До кінця 1970-х років значно змінився національний склад єпископату РПЦ: в ньому з’явилося досить багато українців. Наприклад, в 1977 році серед 75 представників єпископату був 21 уродженець України (з них 13 – з Західної України), в кінці 1980-х років з України було 25 з 77 єпископів (в тому числі 14 – з Західної України).
З осені 1989 року, внаслідок припинення державного контролю над релігійним життям в СРСР і в зв’язку з пробудженням національних-настроїв в Україні церковно-політична ситуація в республіці різко загострилася.
Зокрема, серед духовенства і мирян Українського Екзархату виявилися тенденції до відокремлення від Московського Патріархату.
На ім’я Патріарха Пимена і митрополита Київського, Патріаршого Екзарха України Філарета надходили послання від кліриків із західноукраїнських єпархій із закликами дарувати автокефалію Екзархату. Архієрейський Собор Руської Православної церкви 30-31 січня 1990 року прийняв «Положення про екзархати», яке надавало останнім в СРСР (Українському та Білоруського екзархату) великі права у самоврядуванні, а також право іменуватися Української та Білоруської Православними Церквами.
9 липня 1990 року в Києві відбулася нарада Українського єпископату, який, розглянувши ситуацію, що склалася, констатував, що в західних єпархіях триває релігійний конфлікт між православними і греко-католиками: процес легалізації уніатської церкви на Західній Україні прийняв характер релігійної агресії проти Української православної церкви і терору стосовно православних в цьому регіоні; незаконним діям уніатів не кладеться край місцевою владою, а навпаки, останні при передачі уніатам храмів приймають дискримінаційні рішення щодо православних; в такого роду умовах православні під тиском з боку уніатів і місцевої влади, яка також підтримувала УГКЦ, не бажаючи приймати унію, змушені часто переходити в Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). У зв’язку з цим єпископат Української православної церкви прийняв Звернення до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і Священного Синоду Російської православної церкви, в якому містилися пропозиції, покликані посилити авторитет священноначалія УПЦ для активнішого протистояння розкольникам з УАПЦ і уніатів. Звернення було схвалене Синодом Української екзархату 10 липня 1990 року. Священний Синод РПЦ 20 липня 1990 року (журнал № 112) ознайомився з постановою Синоду УПЦ від 10 липня 1990 року і ухвалив розглянути його на позачерговому Архієрейському Соборі, для чого була утворена Комісія під головуванням митрополита Ювеналія (Пояркова). Матеріали і пропозиції з даного питання були направлені всім єпископам РПЦ і винесені на обговорення та затвердження Архієрейського Собору.
25-27 жовтня 1990 під головуванням Патріарха Алексія в синодальної резиденції в Свято-Даниловому монастирі відбувся Архієрейський Собор в складі 91 ієрарха РПЦ. Після розгляду Звернення Архієрейський Собор визначив:
- Української Православної Церкви надається незалежність і самостійність в її управлінні.
- У зв’язку з цим найменування «Український Екзархат» – скасовується.
- Предстоятель Української Православної Церкви обирається Українським єпископатом і благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі.
- Предстоятель Української Православної Церкви носить титул «Митрополит Київський і всієї України».
- Митрополиту Київському і всієї України, в межах Української Православної Церкви, присвоюється титул «Блаженніший».
- Митрополит Київський і всієї України має право носіння двох панагій і піднесення хреста під час Богослужіння.
- Синод Української Православної Церкви обирає і поставляє правлячих і вікарних архієреїв, засновує і скасовує єпархії в межах України.
- Митрополит Київський і всієї України як Предстоятель Української Православної Церкви є постійним членом Священного Синоду Руської Православної Церкви.
- Справжнє Визначення Архієрейського Собору Російської Православної Церкви підлягає затвердженню Помісним Собором РПЦ з внесенням відповідних змін до Статуту про управління Російської Православної Церкви.
Аж до січня 2009 року, у весь час патріаршества Патріарха Алексія II, Помісний Собор не збирався, залишаючи новий статус УПЦ незатвердженим; Він був затверджений в числі інших діянь всіх Архієрейських Соборів на Помісному Соборі РПЦ в Москві в кінці січня 2009 року.
Першим предстоятелем «незалежної і самостійної в своєму управлінні» УПЦ став митрополит Філарет (Денисенко), який отримав Благословенну Грамоту Московського Патріарха Алексія II про дарування Українській Церкві незалежності і самостійності в її управлінні 28 жовтня 1990 року в історичному кафедральному соборі київських митрополитів – соборі Святої Софії.
22-23 листопада 1990 року в Києві проходив перший Собор Української Православної Церкви, скликаний рішенням Синоду УПЦ. На Соборі були присутні правлячі архієреї всіх двадцяти єпархій республіки, представники духовних шкіл, чоловічих і жіночих монастирів, Києво-Печерської та Почаївської лавр, клірики і миряни.
