Він не дбав про власні статки, ніколи не робив кар’єри, не накопичував грошей, не колекціонував нерухомість, принципово не погоджувався на співпрацю з Компартією і КДБ, пережив кілька заслань, добровільно повернувся з Канади, був духовним світочем для борців за волю України, але загадково пішов від нас в самісінькому центрі Києва на четвертому році Незалежності.
Найголовнішим призначення свого життя він бачив відродження окремої від РПЦ помісної української православної церкви. Для цього він жив і, не виключено, що саме через це й помер.
Видання Еспресо.tv розказало про 10 головних подробиць життя великого патріота, дисидента і політв’язня радянської доби Василя Омеляновича Романюка, більше відомого як патріарх Володимир. У середу, 9 грудня 2020 року, йому виповнилося би 95 років.
1. Гуцул за походженням
Народився Василь 1925-го у садибі Омеляна Семеновича та Ганни Якимівни на куті Гвізд села Хімчин, що на Косівщині.
У сім’ї було шестеро дітей, п’ятеро хлопців та одна дівчина. Разом з Василем, найстаршим, зростали Дмитро, Володимир і Танасій. Син Іван та єдина донька Романюків, Ярослава, померли в дитинстві від черевного тифу.
Жили геть просто. З майна – корова та чотири вівці.
Нині у їхній реставрованій хаті облаштовано музей.
2. ОУН
З появою “червоних” вояків, а слідом за ними карателів з НКВС-МДБ, для захисту місцевого населення в сусідніх лісах стали діяти бандерівські загони, ними велися бої і диверсії, споруджувалися схрони та криївки. За стінами комендатур запустився конвеєр репресій. Найбільш непокірних повстанців цілими присілками примусово виселяли, а в райцентрі, у Косові, вішали командирів. З метою залякування й задля статистики інколи хапали й випадкових молодих людей.
Не оминула така доля й 19-річного Василя.
У 1944 році його заарештували в приміщенні призовного пункту, куди він із запізненням прибув за повісткою. Звинуватили у членстві в Організації Українських Націоналістів, він інтересах якої він нібито “виконував обов’язки кур’єра-зв’язкового, проводив збір коштів та проводив серед населення антирадянську агітацію”.
Сучасний історик Володимир Бірчак сумнівається у приналежності Василя Романюка до ОУН, оскільки бракує сторонніх свідчень. На думку дослідника, той змушений був обмовити себе в ході застосованих до нього тортур і катувань.
3. Депортація родини. Смерть батька і страта брата
Наступного 1945 року батьків з 11-річним Дмитром та 7-річним Володимиром виселяють до Сибіру. В cелище Харбатово Качурського району Іркутської області, де за рік від недоїдання, виснаження та замерзання вмирає тато.
Третій Василевий брат, 15-річний Танасій, утік з пересильного вагону, повернуся до рідного села й переховувався у родичів. Проте, тривало так не довго. Через два роки сталінські карателі вистежили хлопця й застрелили.
Причина подібного ставлення – “родина ворога народу”.
Слід наголосити, що “гуманне” радянське право не дозволяло “ворогам народу” після відбування повного терміну покарання повертатися у рідні місця. Тому Ганна Романюк з синами Дмитром і Володимиром після Іркутська змушена була оселитися у селищі Курган Балаклійського району Харківської обл.
4. Тричі засуджений за політичними статтями
Комуністи постійно переслідували Василя Романюка. І замолоду, і після того як 1959-го він присвятив себе Богові (на диякона висвятився у віці 24 років, прийняти ж сан священика йому дозволили лише в 29, в 1964-му).
За підрахунками Харківської правозахисної групи, загалом патріарх Володимир (він же Василь Омелянович Романюк) провів у неволі довгих 20 років:
1944 – військовий трибунал НКВС Івано-Франківської обл. дав 10 років за “зраду батьківщині” та “участь в організаціях, які ведуть підготовку або здійснили контрреволюційні злочини”, з них – відбув 2 роки (реабілітований у цій справі через після смерті Сталіна – аж у 1959).
1946 – під час ув’язнення в Кустолівській сільськогосподарській колонії №17 Полтавської обл. отримав повторні 10 років “антирадянську агітацію і пропаганду” і знову за “участь в організаціях, які ведуть підготовку або здійснили контрреволюційні злочини”, з них – відбув 7 років (звільнений після кончини тирана).
