Патріарх Сербський Порфірій звинуватив Вселенського патріарха Варфоломія в тому, що той пішов проти православної традиції. Сербська ж православна церква стоїть, на його думку, на стороні «канонів». Все це було сказано в контексті надання Вселенським патріархом автокефалії ПЦУ.
«Дії Константинополя в Україні не відповідають традиції Церкви. Ми на стороні порядку і канону», – сказав патріарх Порфірій в інтерв’ю сербським ЗМІ.
Розберемось, що не так із його словами і чи не порушує він сам такими висловами «православні канони», які намагається захищати.
- Теза «Дії Константинополя в Україні не відповідають традиції Церкви». Насправді дії Вселенського патріарха Варфоломія повністю відповідають історичним прецедентам минулого. У випадку із автокефалією ПЦУ Вселенський патріархат не «винаходив велосипед» і діяв точно так само, як Вселенський патріарх діяв сто років тому, надаючи автокефалію Польській православній церкві, Албанській ПЦ та іншим церквам. Про це сам патріарх Варфоломій неодноразово казав у ЗМІ, і в офіційних документах, зокрема у листі предстоятелю Кіпрської церкви. «Вселенський патріархат діяв у справі Церкви України, так само як і при проголошенні всіх нових автокефальних Церков, добровільно та самовіддано, на основі багатовікової традиції», – йшлось у листі Вселенського патріарха. Якщо Порфірій звинувачує Вселенського патріарха у порушенні “традицій Церкви” він ставить під сумнів і минулі надання автокефалій від Вселенського патріархату, що своєю чергою ставить під сумнів існування більшої половини помісних церков. Про це також говорив Вселенський патріарх звертаючись до противників автокефалії ПЦУ: «У православ’ї немає розколу. Я це сказав і повторюю зараз. З боку Російської Церкви існує інший погляд на українське питання, що виявилося у припиненні спілкування з Церквою-матір’ю Константинополя, а потім з іншими автокефальними Церквами, через рішення Вселенського патріархату про надання автокефалії до Церкви України… Ми слідували традиції православ’я, встановленій багатовіковою церковною практикою. Я пам’ятаю, що Константинополь вже надав автокефалію ще дев’яти помісним Церквам до випадку з Україною. Сьогодні, звичайно, деякі в корисливих цілях заперечують цей очевидний факт. Але ті, хто ставить під сумнів права та обов’язки вселенського патріархату, по суті ставлять під сумнів саме їх існування та ідентичність, саму структуру православ’я», – підкреслив святійший владика, натякаючи на Російську православну церкву.
- Теза «Ми на стороні порядку і канону». Чи може бути Сербська Церква на стороні порядку і канонів, коли вона заперечує право Вселенського патріарха надавати автокефалії? Більше того, автокефалія від Вселенського патріархату була надана своїй митрополії – а саме Київській митрополії Вселенського Патріархату, яка після Об’єднавчого собору стала автокефальною церквою і почала іменуватись Православною Церквою України. У 1686 році Вселенський патріарх надав право Московському патріарху висвячувати Київського митрополита, але при цьому останні мали згадувати Вселенського патріарха першим, “як свого голову”. Таким чином Київська митрополія і після 1686 року залишалась у володінні Вселенського Патріархату. Це підтвердилось і нещодавніми заявами українських істориків. Таким чином у випадку з Україною, вселенський патріарх діяв виключно на своїй канонічній території. Він дав своїй митрополії автокефалію. Ані РПЦ, ані Сербська Церква не має жодного відношення до Київської митрополії і ніколи не мала ніяких прав на неї. Тому ніяких канонів не міг порушити Вселенський патріарх коли розпорядився надати автокефалію своїй митрополії. Навпаки, саме патріарх Порфирій виглядає в цьому випадку невігласом, коли стверджує зворотне.
Як здобувалась автокефалія Сербської Церкви. І чи це канонічно?
16 квітня 1346 року, на Великдень, сербський король Стефан Душан скликав велике зібрання в Скоп’є, в якому взяли участь сербський архієпископ Йоанікій II, архієпископ Микола І Охридський, патріарх Болгарський Симеон та різні релігійні лідери Афону. На зборах священнослужителі домовились, а потім урочисто здійснили піднесення автокефального Сербського архієпископства до статусу Патріархату. Таким чино перша автокефалія Сербської церкви була самопроголошена і відбувалась за підтримки світської державної влади, особливо її короля. У «Житії преподобного Ісаї старця» (Афонський Патерик) про виконання Стефаном свого наміру написано таке: «Це він зробив єдиною своєю владою, не тільки не порадившись з Патріархами грецькими, але й не побоявшись накликати на себе через цей вчинок церковне відлучення».
Новий Патріарх Йоаникій ІІ урочисто короновав Стефана Душана як «Імператора і самодержця з сербів і римлян». Сербський Патріархат взяв на себе суверенітет на горі Афон і грецькі архієпископства, що перебувають під юрисдикцією Константинопольського патріархату (Охридська архієпископія залишалась автокефальною), що призвело до відлучення короля Стефана Душана від церкви Константинопольським патріархом Каллістом І у 1350 році.
Не зовсім канонічно, м’яко-кажучи правда? Але ж своє під носом погано видно патріарху Порфирію (Перичу), зате йому добре видно про «антиканонічність дій» Вселенського патріарха. Напевно на його думку, було б «канонічніше», якби єрархи в Україні за допомогою світської влади самопроголосили автокефалію, як це було в Сербії у 1346 році й в Україні в 1920-х, 1990-х рр.?
В XV ст. Сербія потрапила під ярмо турків й у церковну залежність від Константинопольського патріархату. В 1557 р. здобула незалежність, але через два століття знову виявилася в підпорядкуванні в Константинополя. Сербська православна церква в Князівстві Сербія здобула автономію в 1831 році і була організована як Белградська митрополія, залишаючись під верховною церковною юрисдикцією Константинопольського Вселенського патріархату. Князівство Сербія отримало повну політичну незалежність від Османської імперії в 1878 році, і незабаром після цього були розпочаті переговори з Вселенським патріархатом, що призвело до канонічного визнання повної церковної незалежності ( автокефалії) для Белградської митрополії в 1879 р. У той же час сербські православні єпархії в Боснії та Герцеговині залишалися під верховною церковною юрисдикцією Вселенського патріархату, але отримали внутрішню автономію.
