7 років тому, 13 квітня 2014 року було оголошено початок АТО, почалась моя війна.
7 років тому я усвідомлено прийняв рішення стати на захист України. Я не вагався і пішов до воєнкомату, щоб стати військовим священиком, і це не тому, що я безстрашний, скоріше навпаки, просто так сталося, що колись в житті я промовив слова військової Присяги і Присяги священика, а Бог інколи попускає такі виклики, коли слова людини перевіряються вчинками. Тому, я не питав дружину і доньку, бо зрозуміло, що зазвичай в таких випадках говорять жінки, не питав батька і матір, бо був вже дорослим хлопчиком — це для мене було питанням самоповаги до себе як священика, як чоловіка, батька, сина, бо якщо я не маю самоповаги (не плутати з егоїзмом) — то як мене можуть поважати інші. Я не питав друзів і знайомих, бо розумію — це особистий вибір кожного — чи відповідати на виклики, чи виправдовувати свою бездіяльність турботою про дружину, доньку, батька, матір… тим, що це «не моя війна».
Мені було байдуже «мнєніє» суспільства, бо тоді і досі більшість взагалі не розуміє за що воювати, вони ще досі запитують: «а що ця країна мені дала?»- це не осудження, Бог — суддя, це констатація факту, я пояснюю свою мотивацію.
І от вже 7 років я, як військовий священик, захищаю мою Україну від агресора- росії поруч з українськими воїнами, живими і загиблими, поруч їх з родинами, на всіх рубежах: на передовій і в тилу, в храмі і на кладовищі, в лікарнях і на вулицях, там, куди кличе мене Бог і дані мною обіцянки.
За ці 7 років було багато втрат, розвіялось багато іллюзій, були розчарування і жахливі помилки, багато чого не зумів чи не схотів зробити…і я буду за це відповідати перед Богом.
Але…
Єдине в чому я впевнився остаточно, а повірте, цей висновок для мене, як для священика і віруючої людини, дуже важкий — це те, що Миру ми досягнемо тільки через Перемогу над агресором! Не через компроміси, бо тисячі полеглих Героїв віддали життя за Перемогу, не словами, проханнями, стоянням на колінах, умиротворенням — а через важку і криваву боротьбу.
Тому я був і буду поруч з тими, хто Мир і Перемогу досягає справою, боротьбою і самопожертвою (і тут неможливо без помилок), а не з тими, хто, промовляючи красиві слова про мир і роздаючи обіцянки припинити війну — всі ці роки ховався від війни і горя за жартами і стьобом. А найбільше я не сприймаю позиції «над конфліктом», ” я не за тих, і не за інших«, «какаяразніцца, Украіна ілі расія»- це боягузи, які вдарять в спину, вдарять без сумніву.
Так, я втомився, але не зневірився — тому моя війна буде тривати до перемоги!
«І оглянув я, і став, і сказав найзнатнішим і начальникам і решті народу: не бійтеся їх; пом’ятайте Господа великого і страшного і воюйте за братів своїх, за синів своїх і за дочок своїх, за дружин своїх і за доми свої.» (Книга Неємії 4:14)
Джерело: Фейсбук Дмитра Поворотного.