Карався на примусових роботах у золотовидобувній копальні “Холодна” на Колимі. Йдеться про селище Холодне Сусуманського району Магаданської області Росії.
1972 – за типову щодо інакодумців “антирадянську агітацію і пропаганду” Івано-Франківський обласний суд, враховуючи статус Романюка як “особливо небезпечного рецидивіст”, засудив його на 7 років ув’язнення та ще 3 роки заслання. Разом – 10.
Востаннє відбував покарання виключно у Росії – в’язниця у Володимирі, табір в Сосновці (Мордовія), спецпоселення в Сангарі (Якутія).
Вижити там, за власним переконанням Василя, йому допомогли Біблія, молитва і віра.
5. Духівник дисидентів
У міста опального священика не пускали, та він туди й не рвався. Йому значно милішими були рідні, покутські і гуцульські села: Новоселиця, Попельники, Джурин, Прутівка, Хімчин, Пістинь, Бабин, Космач, Шешори. Опікувався він там насамперед “неблагонадійними” для Совітів й вельми близькими йому родинами ветеранів УПА, членами сімей загиблих українських підпільників, родинами репресованих і депортованих. Для них він завжди був своїм, духовно спорідненим з ними пастором.
Розповіді про незвичного священика, який в порушення “соціалістичної законності” й “кодексу будівника комунізму” публічно закликав селян дотримуватися давніх українських звичаїв, сміливо колядувати, не боятися усюди, де тільки можна, навіть під час поїздок до Росії, вдягати національні строї, ширилася далеко за межами Карпат. Послухати його проповідей, сповідатися, вилити душу, набратися сил до нього приїздили подружжя Калинців, Заливаха, Мороз, Шумук, Гнатюк, Антоненко-Давидович, Шумук і багато-багато інших.
Поступово Василь Омелянович став осердям середовища шестидесятників. Відповідно, разом з ним й пішов по етапу в межах спецоперації “Блок”. Доказами “провини” слугували знайдені у нього під час обшуку примірники “самвидаву”, набрані машинописом авторські релігійно-філософські та соціо-культурні роздуми й зафіксований чекістами факт надсилання ним протестних листів до радіостанцій у Лондоні і Женеві.
Чи не найкращим свідченням на користь високого авторитету Володимира як священика є охрещення у нього В’ячеслава Чорновола.
Зі спогадів вдови політика Атени Пашко, надрукованих у “Молодому буковинці”:
“В’ячеслав прийняв хрещення в дорослому віці. Його батьки були вчителями, і не можна було хрестити дитину, бо звільнили би з роботи. Та й не було кому хрестити у 30-их роках – ні священиків, ні церкви. В’ячеслав Максимович хрестився до арешту. Ми поїхали до Космача. Його хрестив отець Володимир Романюк, згодом патріарх України. Доки ми доїхали, вже стемніло. Був лютневий вечір. Церква була зачинена, але священик відчинив її. Запалив свічки – і церква постала у теплій вечірній аурі. В’ячеслав стояв перед престолом – осяйний, білий, у вишиваній сорочці. Я стояла осторонь. Ми обрали йому хрещену маму – пані Пазуню, стареньку вчительку. Вона подарувала йому хустку – жовту, а на ній червоні ружі. Я її потім носила, хоч кольори були не сумісні. Хрещення відбувалося таємно. Двері напіввідчинені, у церкві темно, поряд – пані Пазуня. Коли пан Володимир став патріархом у Києві, ми зустрічалися на вечорах. І він пам’ятав, і В’ячеслав пам’ятав. Ця хвилина хрещення Чорновола у Карпатах вночі у вишиваній сорочці була надзвичайною”.
Та й не узяли б пан-отця до складу Української Гельсинської Групи, якби він був геть чужим, не знаним чи підозрілим для її засновників і членів.
6. Найбільше дружив з істориком Морозом
Не секрет, що дисиденти становили неоднорідне у світоглядному плані середовище. Незгода з політикою Москви об’єднувала цілком різних людей, між яким подеколи більше не було нічого спільного. Їм не завжди вдавалося знайти спільні знаменники з якихось інших тем і зацікавлень.
Немолодий вже страдник за віру Христову підтримував багатьох, але зближувався не з усіма. Головним його другом за межами церковних громад гір і передгір’я став харизматичний історик Валентин Мороз, як і він сам, жорсткий і безкомпромісний. А, значить, і “по повній” переслідуваний.
