Процес декомунізації в Україні був запущений у 2015 році. Країна позбавлялася наслідків комуністичної ідеології вже не стихійними “ленінопадами”, а офіційними демонтажами та перейменуваннями.
За неповні шість років в Україні було перейменовано тисячі топонімів. Щоправда, процес декомунізації не завжди протікав гладко. Адже подекуди знаходяться люди, у тому числі й серед представників місцевої влади, які чинили затятий спротив подібним змінам.
Хто чинить спротив декомунізації, розказує Depo.ua.
“Результати декомунізації найпредметніше можна прокоментувати саме статистичними даними, – розповів співробітник Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Богдан Короленко. – Зокрема, це понад 51 тисяча перейменованих об’єктів топоніміки України, це 991 перейменований населений пункт, це близько 2,5 тисячі демонтованих пам’ятників та пам’ятних знаків, що містили символіку комуністичного тоталітарного режиму. Зокрема з них 55% були встановлені на честь Володимира Леніна. Як на мене, це хороший результат декомунізації”.
Разом із тим, історик зазначає, що декомунізація – це щось більше, ніж просто перейменування об’єктів топоніміки. Це ще зміна свідомості населення, переоцінка совєтського періоду та його негативного спадку, пов’язаного з комуністичним тоталітарним режимом. І, зокрема, з його впливом на Україну. Короленко переконаний, що громадськість має чітко усвідомлювати, навіщо їй потрібен цей процес декомунізації.
“Щоб не повторилися злочини комуністичного тоталітарного режиму, – підкреслив Короленко. – Щоб було засудження його практик. Ну і, власне, це відновлення пам’яті українського народу. Зокрема, в результаті декомунізації було повернуто понад 300 історичних назв населених пунктів. Власне, це лише ті історичні назви, які вдалося повернути. Це фактично третина від всіх перейменованих населених пунктів. Це вже великий здобуток декомунізації”.
Що стосується пам’ятників Леніну, то таких збереглося не більше десятка. Як правило, вони зберігаються на приватних територіях і не були демонтовані хіба що через особисті забаганки своїх власників. Наприклад, на території санаторію “Сосновий бір” на Зіньківщині Полтавської області все ще стоїть погруддя Володимиру Леніну. Як зазначив Короленко, представники УІНП зараз ведуть переписку з адміністрацією санаторію щодо його демонтажу. Усе ще стоїть пам’ятник Щорсу в Києві, хоча він також підпадає під закон про декомунізацію, адже Щорс є тією особою, яка боролася проти Української народної республіки і яка безпосередньо причетна до встановлення комуністичного режиму в Україні. Але з іншого боку, цей пам’ятник внесено до Державного реєстру пам’яток національного значення. І задля його демонтажу потрібно пройти певну процедуру на рівні Кабінету міністрів та Міністерства культури. Але наразі ця справа просто затягується.
Під декомунізацію також підпадає така пам’ятка, як Батьківщина-Мати у Києві. Щоправда, йдеться не про сам монумент, а про зображення герба СССР на її щиті. Представники УІНП вже вели перемовини з керівництвом Національного музею історії України у Другій світовій війні. Уже є попередні домовленості музею з підрядниками, які готові взятися за цю роботу. З словами Короленка, згодом зображення совєтського гербу мають прибрати.
Труднощі декомунізації
“Щодо протидії декомунізації чи ігнорування чинного законодавства – насправді таких випадків не надто багато, – розповів Короленко. – У нас немає підстав говорити про якийсь масовий саботаж чи про те, що органи місцевого самоврядування масово відмовляються виконувати Закон України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”. Звичайно, такі випадки є. Але чому вони відмовляються? На це є різні причини. Десь посилаються на те, що в бюджеті не закладені кошти. Десь говорять про те, що громада проти. Зрозуміло, що це довільне трактування чинного законодавства. Але, згідно з Конституцією, в органів місцевого самоврядування немає повноважень так тлумачити чинне законодавство. Щоб обґрунтувати свою бездіяльність, вони нерідко проводять “опитування” серед територіальної громади стосовно “доцільності” демонтажу таких пам’ятників”.
Короленко згадував, як УІНП нещодавно звернувся до ради міста Тальне Черкаської області з приводу демонтажу такого пам’ятного знаку. Мова йшла про погруддя голови колгоспу-мільйонера “Здобуток Жовтня” та двічі героя Соціалістичної праці Федора Дубковецького. Свого часу він у лавах Червоної армії боровся за встановлення совєтської влади на території Україні, а згодом брав безпосередню участь у колективізації. Але для місцевої громади це такий собі місцевий герой, який колись заснував успішний колгосп.
