.). Мовляв, він дасть транспорт, бо меді один небайдужий священник дав свою автівку. Славуту, яка спричинила три ДТП: вилітала задня ось….
Були в мене проблеми з нею (автівкою, – ред.) та із проживанням на парафії і ці всі питання пообіцяли (в РПЦвУ, – ред), якось вирішити. Але ці всі обіцянки благочинного виявились неправдою. Тільки на словах “вирішувалось” і на обіцянках, але ніякої роботи не велось.
Я жив майже рік на квартирі однієї прихожанки і вона зараз мене підтримує, тому що вона знає цю всю історію від перших уст. І потім, я наважився зайти в будинок, який готувався до продажу і шукав підтримки, щоб викупити його. Але я розумів, що священнику потрібно десь жити на місці. У мене дружина і я хотів, щоб вона не жила десь у своєї мами на Сумщині. Щоб шлюб не розпадався. Бо ми у шлюбі вже два роки, а разом (живемо, – ред.) вже рік, на Успіння буде. Ось така була ситуація. Ніхто на це не зважав, ніхто не допомагав. А тут ще і COVID і ці всі моменти. Єпархія (РПЦвУ, – ред.) тільки говорила по телебаченню, про те як вона підтримує сім’ї, про те як вона підтримує тих чи інших, а насправді, як я бачу, а де ж моя підтримка?
Власне кажучи я прийшов на прихід і не було ні чаші і навіть антимінсу не було. Тобто богослужбового начиння не було ніякого і чашу я придбав за свій рахунок. І потім була така акція, що митрополит (Антоній (Паканич), – ред.) роздавав літійники, чаші. Ну мені отці так повідомили, що “Отче ти на те не зважай, то показуха, ми знаємо тих людей, які це отримали”. Там отримали тільки свої. Мене це так трошки обурювало. Я тут з місцевими священниками розмовляв на цю тему, кажу “а де ж моя допомога?” У своїй власній єпархії митрополит Антоній не робить нічого. Тому, що мене кинули на призволяще і він зі мною так і не зустрівся.
Коли в нас були збори духовенства на Пасію і я митрополиту Антонію задав питання чи можна з ним зустрітись. Він сказав, що він приймає. Це при свідках, при всіх священниках він сказав. Але коли я знайшов машину, приїхав, бо моя машина не в робочому стані. Це ще був карантин суворий. Мене зустрів секретар – владика Діонісій і нічого не вирішив.
Пізніше, я все таки за допомогою спонсора придбав хату в селі, але хазяїн звісив на мене, ще переоформлення. Потім я прийшов додому і почав міркувати, а єпархії (РПЦвУ , – ред.) я не потрібний. Єпархія так і не відповіла на моє прохання і не сказала: допоможемо чи не допоможемо. І я вирішив, що по статуту все майно єпархії, належить персонально одному митрополиту Антонію (Пканичу), який конкретно нічого не робить і чому я маю на нього працювати в такому випадку? Я порадився із старостою села і після Радониці (період після Пасхи, у який відбувається поминання померлих, – ред.), я зайшов в сільраду і запитав, що будемо робити, бо нам (у РПЦвУ, – ред.) в черговий раз відмовили. Ну зараз вони (РПЦвУ , – ред.) говорять, що я не звертався взагалі ні про яку допомогу. І тут можливо моя помилка, що більшість прохань була на словах до благочинного. І він казав, що він владику (єрарха РПЦвУ Антонія, – ред.) просить про допомогу і так далі.
Я вирішив, що це просто геноцид, таких малих приходів. Багато священників просто кидають парафії, служать або раз в місяць, або ще якось, працюють в Києві хто ким.
Почувши фразу від владики Діонісія, про те, що “не треба було одружуватись і ці всі сімейні справи його не стосуються і що якби в мене не було б родини, то я б не пішов в ПЦУ”. Ну і я призадумався, чи варто довіряти таким людям? Чи є там Христос, чи є там любов і мир.
