Як раніше писав “Духовний фронт”, російська інформаційна війна проти України не обмежується медіа-простором пострадянських країн. Під прямим керівництвом Кремля, пропагандистські ресурси докладають колосальних зусиль, щоб спаплюжити імідж нашої Батьківщини на міжнародній арені та скомпрометувати офіційний Київ перед західними партнерами та союзниками України.
Сполучені Штати Америки, як найбільш могутній і впливовий партнер України та молодої української демократії, регулярно мають справу з інформаційними вкидами, які намагаються заблокувати процес надання допомоги Вашингтоном Києву, та створюють ілюзію безперспективності співпраці США та України, нібито, через “глибокі культурні та історичні зв’язки” України з Росією.
На початку 2021 року Російська Федерація зіштовхнулась з серйозними кризовими явищами у власній внутрішній політиці, що спонукало її вдатись до більш жорсткого способу дій і на міжнародній арені. А після обрання Джо Байдена президентом США, РФ розпочала новий етап інформаційного пропагандистського тиску як на американський уряд, так і на громадську позицію суспільства.
Основні тезиси антиукраїнської пропаганди, які Росія просуває у США
9 січня 2021 року видання “The National Interest” опублікувало статтю проросійського публіциста та професора університету Род Айленду Ніколая Н. Петро під назвою “Джо Байден та український виклик” (Joe Biden and the Challenge of Ukraine), яку підхопив проросійський сегмент грецької діаспори в США.
Зокрема, на сайті “Helliniscope” був оприлюднений допис аналітика Ніка Стаматакіса з промовистою назвою “Америка опинилась у пастці в Україні… Поки православ’я переживає розкол…” (America Is Trapped In Ukraine… While Orthodoxy Lives A Schism…), у якому він розвинув тему, запропоновану Ніколаєм Н. Петро.
Акценти, які розставили вказані автори, зводяться до перерахування провалів невдалої політики офіційного Києва. Серед основних невдач української влади вказано: 1) зростання рейтингу проросійських політичних сил; 2) невдоволення суспільства корумпованим урядом, який розглядається як маріонетка іноземних держав; 3) продовження глибоких культурних зв’язків з Росією.
Пропагандисти нав’язують точку зору, що США та Вселенський патріарх Варфоломій І припустились помилки, коли всерйоз вважали, що можуть розірвати тисячолітній культурний, історичний, релігійний зв’язок українського та російського народів. Відтак, це загнало Штати у пастку, коли Україну не можна кинути в руках Російсько Федерації, і занадто допомагати Києву також не зручно.
Окрім цього, проросійські публіцисти вказують, що у разі активізації націоналістичних сил у Києві, відкриваються можливості для повномасштабного російського вторгнення російських військ для “захисту прав 70% православних українців, які є вірянами Московського патріархату”.
Останній наведений факт, на думку російської пропаганди, створив патову ситуацію як для Вашингтону, так і для Вселенської патріархії, яка “зазіхнула на канонічні території Москви”.
Тож настав час вкотре розповісти, де саме Кремль маніпулює фактами, спотворює історичну дійсність і подає відверто неправдиву інформацію переслідуючи власні геополітичні інтереси.
“Зростання рейтингу” проросійських політичних сил
У січні 2021 року Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) оприлюднив останні дані всеукраїнського опитування громадян, у тому числі, стосовно електоральних настроїв населення.
Результати дослідження свідчать, що проросійська політична сила “Опозиційна платформа – За життя” користується найбільшою підтримкою громадян. За вказану партію готові проголосувати 15,7% опитаних.
Ця цифра дійсно вивела “ОПЗЖ” у лідери, однак говорити про якісь суттєві зрушення у політичних уподобаннях українців не можна.
Якщо переглянути інші цифри, наведені КМІС, стає зрозумілим, що проєвропейські партії України, до яких із впевненістю можна віднести “Європейську солідарність”, “Батьківщину”, “Силу і честь”, “Удар”, “Українську стратегію Гройсмана”, “Голос”, умовно віднести партію “Слуга народу” та інші політичні сили євроінтеграційного спрямування, то стає зрозумілим, що прихильниками проукраїнського та проєвропейського спрямування є набагато більше, аніж половина населення України.
Серед кандидатів у президенти України проукраїнські Володимир Зеленський, Петро Порошенко, Юлія Тимошенко також утримують першість у суперництві з проросійськими Юрієм Бойком та Віктором Медведчуком.
