У нинішніх змаганнях за повернення до європейської спільноти, у не завжди вдалих спробах позбутися імперського тиску якраз Леся Українка чи не найбільше переконує нас у приналежності до Заходу.
Це вона, вслід за Шевченком, переконала свій народ у тому, що він може говорити й бути почутим, претендувати на визнання й славу. Це вона заново під’єднала українську культуру до засадничих цінностей європейської цивілізації.
Про це пише у своєму блозі для ВВС News Україна Віра Агеєва, професорка Києво-Могилянської академії.
Видане до 150-річчя з дня народження Лесі Українки повне зібрання творів, як не дивно, уперше дасть змогу прочитати її тексти без цензурних спотворень. Закономірно, що за спадщину Лесі Українки впродовж усього ХХ століття – і донині! – тривають ідеологічні війни.
Репресії проти родини “друга робітників”
1913 року більшовики не проґавили можливість здобути симпатії українських виборців і опублікували в своїй партійній газеті некролог про поетесу – “друга робітників”.
З одного боку, уславлюючи у шкільних підручниках “співачку досвітніх огнів” пролетарської революції, радянська влада одночасно всіляко переслідувала найближче оточення Лесі.
Незадовго до смерті Лесі Українки Владімір Лєнін вилаяв у публіцистичній статті одного з найближчих для неї людей – “дорогого дядька” Михайла Драгоманова, назвавши його “націоналістичним міщанином”.
Дуже прикметно, що радянська цензура пильно продовжувала справу цензури царської, забороняючи твори письменниці. Навіть до її так званого повного видання не увійшли драма “Бояриня” та стаття “Винниченко”.
Вже 1920 року (за влади більшовиків) побувала в ув’язненні її мати Олена Пчілка. А у 1929 – якраз набирала обертів “справа СВУ” – за нею знову прийшли пильні стражі радянської законності. Спілку визволення України вигадали в енкаведистських кабінетах, аби знищити найактивніших діячів старшої генерації національного руху, які й творили Українську Народну Республіку.
Але оскільки 80-літню контрреволюціонерку прикувала до ліжка хвороба, то її не змогли арештувати. Зате вже у тридцяті сиділа і наймолодша сестра Лесі Українки Ізидора, і чоловік поетеси Климент Квітка.
Ізидора Косач відбула строк у Лук’янівській тюрмі та працювала на лісоповалі Онеглагу. Напередодні 70-річчя від дня народження Лесі Українки родина таки добилася звільнення Ізидори.
У 1943 році вцілілі члени родини обрали еміграцію на Захід. Сестра поетеси, Ольга Косач-Кривинюк, вивезла пильно зібраний архів і врятувала багато текстів, зокрема листів.
“Совєтська” Леся
У совєтському каноні Лесю Українку маргіналізували, зводячи її роль найперш до пропаганди ідей соціальної рівності. Підручники ненастанно тиражували мантру про “співачку досвітніх огнів” більшовицької революції і “дочку Прометея”.
Академічні видання у Києві дозволяли публікувати переважно у відповідь на “ідеологічні підступи” еміграційних дослідників. На це ні коштів, ні ресурсів не жаліли. Коли щось виходило на Заході, зчинявся галас у стилі “не віддамо наших класиків підлим ворогам”.
Коли 1970 року до століття Лесі Українки у Нью-Йорку з’явилася ґрунтовна “Хронологія”, підготовлена Ольгою Косач-Кривинюк, взялися і в Україні готувати повне академічне зібрання, аж за кілька років після ювілею.
Його цензурували дуже пильно. Читання приміток до нібито академічного дванадцятитомника сімдесятих років спричинює справжній когнітивний дисонанс. Найактивніше совєтська влада вилучала всі критичні зауваги Лесі України на адресу росіян та Москви. А оскільки поетеса себе не стримувала, то цензорам довелося добряче попрацювати.
Якщо вірити совєтській антології, то матір Лесі Українки “стояла на ліберально-буржуазних позиціях”, а от вже її донька – на марксистських.
Михайло Драгоманов, якого поетеса називала своїм учителем, був, на думку совєтської цензури, злісним “буржуазним” лібералом. Саме запереченню потужного впливу Драгоманова “лесезнавці” присвятили дуже багато праці.
Окреме місце посідали крапки: від них, вставлених у квадратні дужки, текст аж рябів. До прикладу, про настрої тодішньої “молодої України” свідчить хоча б щиросердно-радісний пасаж з листа до матері: “Вчора ми з кнакною були на концерті в пользу чорногорців, дуже гарний концерт був. МедвҌдев співав “Гетьмани”, “Олесю”, “Дощик”, хор співав “Гей не дивуйте”, співачка Снарская (наша волинячка) – “Чом, чом чорнобров”, а в самому кінці хор утяв “Српиjа свободна” (“Ще не вмерла Україна”). Дивно було чути сю мелодію в концерті! Ми з кнакною руки одбили, плескаючи”. (Зрозуміло, що крамольну згадку про “Ще не вмерла…” з радянського “академічного” видання вилучили, а цензуроване речення видавалося якимось надміру екзальтованим).
Так сприймала свій національний гімн генерація, яка й спромоглася відродити державу, це якраз із цього кола вийшло чимало провідних діячів Української Народної Республіки.
Видавці крапки та вилучення пояснювали чемненько, що нібито всього лиш не хочуть оприлюднювати приватну інформацію. Але насправді – викидали те, що не виходило навіть правити. Відкриття архівів показує, що всі маніпуляції робилися задля завуальовування двох гріхів – націоналізму та модернізму.
З особливою запопадливістю цензори вичищали все, пов’язане з історією українського культурного спротиву. Лексему “кацапи” з листів послідовно вичищали, між тим погордливо-зневажливе ставлення до сусіда у Лесі Українки таки незмінне.
Тож готуючи до 150-річчя поетки нове академічне повне зібрання творів, текстологи почувалися як на передовій лінії гібридної війни: викривали фейки, усували цензурні спотворення, поновлювали імена й оцінки.
Написане нею нарешті приходить до читачів як автентичний текст.