– Після переходу він так вам сказав?
— Так. І тому я ж керуюсь Священним Писанням, у якому Господь говорить: “По справам їхнім пізнаєте що ви мої”. Тобто не по довідці якійсь, а по справам. І також почались ці всі моменти про благодать і канонічність – неканонічність. Але ж сказав Христос Никодиму, що Дух Святий дихає там де хоче і коли він хоче і йому ніхто не може наказувати. Це член Тройці Святої, це Господь Бог. Богу ніхто не може наказувати чи сказати, ось Господь сидить у мене в кишені. А у вашій кишені не сидить. Тобто для мене таке ставлення РПЦвУ до Бога є язичництвом. А я язичництво не сприймаю. Для мене Господь Бог це особистість, жива особистість і язичницькі культи мені чужі. Просто за моїм вихованням і баченням.
Також і за мову. Я не вірю, що коли людина читає молитви як заклинання, то вона дієва. Я вірю в “умну” молитву. Коли людина розуміє як вона звертається, до господа Бога і що вона говорить. А у РПЦвУ, псалтир на церковнослов’янській мові ну точніше на “руско-болгарській”. Люди не знають цього руско-болгарського суржика. Вони читають тарабарщину. Я знаю по своєму приходу, коли люди беруть читати часи чи ще щось, та навіть паламар читає діяння св. Апостолів, чи іншу книгу, то майже в кожному слові є помилка, то як ця людина може зрозуміти що вона читає. А якщо вона не може зрозуміти, що вона читає, то не дивно, що вони не розуміють Ісуса Христа. Що вони ведуться на те, що моїм бабусям дзвонять і говорять, що ось це прокляття до сьомого коліна, за те що ви пішли в розкол і так далі. Тобто їх лякають використовуючи язичницькі методи, антихристиянські.
— А як ви ставитесь до інших християн?
— Я Господнє благословення передаю абсолютно всім. На причастя до мене можуть прийти всі. Це обурювало інколи мого пономаря, що я причащав (коли був у РПЦвУ, – ред.) і тих хто в ПЦУ і католиків. Але де католики мають причащатись, якщо в селі немає католицького храму, а вони хочуть прийняти Ісуса Христа. Я причащаю людей без сповіді, тому що я вважаю, що це особиста справа людей, якщо вони вважають, що вони мають покаятись. Бо покаятись, це змінитись, це не перечитати список своїх гріхів, а це коли людина бажає змінитись. І в мене так, люди сповідаються, коли вони бажають. І причащаються якнайчастіше.
Часто було що в отця Володимира (який належить РПЦвУ, – ред.) декілька чоловік на відправі, в отця Рустіка людей нема, а в мене 20 дорослих і 15 дітей і всі до причастя йдуть. І в мене так буває часто.
— А до вас, який тут був священник?
— У 2001 році тут був священник (РПЦвУ, – ред.) і йому люди довірились. І чи купили, чи збудували, але будинок добротний, нормальний, а потім він його продав за 25 тис. доларів і поїхав до тата в Корець. У нього батько в Корці. Із церкви випиляв батареї, тому що церква, це приміщення церковно-приходської школи. Це 200-річна будівля, зараз обладнана під церкву. В церкві було опалення, але минулий священник його зрізав. І церква почала руйнуватись. Тому що одне діло коли є централізоване опалення і воно прогрівається і зовсім інше, коли в церкві сиро і стеля осипається. Перекриття дерев’яне. Він це вивіз і поїхав і довший час взагалі нікого не було. Поки не прислали от. Богдана.Йому теж дали якусь хатку землянку, яка вже вросла по вікна в землю.