Зараз це сприймається по-дикунськи, але після заяви на підтримку Мороза оперативники КДБ, аби надокучити Романюку, розформували парафію в Космачі. Однак, Володимир висловлювався на захист Валентина не лише усно. Восени 1971-го до Верховного Суду УРСР ним було направлено петицію зі словами на захист друга. Більше того, її вдалося переправити на Захід, де документ зачитали в етері “Радіо Свобода” й надрукували в емігрантських виданнях “Сучасність” і “Шлях перемоги”.
Зусилля Романюка «на горі» оцінили. Щоправда, у доволі своєрідний спосіб: у Мордовії їм дозволили перебувати разом в одному таборі.
Як і Мороз, він теж виїздить до Канади. А з відновленням державної незалежності України, як і Мороз, чудово усвідомлюючи на що дає згоду, теж повертається назад.
7. Єдиний син патріарха також пішов у священники
Потрапивши під зумовлену смертю Сталіна амністію, Володимир (Романюк) оселяється у Магадані. Там, на березі Тихого океану, він знайомиться з українкою Марією Антонюк з Рівненщини. Її теж було засуджено та виселено за приналежність до ОУН-УПА.
Коли Василь виборов парафію на Покутті, 1959 року у нього народився син Тарас.
Хлопчина ніколи не залишав свого батька у переслідуваннях, допомагав йому, за що й поплатився виключенням з журналістського факультету Львівського держуніверситету та покаранням у вигляді армійського будбату.
Прожив Тарас Васильович небагато. Пішов з життя 50-річним. Останні роки також присвятив служінню Богові.
8. Останніми поряд з Володимиром бачили двох незнайомок
В п’ятницю, 14 липня 1995 року, в районі 19:00, після телефонного дзвінка патріарх пішов на зустріч у Ботанічний сад на столичній станції метро “Університет”. Там на нього чекали двоє жінок. Про що була бесіда – не відомо. Під час розмови голові УПЦ КП стало зле, зупинилося серце. Згадані пані почали робити йому масаж грудної клітини, мали місце й інші професійні реанімаційні заходи (судмедексперт згадував зламані ребра й сліди від уколів у серце).
Особи обох громадянок так і не встановили.
Не з’ясованим лишилося й те, чим же були насправді їхні дії – порятунком чи замахом.
Час смерті – 20:00. Вказана у свідоцтві причина – “хронічна ішемічна хвороба серця”.
За словами лікаря, що робив розтин, стався “четвертий обширний інфаркт міокарда”.
9. Побоїще під час похорону патріарха – перший жорстокий силовий розгін багатотисячної проукраїнської акції за президентства Кучми
Документальний фільм “Хресна дорога” з кадрами прощання та поховання Володимира (телекомпанія “Просвіта”)
Зйомки пресслужби УНСО
А, власне, смерть Володимира стала першою зі схожих трагедій, які у ті роки спіткали видатних українців, чия думка не співпадала з позицією влади – як у Києві, так і в Москві. Й обставини яких належним чином так і не були розслідуванні.
Заворушення у день похорону, 18 липня 1995 року, почалися після того, як предстоятеля заборонили ховати в межах Софійського собору, а запропонували натомість “престижну” ділянку на Байковому цвинтарі. Обурені таким рішенням святі отці, ченці та віряни, за участю тодішньої націонал-демократичної опозиції, вирішили самостійно потрапити до святині, але марно. Їх не пропустили. Тож під охороною УНА-УНСО хто ломами, лопатами, а хто голіруч, безпосередньо на вході до заповідника, прямо на тротуарі, розібрали асфальт й підготували нішу для поховання.
Коли ґрунт було вибрано, а труну опустили вниз, сталося щось жахливе і нечуване. Зненацька відчинилася брама і з середини, з Софії, на площу висипалися спецпризначенці МВС, змітаючи все на своєму шляху. Пролилася кров…
Глави держави, Леоніда Кучми, у Києві не було. Відповідальність за події того дня історики покладають перш за все на тодішнього очільника Адміністрації президента Дмитра Табачника та міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка.
Роль президента з часом висвітлив Євген Марчук, прем’єр станом на літо 1995 року.