“Ми маємо справу з цією спадщиною комуністичного тоталітарного режиму, де люди пишалися здобутками на ниві колективізації. – нарікає Короленко. – Хоча ми всі знаємо, що така політика призвела до Голодомору 1932-1933 років. Можливо, мешканці не проінформовані. Але я сумніваюсь в цьому. Бо Голодомор торкнувся кожної української родини. Вони ж пишаються цим Дубковецьким, пишаються цим бюстом, пишаються тим, що він є в Тальному, а в селі – вулиця на його честь…”.
Інший яскравий приклад належить місту Хорол Полтавської області. Там свого часу встановили пам’ятник уродженцю Хорольщини, совєтському генералу Івану Третяку. Він у 1983 році обіймав посаду командувача військ Далекосхідного військового округу. Третяк особисто віддав наказ знищити південнокорейський пасажирський “Боїнг 747”, який відхилився від курсу. Внаслідок реалізації його наказу загинули 246 пасажирів і 23 члена екіпажу.
Пам’ятник Третяку також підпадає під демонтаж. Проте місцева влада не хоче виконувати вимоги чинного законодавства. Там щиро пишаються своїм земляком, який “вибився в люди”, та нічого не хочуть чути про його злочин. Як зазначає Короленко, такі випадки є, але вони поодинокі. Десь має місце елементарне незнання історії, десь небажання щось змінювати. От місцева влада звикла до того ж погруддя Дубковецького. На думку її представників, воно є окрасою Тального. Або Хоролу, якщо говорити про пам’ятник Третяку.
Схожий випадок стався на Дніпропетровщині. Там у центрі міста Кам’янське досі стоїть погруддя Леоніда Брежнєва. Міська рада ухвалила рішення, згідно з яким він є “експонатом” місцевого краєзнавчого музею. Хоча це рішення не відповідає чинному законодавству, зокрема, Закону про музеї та музейну справу. Про такі факти УІНП інформує органи місцевого самоврядування. Щоб вони все ж виконали вимоги чинного законодавства і демонтували об’єкт.
Щоправда, інколи місцева влада може доволі затято відстоювати старі совєтські топоніми. Своїм спротивом процесу декомунізації прославилася Харківська міська рада, яка неодноразово намагалася перейменувати проспект Петра Григоренка на честь Григорія Жукова. І все це всупереч як діям громадських активістів, які наголошували на необхідності дотримання чинного законодавства, так і рішенням суду, який став на бік громадськості. До речі, 24 лютого 2021 року Харківська міськрада вже втретє перейменувала проспект Григоренка. Тому ця історія з перейменуваннями ще далека до свого завершення.
Наслідки колоніального минулого
Разом із тим, декомунізація не зачепила величезний пласт топонімів, які формально не підпадають під дію закону, проте мають прямий стосунок до совєтського та імперського спадку. Як зазначає Короленко, в Україні залишається близько 300 вулиць, названих на честь російського полководця Олександра Суворова. Це національний герой Російської Федерації, один із представників її героїчного пантеону. Але якщо поглянути на його роль в історії України (а також білоруського та польського народів), то вона не виглядає позитивною. Саме Суворов свого часу придушував національно-визвольні повстання та брав участь в організації депортацій. На його рахунку – придушення Коліївщини в Правобережній Україні та повстання Костюшка проти Росії та Пруссії, депортації кримських християн до Російської імперії у 1778 році та ногайців з Кубані в 1782-1783 роках. За даними істориків, суворівські дії відрізнялися жорстокістю та мали ознаки геноциду. Є в Україні чимало вулиць, названих на честь совєтського льотчика Валерія Чкалова. Він входить уже до совєтського героїчного пантеону, який згодом успадкувала Росія. І таких прикладів чимало.
“Так, такі топоніми не підпадають під декомунізацію, – додав Короленко. – Але тим не менше, в Інституті національної пам’яті принагідно рекомендують органам місцевого самоврядування перейменовувати їх. Є вже позитивні приклади. Наприклад, у Києві вулицю Суворова було перейменовано на честь відомого військового діяча УНР Омеляновича-Павленка”.
За словами Короленка, свого часу такі найменування були спрямовані на конструювання єдиного “совєтського народу” з єдиними для всіх героями. І таких вулиць тисячі. Та взагалі топонімів, які несуть за собою маркери імперського та совєтського минулого, в Україні непропорційно велика кількість. Як додає Короленко, часто органи місцевого самоврядування під декомунізацією розуміють знесення або знищення відповідних пам’яток. Хоча закон передбачає демонтаж. Тобто всі ці погруддя та пам’ятники можна акуратно демонтувати і при бажанні передати до місцевого музею.
“Ми не закликаємо їх нещадно демонтувати та зносити, – зазначив Короленко. – Але все-таки варто переосмислити цей спадок. Як колоніальний спадок, так і спадок совєтського комуністичного тоталітарного минулого. Також ми наголошуємо, що в Україні є багато знакових історичних постатей, які заслуговують на увічнення їх пам’яті”.
Нагадаємо, на Одещині демонтували останній в регіоні пам’ятник Лєніну.