24 серпня 1991 року, після провалу серпневого путчу, Верховна Рада України проголосила Акт про державну незалежність. 1-3 листопада 1991 року в храмі преподобних Антонія і Феодосія в Києво-Печерській Лаврі митрополит Філарет зібрав Собор Української Православної Церкви, на якому був присутній весь український єпископат, делегати від 22 єпархій в особі кліриків і мирян, обраних на єпархіальних зборах, представники 32 монастирів представники духовних шкіл. Собор виніс Ухвалу про повну самостійність Української Православної Церкви. Також собор попросив Патріарха Алексія II і єпископат Російської Православної Церкви дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію.
Незабаром три архієреї – єпископи Чернівецький Онуфрій (Березовський), Тернопільський Сергій (Генсицкий) і Донецький Аліпій (Погребняк) – дезавуювали свої підписи під Зверненням, тим самим вибравши шлях служіння не власному народу, а «великому старшому братові».
На наступний день, 23 січня, рішенням Синоду УПЦ вони були зміщені зі своїх кафедр.
Священний Синод РПЦ, що відбувся 18-19 лютого 1992 року, прийняв звернення до митрополита Філарета та єпископату Української Православної Церкви з вимогою «Негайно переглянути рішення Українського Синоду від 23 січня, щоб внести мир в серця братів архієреїв і в їх скорботну паству, що закликали нині за справедливість в Церкві. Це дозволить зберегти мир церковний і єдність Української Православної Церкви».
31 березня 1992 року в Даниловому монастирі в Москві відкрився Архієрейський собор РПЦ, засідання якого тривали до 5 квітня. У його діяннях брали участь 97 архієреїв. З 1 по 4 квітня Архієрейський Собор обговорював клопотання єпископату УПЦ про надання Українській Православній Церкві автокефального статусу. У своїй доповіді на Соборі митрополит Філарет обгрунтовував необхідність надання Українській Православній Церкві автокефалії політичними подіями: розпадом СРСР і утворенням незалежної Української Держави. Після доповіді митрополита Філарета почалася дискусія, в якій брало участь більшість архієреїв. Єпископ Ульяновський і Мелекеський Прокл (Хазов) говорив в своєму виступі, що автокефалія не врятує Православ’я України, якщо не буде обрано нового Предстоятеля УПЦ.
Спостерігається повна аналогія в прагненні українських архієреїв до повної, а не фіктивної самостійності Української Православної церкви з прагненням грузинських архієреїв в кінці XIX і початку XX століття до відновлення автокефалії Грузинської Православної церкви і перешкоджанню Московської патріархії в цих прагненнях.
Яка ж ситуація на сьогоднішній день в Українській Православній церкві, іменується з приставкою Московського патріархату?
Навіть де-юре, виходячи з деяких пунктів її Статуту, які будуть приведені нижче, УПЦ це філія РПЦ в Україні. Тако фактично можна привести безліч прикладів прямого управління нею Московською патріархією!
13 серпня 2014 року новим предстоятелем був «обраний» митрополит Онуфрій (Березовський), той самий, який дезавуював свій підпис під листом про автокефалію Української Православної церкви, і думаю зрозуміло як проходило це «обрання».
17 серпня 2014 новообраний митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій вступив на посаду предстоятеля УПЦ – біля Успенського собору Києво-Печерської лаври відбулася його інтронізація.
На прохання митрополита Онуфрія в листопаді 2017 Архієрейський собор Російської православної церкви вніс до Статуту Російської православної церкви зміни, які доводять фіктивність навіть в канонічному і юридичному аспекті автономність УПЦ зокрема:
- на УПЦ МП була прямо поширена юрисдикція Архієрейського і Помісного соборів і, із застереженнями, Священного синоду РПЦ;
- Введена норма про необхідність затвердження Архієрейським собором РПЦ рішень Священного синоду УПЦ МП про заснування або скасування єпархій;
- Вищої церковно-судовою інстанцією для УПЦ МП був визначений Архієрейський собор РПЦ (до цього вищою інстанцією був Собор єпископів самої УПЦ МП).
Фактом, який розвінчує міф про автономію РПЦвУ стала постанова останнього синоду РПЦ від 20 листопада 2020 року, який стосується «єпархій та парафій за кордоном, в якому йдеться про переведення клірика Рівненської єпархії протоієрея Володимира Левченюка й направлення його в розпорядження керуючого Іспано-Португальської єпархії.
Начебто нічого, що суперечить церковним каноном, клірика однієї єпархії Синод РПЦ переводить в іншу єпархію, але, а як же тоді «автономія» УПЦ, якщо в пункті «В» статті 7 її Статуту написано: рішення богословських, літургійних, дисциплінарних, пастирських і церковно-адміністративних питань входить в обов’язки Синоду, який іменує себе чомусь Українською Православною церквою.
Автор: Доктор богослів’я Мамука Пушкарідзе.
Нагадаємо грузинський богослов Мамука Пушкарідзе порівняв автономію УПЦ МП із УРСР в складі СРСР.
Раніше ми писали, що у РПЦвУ фальсифікують грамоту московського патріарха Алексія ІІ, видаляючи з неї ім’я Філарета.
