Тиждень напередодні 9 травня щороку перетворюється на бенефіс російської пропаганди. Репетиції парадів, патріотичні заходи за участю політиків та духовенства Російської православної церкви, тисячі білбордів та сувенірний бум, який за своїми масштабами можна прирівняти хіба що до новорічного.
Однак, у Росії існує чимала група людей, які вже давно щиро не розуміють, а що ж саме святкують роспатріоти. Маркетолог та краєзнавець з Новосибірська Андрєй Поздняков саме з такої категорії. Видання “59.ру” публікує його роздуми про необхідність щорічного шоу з танками, а також про те, яким повинен бути патріотизм.
Наведемо окремі уривки його допису від першої особи.
Я не хочу образити нічию пам’ять, але щоразу у мене виникає багато питань до святкування 9 травня.
Наприклад, хто ці люди в орденах і з лампасами, які ходять вулицями 9 травня? Протягом останніх років їх розвелась величезна кількість. У мене є підозри, що вони не мають ніякого відношення до Другої світової війни. Шляхом простих арифметичних операцій не складно зрозуміти, що вони у 1945 році ще навіть не народились. То що вони тут роблять?
Є ще ті, хто надівають цього дня різні сувенірні ордени від РПЦ чи якихось громадських організацій, і пишаються тим, що вони включені до списку “кращі люди Росії”. Я навіть не піднімаю питання, як живуть наші ветерани. Але хто ці люди, кого ми шануємо щороку?
Ще цікаво: у нас дійсно такий великий бюджет, що ми можемо дозволити собі всі ці салюти і перекриття (вулиць і трас – ред.) на півдня?
Я розумію, що всім потрібно хліба та видовищ, але якщо ви видовища створили, про хліб не забувайте.
Звісно, обов’язково віднайдеться 100500 мільйонів патріотів, які скажуть, що у переживають від цього якийсь дикий оргазм. Якщо ці оргазми важливіші, аніж прийти вчасно за дитиною до дитячого садку, – то й нехай.
У мене різко негативне ставлення до цих святкувань. Мені здається, що тему Великої Вітчизняної, чи, якщо правильно, Другої світової війни, затягали до неможливості. Коли 76-й рік поспіль парадом прикривають відсутність хоч якихосб успіхів, це, на мою думку, підлість, абсолютний цинізм.
Ми нічого не зробили. ВВП не росте, ми на 150-му місці за рівнем свобод (я сильно здивувався, але М’янма на 10 пунктів нас випереджає, а там, на хвилиночку, воєнний переворот відбувся, тобто, у нас ще гірше).
У всьому світі головний лозунг перемоги над фашизмом – “Більше ніколи”, та й іншого лозунгу бути не може.
Російське “Можемо повторити” – це жахливо. Ми можемо повторити напад на Польщу? Здачу половини територій Німеччині? Мільйони жертв? Блокаду Ленінграду? Що саме повторяти зібрались?
Дуже дивно звинувачувати інші держави у русофобії після того, як напередодні 9 травня половина машин обклеюються табличками “На Берлін”. Уявіть, що в Берліні будуть ходити з табличками “Nach Moskau”, – як ми на це будемо дивитись? 76 років тому все скінчилось, ми з Німеччиною стратегічні партнери, і при цьому пишемо на своїх “Мерседесах” і “Ауді” “На Берлін” – це нормально? Мені здається, що ні.
Державу потрібно лікувати від псевдопатріотичного психозу. Він просто небезпечний. Я забороняю вихователям одягати мою дитину в гімнастерки і грати у війну. Солдатами не народжуються – солдатами помирають. Я не хочу, щоб з моєї дитини робили солдата.
Патріотизм, на мою думку, виховується на рівні родини. Коли ти показуєш могили своїх дідів і будинки, у яких жили пращури, коли розповідаєш про історію рідного краю – не таку, якою її хочеться бачити президенту, а якою вона була насправді. Кожній нації є чого соромитись, але про це потрібно говорити, і говорити чесно. Лише чесна розмова може виховати чесну нормальну дитину.
Нехай вони там гуркочуть, скільки влізе, зливають рештки бюджету на танки і ракети, розповідають, хто у нас цього разу вороги. Але без мене.