Священноначалля (РПЦвУ, – ред.) ні разу навіть не приїхало подивитись в яких умовах служать священники. Отець Богдан не витримав. Він просто взагалі пішов. І ще після нього 2 роки не було священника і потім з’явився я. Я більше року тут прослужив і якщо враховувати, як я вже дияконом тут приїжджав і служив панахиду, то скоро буде два роки. Бо знову ж таки канцелярія (РПЦвУ, – ред.) досить повільно все це робить. Людям потрібен священник вже зараз, а вони ще не можуть визначитись із паперами. То я вже тоді це вирішував швидше.
І зараз така ситуація склалась, як тільки я почав виходити із Москвоського патріархату, вони відразу запропонували мирний відхід. Тобто їхні папери залишаються з ними. Я створив нову десятку. Це не перехід тієї громади яка була. Із тієї громади, вже майже всі повмирали, залишилось 3 чоловіки із старої десятки. Тобто простіше було зібрати нову десятку і я так і зробив. А зараз в РПЦвУ вони виставили інформацію, що громада за мною не пішла і нібито, збирала протокол про вірність УПЦ МП, вірність Онуфрію, але це неправда.
Зараз приміщення церкви на балансі сільради.
— Підсумовуючи все сказане, можна узагальнити це так: Ви бачили яке є погане ставлення до людей, до священників збоку РПЦвУ…
— Так. Просто ставлення псяче. Я коли приїхав до владики Олександра, то я йому відразу ж сказав, що мені здається, що РПЦвУ, – це скажена собака, яка кусає власного хвоста. Вони розкидаються кадрами і вони нас за людей не рахують. Тобто митрополит (Антоній, – ред.), якщо він не прийняв мене на прийом, знаючи, що для мене це не близький світ приїхати і дійсно є нагальні питання і питання по його єпархії. І він міг хоча б передзвонити чи вибачитись, чи якось. До мене ніхто не дзвонив. Лише юрист і от. Рустік, – благочинний. Але не владика Діонісій і не владика Антоній. Вони вважають, що вони зовсім іншого рангу і я недостойний навіть розмови.
— А з канонічної точки зору, таке ставлення нормальне?
— З канонічної точки зору єпископ має бути доступний не тільки для кліриків але і для мирян. Порушуючи це канонічне правило, єпископ має залишити свій пост. У нього крім прав є ще обов’язки. І це не тільки моє бажання зустрітись з владикою, це моє повне право канонічне.
Так само відлучити мене від церкви і заборонити мене в священнослужінні можна через єпархіальний суд. Тобто до мене має приїхати комісія єпархіальна в складі мінімум трьох людей. Зі мною переговорити і вияснити всі за і проти, прийняти рішення, яке я можу апелювати і так сталось, що в РПЦвУ вищою керівною інстанцією є Архієрейський собор РПЦ. Без рішення Архієрейського собору РПЦ, мене навіть заборонити в служінні не можуть, офіційно, по канонам. Тільки ж всім зрозуміло, що якщо, я отримаю на руки рішення РПЦ, то мені достатньо буде опублікувати його в мережі і уже благочинний не зможе сказати, що їхня церква “Українська”. Тобто церква не являється помісною.
Я людям показував грамоту Алексія, патріарха покійного, “про незалежне управління церкви”, але вона ж не відповідає на сьогоднішній день дійсності. РПЦвУ не являється помісною. Митрополит Онуфрій не являється предстоятелем. Предстоятеля поминають предстоятелі інших церков. Митрополита Онуфрія не згадує ніхто. Предстоятель поминає предстоятелів інших церков, а не одного предстоятеля Патріарха Кирила, як це робить Онуфрій.
– А ось місцеві архієреї РПЦвУ поминають спершу Кирила, а потім Онуфрія?
— Так. Перше Кирила, а потім Онуфрія. Тобто вони спочатку поминають предстоятеля (Кіріла, – ред. ДФУ), а потім його (Онуфрія, – ред.) як правлячого архієрея з особливим статусом. Так виходить, що Онуфрій не є предстоятелем церкви. І статус Блаженнійшого в Росії не підтверджений. Тут його називають Блаженнійшим, але для Росії він просто Високопреосвященнійший, рядовий єпископ Російської церкви.