Як ще один доказ прихильності євроінтеграційного спрямування України наводиться опитування щодо вступу нашої країни до міжнародних організацій.
Наприкінці минулого року КМІС навів цифри щодо думки українців із зазначеного питання.
Так стало відомо, що вступ України до Євросоюзу підтримують 49% українців, тоді як членства у НАТО прагнуть трохи менше – 41%. 27% виступають за неприєднання ні до ЄС, ні до Євразійського економічного союзу, 13,8% підтримують вступ до ЄврАзЕС.
Іншими словами, за союз з Російською Федерацією виступають не більше 13% українців, у той час як до союзу з цивілізованим співтовариством виступає трохи менше половини населення, а на “пошук” самостійного шляху – приблизно третина.
Отже, пропагандистський міф про “зростання рейтингу” проросійських сил та бажання українців відновити партнерські відносини з РФ і надалі лишається всього лиш міфом.
У чому насправді полягає 1000 років культурної, релігійної та історичної єдності українського та російського народів?
Коли Кремль щедро сипле заявами та маніпуляціями про “братерські народи”, спільну історію, віру та культуру, у Москві лукаво замовчують об’ємну історію злочинів, які росіяни чинили у відношенні українців.
1093 р. – Київський літопис “Временник” писав: “Наш північний сусід Суздальщина є значно небезпечніший ворог, ніж половці”.
1169 р. – Володимиро-Суздальский князь Андрій Боголюбський захопив і пограбував Київ. Літописець писав: “Суздальці так страшно зруйнували Київ, що татари не мали вже, що руйнувати 1240 року”. Це була перша війна майбутньої Московії проти Києва.
16 століття – Поява в Москві теорій “Москва – Третій Рим” та “Москва – Новий Київ”, які лягли в основу імперських претензій щодо українських земель.
З 16 і до кінця 18 століття Московщина знищила всі великі і середнього розміру українські мануфактури всілякими заборонами, надмірними податками, переведенням цих виробництв до Московії, а часто і відкритим грабунком та спаленням.
1627 р. – Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета було звелено зібрати книги українського друку і спалити, було суворо заборонено будь-коли в майбутньому купувати українські книги.
1654 р., 8(18)січня – Переяславська угода з Московією. Прийняття “протекції” московського царя. Русь-Україна та Московія зобов’язувалися підтримувати одна одну в боротьбі проти спільного ворога.
1654-1708 роки – Постійне порушення Московією Переяславських угод з метою ліквідації автономії Гетьманщини. Підкуп і нацьковування одних старшин проти інших, а козаків проти старшин.
1655 р. – Московська армія, рухаючись на Львів, випалила по дорозі села й міста на відстані 50-60 кілометрів від основного маршруту. “Брати визволителі прийшли”.
1667 р. – Москва заборонила Україні продавати свої товари до інших країн, крім Московщини, але на своєму кордоні вона накладала на українські товари велике мито.
1689 р. – Заборонено Київській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу.
1685 р. – Скасування автономної української церкви і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, але й освітою та культурою України. Царський уряд спонукав гетьмана, щоб надалі православній церкві в Україні владу константинопольського патріарха ігнорувати.
1693 р. – Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книжок українською мовою.
1708 р. – Масове нищення українських сіл та міст московитами ще до переходу гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла XII.
1708 р. – Захоплення і зруйнування столиці Гетьманщини м. Батурина московськими військами, які вирізали усіх мешканців столиці та біженців (15 тис.), переважно жінок та дітей. Церкви та місто пограбували, а потім спалили.
1709 р. – Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов’янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
1713 р. – Московія наказом Петра Кривавого привласнює собі нашу назву Русь – Русія – Росія.
1716 р. – Москва заборонила українцям їздити в Європу по крам.
1720 р. – Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних.
1729 р. – Наказ Петра І про перепис на Україні державних постанов і розпоряджень з української мови на російську.
1753 р. – Царський указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській Академії.
1755, 1766, 1775, 1786 роки – Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки.
1759 р. – Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.
1763 р. – Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській Академії.
1764 р. – Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним – ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
1780 – 1783роки – Перше закріпачення українських селян на окупованих Московією землях Руси-України (порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство; 1780 р. була відмінена панщина в Австрійській імперії).
1780 р. – Спалення книгозбірні Києво-Могилянської Академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
1783 р. – Закріпачення селян Лівобережної України.
