17 березня 1937 року в СССР ухвалили закон, який позбавив селян свободи пересування.
Мається на увазі паспортна система, яка не розповсюджувалася на селян. Паспорти запроваджувалися лише для мешканців міст, робочих поселень, новобудов та радгоспів.
У Великій Совєтській Енциклопедії 1939 року зазначено, що паспортна система представляє собою “порядок адміністративного обліку, контролю та регулювання пересування населення шляхом введення для останнього паспортів…”. Закон діяв до середини 70-х років минулого століття.
До 1953 року в Совєтському Союзі режимними було визнано 340 міст, місцевостей та залізничних вузлів. Кому видавати паспорти і прописувати у режимних зонах вирішували відповідні органи влади. Так само і кого зараховувати до неблагонадійних категорій людей, які після цього ставали безправними. Селяни, як і за часів кріпацтва, виявилися намертво прив’язаними до рідних домівок. Вони мали наповнювати засіки Батьківщини за трудодні або зовсім безкоштовно, оскільки іншого вибору їм просто не залишили. В колгосп добровільно-примусово записували з 16 років всіх, хто жив на його території.
Починаючи із 40-х років, впродовж десяти років совєтською владою було видано безліч постанов та директив, які розвивали й “удосконалювали” інститут прописки. Цим самим все більше обмежуючи право громадян на свободу пересування, вільний вибір місця роботи і місця проживання.
״У документах не йшлося про позбавлення селян видачі паспортів, а просто, що село не підлягає паспортизації. І селянин автоматично ставав кріпаком, в повному розумінні цього слова, прикріплений до колгоспу. Без паспорта не можна було виїхати з села, не те що влаштуватися на роботу. Цим користувалися місцеві “князьки”. Вигонили колгоспників з роботи, якщо хтось чимось не догодив. Особливо страждали жінки, які були об’єктом домагання бригадирів чи спеціалістів. Не пішла на зустріч в інтимному плану, звільнили. А якщо людина була безробітною впродовж трьох місяців, її називали туніядцем і каралося кримінальною відповідальністю. В нашому селі Макіївка було засуджено до виправних робіт близько 150 осіб. Коли я вже вчителював, до мене багато зверталося людей, щоб допоміг їм отримати паспорт. Бо тоді, щоб отримати паспорт, треба було два дозволи – голови колгоспу і сільської ради. Я писав скарги в ״Известие״. Звідти надходила шаблонна відповідь, нічого ми не можемо зробити, через те, що села не паспортизовані. Мовляв, примусити до цього голову колгоспу і сільської ради ми не вповноважені״ , – розповів Gazeta.ua 67-річний Валентин Хижняк, історик із села Макіївка Смілянського району на Черкащині.
Жителі сіл були безпаспортними (фактично кріпаками) аж до І з’їзду колгоспників (літо 1969 р.), коли Рада Міністрів СССР пішла на полегшення життя селян і скасувала громіздку бюрократичну процедуру отримання паспорта колгоспниками. Тобто повна паспортизація населення фактично розпочалася аж через 42 роки після запровадження паспортів. Оспіваний культовим поетом Маяковським совєтський паспорт був у “найдемократичнішій країні світу” привілеєм не для всіх, пише Тиждень.
Але за хабар можна було отримати від голови колгоспу і голови сільради відповідну довідку, на основі якої райвідділ НКВС видавав потрібну зелену книжечку (до 1974 р. обкладинки паспортів були зеленого кольору). Часто паспортні відділи у районах за грошовий або продуктовий “подарунок” видавали паспорти без довідок. Особливо це було поширено після війни, коли до сіл повернулися хлопці, які на фронті з темних селюків стали офіцерами й кавалерами бойових нагород, а також попривозили з Європи трофеї. Саме за трофейні речі вони купували паспорти й осідали в містах. Факти корупції в органах НКВС переслідували, але її масштаб не зменшувався.
Ненормальність ситуації з паспортами на селі відчувала вся верхівка СССР, проте щось змінювати на краще не наважувалася. Після смерті Сталіна вересневий (1953 року) пленум ЦК КПРС покращив становище селян, зменшивши численні податки, проте паспортів селяни так не отримали.
Джерело: Громадське радіо
