Багато з видатних українців народилося не лише в Україні, а й на українських етнічних землях за її межами. Цікаво подивитися, як плекається про них пам’ять у сусідніх з Україною державах. Почнемо з Румунії.
Ольга Кобилянська (1863–1942). Українська письменниця, класик української літератури, авторка повісті «Земля». Народилася на Південній Буковині, в місті Ґура-Гумора, Сучавського повіту Герцогства Буковина Австрійської імперії (зараз повіт Сучава, Румунія). До 26 років жила на Південній Буковині (у 1863–1868 роках в Ґура-Гуморі, в 1868–1873 роках у Сучаві, в 1873–1889 роках у Довгопіллі). Закінчила чотирикласну «нормальну» школу в Довгопіллі.
Під час життя на Південній Буковині написала німецькою мовою «Картинки з життя Буковини», а також твори «Гортенза, або Нарис з життя однієї дівчини», «Воля чи доля?», «Видиво», «Голубка і дуб», «Вона вийшла заміж», «Людина», «Природа», «Жебрачка». На її батьківщині, в румунському місті Ґура-Гумора є їй пам’ятник, поруч із яким румунською та англійською мовами є напис, що вона українська письменниця, яка тут народилася.
Словаччина. Олександр Духнович (1803–1865). Україноруський письменник, греко-католицький священник, педагог, поет, культурний діяч.
Намагався створити єдину літературну мову для всіх західноукраїнських земель, але найкращі свої поетичні твори написав народною закарпатською говіркою. Від вдячних послідовників отримав прізвисько «русинський Шевченко». Народився на Пряшівщині, в селі Тополя, Земплинської жупи Угорського королівства (зараз Снинський округ Пряшівського краю Словаччини).
Помер у Пряшеві. В селі Тополя Духновичу є пам’ятник, де його ім’я написане українською мовою.
Частина українців зі Словаччини та Закарпаття у ХVІІІ столітті переселилося на територію сучасної Сербії, у край Воєводина, де, хоч частина і перейшла на словацьку мову, але зберегли своє ім’я «русинів». Тут народився Гавриїл Костельник (1886–1948), український богослов, церковно-громадський діяч, письменник, мовознавець та історик, доктор філософії. Засновник літературної мови українців Воєводини. Народився в селі Руський Керестур, і, фактично, став творцем сучасної русинської літературної мови в Сербії.
Саме завдяки Костельнику русини Сербії прийняли до вжитку український правопис, він обстоював тезу, що мова воєводських русинів – це діалект української, який зазнав впливів з боку польської та словацької мов. Найбільший твір, написаний Костельником на Воєводині – поетична збірка «З мойого валала» («З мого села»), видана у 1904 році. З 1915 року жив у Львові, де став провідним діячем Української греко-католицької церкви.
Доля його була трагічною – Костельник взяв участь у підготовці та проведенні Львівського церковного собору в 1946 році, який організувало НКВС у співпраці з Російською православною церквою, що проголосив скасування Берестейської унії та приєднання греко-католиків УРСР до РПЦ. Загинув внаслідок провокації радянських спецслужб. Радянська пропаганда звинуватила в його вбивстві підпілля ОУН. На батьківщині Костельника поставили йому пам’ятник біля місцевого греко-католицького собору
Мабуть найвідоміший українець, що народився на території сучасної Польщі, Михайло Вербицький (1815–1870). Український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, автор музики державного гімну України «Ще не вмерла Україна».
Народився на Перемишльщині, в селі Явірник-Руський, Сяноцького округу Королівства Галичини та Володимирії, Австрійської імперії (зараз гміна Бірча Перемишльського повіту в Підкарпатському воєводстві Польщі).
Помер також на Перемишльщині, в селі Млини (зараз теж Польща). У Явірнику-Руському на пошану Вербицькому є пам’ятна дошка, де про нього написано українською, польською та англійською мовами.
У Білорусі народився Дмитро Фальківський (1898–1934). Справжнє прізвище Левчук. Український поет, прозаїк, перекладач, сценарист, неосимволіст. Поезія Фальківського «Очерет мені був за колиску» стала відомою українською народною повстанською піснею. Народився на Берестейщині, в селі Великі Лепеси Кобринського повіту Гродненської губернії Російської імперії (зараз Кобринський район Брестської області Білорусі). До 1920 року жив на Берестейщині, за часів Української Держави у 1918 році закінчив курси українознавства у Бересті, працював учителем в українській школі в рідному селі.
Розстріляний за вироком радянського суду за участь в «організації українських націоналістів». У Білорусі визнаний як «класик української літератури». На пам’ятнику в рідному селі напис українською мовою: «Від односельчан і товариства «Просвіта» м. Кобрин і Малорита» та уривок з поезії «Очерет мені був за колиску».
А що в Росії? Тут теж пам’ятають про видатних українців, своїх земляків, але чомусь уперто замовчують, що вони були українцями. Згадаємо для прикладу двох – із Кубані та Стародубщини.
От на меморіальній дошці, біля будинку Якова Кухаренка в Краснодарі написано таке: «На этом месте находилась родовая усадьба генерал-майора Якова Герасимовича Кухаренко 1799–1862, наказного атамана Черноморского казачьего войска, талантливого писателя и просветителя, общественного деятеля, верой и правдой служившего ВЕЛИКОЙ РОССИИ».
«Велика Росія» написана великими літерами, і жодної згадки про те, що Кухаренко був другом Тараса Шевченка, писав українською мовою, а значить був українським письменником.
Та сама історія і з меморіальним знаком у Стародубі, що присвячений Олександру Рубцю, українському фольклористу, хоровому диригенту та педагогу. На пам’ятнику зазначено: «Рубец Александр Иванович 1837–1913. Известный музыкальный и общественный деятель Петербургской консерватории. Прославленный собиратель народного песенного творчества РОССИИ». І знову «Росія» великими літерами, а про те, що Рубець вважав себе українцем і збирав саме українські пісні, причому не лише на Стародубщині, а й на Кубані також – ані слова. Сумно!
Джерело: Радіо Свобода. Автор: Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії.