1800 р. – Наказ Павла І про заборону будівництва церков в Україні в дусі козацького барокко, а лише у московському синодальному стилі.
1811 р. – Закриття Києво-Могилянської Академії.
1863 р., 18 липня – Циркуляр міністра внутрішніх справ Роси П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії (“Валуєвський циркуляр”).
1881 р. – Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1914p. – Указ Миколи II про скасування української преси. Заборона в окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою.
1918 р., 29 січня – Битва під Крутами між 4-тисячною більшовицькою армією М. Муравйова та 300 національно свідомими київськими студентами (всі юнаки загинули в нерівній борні).
1921-1923 рр. – Голод у степових районах України, спричинений політикою “воєнного комунізму” та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло до 1,5 млн. селян.
1929 р., вересень – Арешт визначних діячів української науки, культури й УАПЦ за “належність” до вигаданих Спілки Визволення України (СВУ) та Спілки Української Молоді (СУМ).
1930 р., 28-29 січня – Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував УАПЦ і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М. Борецького та інших церковних діячів
1932 – весна 1933 року – Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.
1933 р. – Погром українців на Кубані.
1933 р., 22 листопада – Постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.
1934-1941рр. – Знищення архітектурно-культурних пам’яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.
1938 р. – Сталінська постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».
1945 р., Ув’язнення українських греко-католицьких владик з митрополитом Йосипом Сліпим.
1946 р., 8-10 березня – Ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.
1946 р., березень – Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим.
1971 р., літо – Нищення могил Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові.
1990 р., квітень – Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.
Це короткий перелік знакових злочинів Московської держави проти українського народу. Перелік не є вичерпним. Але обтяжувати читача не є метою публікації.
Викладені факти сміливо можна назвати геноцидом, терором, окупацією, але аж ніяк не “тисячолітнім культурним, релігійним та історичним зв’язком”.
Походження “70% православних українців”, чиї права поривається “захистити” Кремль
Не менш цікавою є маніпуляція російських пропагандистів з цифрами, які змальовують картину конфесійних уподобань українців.
Український центр економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова оприлюднив інформаційно-аналітичне дослідження “Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000-2020 рр.“.
Результати проведеного Центром дослідження стверджують, що приблизно 30% православних українців відносять себе до Православної церкви України, яка була утворена в результаті об’єднання УПЦ Київського патріархату, Української автокефальної церкви та окремих єпархій та парафій УПЦ Московського патріархату.
Російська пропаганда поспішила оголосити решту 70% православних українців вірянами Московської патріархії. Та реальна ситуація свідчить аж ніяк не користь кремлівських заяв.
Центр Разумкова наводить дані, що з Російською православною церквою в Україні (УПЦ МП) ототожнює себе на більше 21 % вірян.
При цьому, 43% опитаних називають себе просто православними без прив’язки до конфесії. Припущення, що вказані 43% православних потребують хоч якогось захисту власних прав в Україні, і що ця досить численна група буде рада втручанню Москви у внутрішні справи України є неабияким перебільшенням.
Коли російська пропаганда говорить про вірян Московського патріархату, потрібно пам’ятати, що мова йде всього лиш про 21% православних вірян.
До слова, важливо порівняти цифру у 21% прихильників РПЦвУ з цифрою, яка подавалась раніше у розрізі дослідження рейтингу політичних партій України.
Якщо об’єднати рейтинг партії “ОПЗЖ” та іншої проросійської “Партії Шарія”, якраз і вийде цифра у приблизно 21%.
Це не є співпадінням. Це яскрава і чітка картина, яка відображає правдиву інфомрацію про те, на який сегмент українського супсільства спирається Кремль у нав’язуванні власних наративів у внутрішню політику України.
Чи здатна російська пропаганда вплинути на стосунки України з державами-партнерами
Перебуваючи на початкомоу етапі побудови власного демократичного суспільства, Україна протидіє російській агресії, намагається повернути до свого складу окуповані Російською Федерацією землі, а Православна церква України проходить непростий шлях становлення.
За таких умов, протидія російській пропаганді на внутрішньодержавному та міжнародному рівнях полягатиме у правдивій подачі інформації, яка не залишатиме простору для маневрів російським пропагандистам. Всі спроби Кремля здійснити маніпуляцію історією чи спотворити соціологічні дані будуть зведені на нівець належним інформуванням про справжній стан справ урядів та населення держав-партнерів України.