– Тобто “блаженнійший” це внутрішній статус. Так?
Так. Це тільки внутрішній. Для родини. Я в себе в родині можу бути і патріархом.
– А як ви бачите взагалі майбутнє Московського патріархату в Україні.
– Майбутнього в московського патріархату в Україні немає. Це навіть не через їхню ідеологію чи національну ідентичність. А це через їхнє керівництво. Ставлення до свого власного духовенства. Вони вважають, що вони можуть вижити втрьох: Онуфрій (Березовський), Антоній (Паканич) і Вадім (Новінський). От вони вважають, що достатньо їх трьох, а зі всіма решту можна не рахуватись. Це не тільки моя думка, це думка багатьох благочинних багатьох священників. Але багато хто боїться.
Я спілкувався із одним священником із Києва, і він боявся Антонія Паканича. Він коли дізнався що я в його єпархії (Паканича, – ред.), то казав, я тебе візьму в клір, тільки так, щоб Паканич не знав. Боявся репресій. Тобто Паканич не робить так щоб люди в його єпархії з власної волі залишались, а робить переслідування тим, хто прийматиме тих, які йдуть від нього. І всі бояться.
– А яким чином він зможе впливати?
– Він керуючий справами УПЦ МП і він претендує на статус Блаженнійшого після Березовського і він це всім видом своїм показує. Навіть на Пасху його облачення було дорожчим ніж в Онуфрія. Хоча це навіть з церковної точки зору недопустимо. Коли я був іподияконом, то мене так навчали. Що ми беремо облачення дешевше і простіше, ніж у правлячого архієрея. Щоб було видно де є “зірка”, а хто “у підпорядкуванні”. Він порушує канонічні свободи, бо не будучи предстоятелем а простим архієреєм своєї єпархії він роз’їжджає по всій Україні не маючи на це ніякого дозволу.
– Антоній бере якісь благословення на це?
Я не знаю, що він там бере, але благословенням теж не можна зловживати. Не їздити ж постійно. Тут є різниця. Можна отримати по добру, а можна його випросити. А звісно, якщо вони ні у що не ставлять своїх кліриків. Одразу ж на своєму сайті вони акцентували, що я молодий священник. Тобто, те що в мене за плечами є богословська освіта, те що в мене є стаж і послух іподияконом, вони це все не беруть до уваги. Вони хочуть наставити так, що це хлопець, який після ПТУ, став священником і ось щось у нього не пішло і він вирішив побити горщики. Але це не так.
– Скажіть, а яке ставлення до вас у ПЦУ? Чи щось змінилось?
– В ПЦУ мене прийняли братньо. Мене підтримує місцевий благочинний, який підпорядковується владиці Епіфанію. Він до мене на вечірню приїхав зі своїми хористами і підтримав морально і так підтримав. В мене ж ще залишились борги і він сказав, що нічого страшного, якщо ми не знайдемо якогось спонсора, то просто священники скинуться по 1000 гривень і закриють це питання. Все таки братська підтримка.
І також у ПЦУ мені сказали, що “якщо потрібно допомога з богослужбовою літературою, чи ще щось, ми підтримаємо. І якщо будуть на вас нападки, ми теж будемо за вас. Ми в обіду не дамо”. Ось таке ставлення.
А коли мені пропонують повернутись в УПЦ МП там де мене підпадуть репресіям і вже піддали, то звісно туди повернення немає.
Я не хочу, щоб мої слова вважали якимись емоціями чи особистими образами. Але мабуть по іншому сказати тут не вийде. Мені, їх чесно кажучи, хоч вони мене звуть Іудою і христопродавцем, шкода. Я не бажаю їм зла. Я не вважаю їх Іудами. Я знаю, що це така сама канонічна церква, тільки російська.