“Президент, мабуть, забув, як за добу до похорону патріарха Володимира в присутності одного із керівників парламенту (ми троє були тоді в одному з будинкiв Кабміну на похоронах міністра Готовчиця) дав однозначну команду: ні в якому разі не допустити похорону патріарха Володимира на території Софійського собору. Це тепер Адміністрація президента та й він сам заграють з обома УПЦ. А тоді, влітку 1995 року, УПЦ КП була в немилості в Адміністрації президента… УПЦ МП пiдтримувала на виборах (1994 року – Авт.) переважно Леоніда Кучму, а ще – нагороджувала орденами працівників Адміністрації президента. А трохи пізніше Леонід Кучма видав розпорядження про передачу УПЦ МП деяких будівель, які знаходяться на території Печерської лаври”, – заявляв Марчук газеті “День”.
Своєю чергою, Кучма вказував на провину Марчука, а сам він, мовляв, перебував з відрядженням у Білорусі.
Апологети ж силовиків, наполягаючи на «незаконності» дій учасників процесії, наводять той факт, що першими правопорядок порушили саме УНСОвці, пішовши на прорив кордон “Беркуту” між бульваром Шевченка і Володимирською. Після панахиди у Володимирському соборі велелюдна колона за погодженням з міліціонерами, дійсно, мала спускатися вниз, на цвинтар, але на роздоріжжі поряд з червоним корпусом університету повернула не праворуч, а ліворуч, на Софійську площу, змусивши відступити спершу не надто нечисленний гурт “беркутівців” з металевими щитами.
10. Заважав передусім Кремлю, а не Філарету
Інтронізація патріарха. 1993 (сюжет УТ-1)
“Ми – за мирне спілкування і за екуменічний зв’язок з усіма християнськими церквами. Але, що торкається Московської церкви – я навмисно кажу не “Руської”, бо “Руська церква” – це крадена назва, це вони нашу назву київську собі украли, хай собі своєї шукають – вона мусить з нас зняти всі анафеми, які вона висилала проти української нації. І тоді ми можемо говорити про якісь спільні зносини з ними. А поки вони цих анафем з нас не знімуть, то ми не хочемо від Московського патріархату ні милості, ні почесті”, – казав 1990 року Володимир.
І пізніше продовжував:
“Я вважаю Московський патріархат в Україні чужою організацією, котра проводить антиукраїнську роботу. Моє ставлення до московського попівства в Україні – негативне. Не тому, що вони належать Московському патріархату, а тому, що займають ворожу позицію до української нації”.
Дивіться та слухайте з 04:35 і далі
Й з плином часу його позиція лишалися незмінною.
Але противники українського православ’я вже не один рік поспіль вкидають у вітчизняний інформаційний простір думку щодо особистої зацікавленості Філарета (Денисенка) у загибелі Володимира (Романюка). Вкидають із-за кордону, з країни-агресора.
Безумовно, тертя і розбіжності між ними були неминучими. Перший десятиліттями намагався вберегти в середині РПЦ бодай якусь українську окремішність і, як він не заперечує, “пристосовувався”, навіть отримав у Комітеті держбезпеки кодове ім’я, другий – від згаданих структур постійно страждав й волів краще служити Богові у таборах та віддалених гірських селах, ніж у розкішних храмах. Одначе, потрібно пам’ятати, що наприкінці 80-их Володимир особисто шукав способу порозуміння й примирення з Філаретом задля майбутньої повноцінної української церкви, а Філарет з утвердженням УПЦ КП поступився Володимиру, залишаючись у 1993-1995 роках другою людиною у новоутвореній релігійній конфесії. Патріархом Київським і всієї Руси-України тоді був Володимир, а митрополитом Київським – Філарет.
Й, зрештою, така формула набула схвалення у світового українства, в діаспорі.
А кому він, очільник Української православної церкви Київського патріархату, дійсно заважав, так це з тими, з ким він завжди, маючи на то більш ніж переконливе моральне право, спілкувався з позиції впевненості та сили. З Московською патріархією, створеною Сталіним.
“Це дійсно була завчасно підготована провокація, метою якої було покінчити із молодим Київським патріархатом. Логіка була така – поховати патріарха Володимира необхідно на світському кладовищі, як світську людину, і тим самим викреслити його як патріарха з історії, а разом з ним і всю нашу церкву. Це планувалося десь у темних закутках вищих ешелонів влади і, впевнений, не без допомоги з-за кордону”, – коментував пізніше Філарет.
