Священник Олег Ніколаєв, який раніше був у московському патріархаті й перейшов до ПЦУ впевнений, що саме Російська церква благословляє війну на сході України й роздмухує її.
«Ми живемо в незалежній Україні тридцять років – це ціле покоління нових людей. Але чи ті люди, які керували тридцять років тому і які керують зараз, відрізняються між собою? Я навіть не про духовність, а про мораль. Не відрізняються. Сучасні еліти не кращі за попередні. При цьому Московський Патріархат домінує. Він не хоче поступатися, вчепившись зубами в країну, в наш народ, він не хоче поступатися і при цьому не хоче визнавати себе Московською Церквою, не хоче визнавати помилки, не хоче брати відповідальність за все, що відбулося в нашій країні. Зокрема, не хоче відповідати за ту війну, яка, по суті, розв’язана не без участі Московського Патріархату. А якщо говорити більш відверто, то Московський Патріархат благословив цю війну, її роздмухав», розповів священник у інтерв’ю Релігійній правді.
Він каже, що все це бачив, коли його намагалися вербувати в той самий «русскій мір».
«Церква має бути совістю нації, її мета не лише охрестити народ та привести його в храм на Великдень. Завдання Церкви в тому, щоб допомогти виховати справжніх людей, які будуть спиратися хоча б на моральні засади. Я вже не кажу про духовні, хоча в ідеалі це мало би бути саме так. Саме тому ми можемо сказати, що реальний вплив домінуючої церкви Московського Патріархату на духовне становлення суспільства тяжіє до нуля», – впевнений священник.
За його словами від ідеології «руского міра» його врятувала інтуїція, оточення, а передусім – дружина.
Священник розповів, що в Києві він познайомився із російським пропагандистом Кирилом Фроловим, Корніловим (голова інституту країн СНД, тепер живе в Москві) і з Денісовим. «Всі ці люди пропонували мені діалоги про «русскій мір», розповідали, як нам треба зближуватися, що в нас нічого самостійно не виходить, і що з РФ у нас спільна духовність. Але на це почали накладатися особисті проблеми із людиною, яка багато жертвувала на будівництво нашого храму». Крім того він проводив Бердянські богословські читання на яких виступав богослов Андрей Кураєв.
Також, ще коли Олег був священником у московському патріархаті і будував храм у центрі Бердянська, то його хотіли відібрати і перетворити на «кіоск» практично всі єпископи РПЦвУ. Особливо у цьому постарався єпископ Лука Запорізький, який підключав впливові зв’язки. Лука просив сина колишнього генпрокурора Артема Пшонки, який був депутатом у сусідньому окрузі, щоб він допоміг забрати храм.
На нього чинили юридичний і фізичний тиск, побили і подали в суд кілька позовів. Священник виграв апеляцію у Верховному суді України.
Московську патріархію священник порівнює із «холерним бараком».
«Там важко спастися, так само, як в цьому бараці важко одужати. Ми свого часу намагалися відгородитися, мати свій простір, громаду, щоб не торкатися і не інфікуватися тим, що там відбувається. Ми ховалися від потоку негативу, але наступні події 2012 року показали, що неможливо створити окрему парафію і створити громаду, щоб займатися тим, чим мають займаються християни. Система все одно постукає до тебе і вимагатиме присяги на вірність, часом кривавої присяги. Єпископ Варнава – прекрасна обдарована людина. Але таким можна залишитися поки він таким залишається один. Як тільки він стає частиною групи, він стає гвинтиком системи, вірним солдатом «русского міра», патріарха Гундяєва, «святої триєдиної Русі…сучасна ієрархія Московського Патріархату в своїх ілюзіях так злетіла, що вже не бачить, що відбувається на землі», – розповів священник.
Священник розповів, що його син стояв на Майдані, потім пішов воювати, він був у першому призові полку «Азов» (це попри те, що у нього через астму білий квиток).
«Я бачив, що вони воювали в кедах, деколи без зброї. Перший кулемет, який отримав мій син, був 1954 року і з кривим стволом. Ми не могли дивитися на це спокійно. Ми молилися і чекали автокефалію… Ми почувалися євреями, які вийшли з Єгипту, але нікуди не прийшли».
«Мені подобається, що ми долучилися до Вселенського православ’я, саме до грецької традиції. Всі московські традиції – це здебільшого відсутність традицій, дірки та пробіли, заповнені вигадками, яких або не було, або які інтерпретовані у потрібному ключі. От Дмитро Донський – проблемна особа, м’яко кажучи. Розкручують, як героя, з Другої світової війни», – підсумував священник.
Московський Патріархат – як холерний барак, там важко одужати – священник, який перейшов у ПЦУ
